ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
31 січня 2015 року № 826/18123/14
В приміщенні Окружного адміністративного суду міста Києва за адресою у м. Києві по вул. Великій Васильківській, 81-а, Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого Бояринцевої М.А., розглянувши в порядку письмового провадження справу
за позовом Громадянина Узбекистану ОСОБА_2
до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві
про визнання рішення незаконним та зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Узбекистану ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання незаконним рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 29 вересня 2014 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, викладене у повідомленні № 142 від 14 листопада 2014 року та про зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на Конвенцію про статус біженців 1951 року, Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту" та зазначає, що при прийнятті оскарженого рішення Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві не проаналізовано інформацію по країні походження позивача, внаслідок чого було зроблено неправильні висновки по суті справи та прийнято необґрунтоване рішення. Також представник позивача вказує на обґрунтованість побоювання громадянина Узбекистану ОСОБА_2 стати жертвою переслідувань. В судовому засіданні представник позивача вказав на те, що у позивача народилася дитина на території України від громадянки України, проте доказів до часу, встановленого судом, не надав.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, проте через канцелярію суду представником відповідача подані заперечення по суті заявлених позовних вимог, в яких відповідач посилається на положення Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та зазначає, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві правомірно та в межах своїх повноважень прийнято рішення від 29 вересня 2014 року № 571 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оскільки громадянин Узбекистану ОСОБА_2 вже звертався із заявою про визнання його біженцем та йому було відмовлено в отриманні зазначеного статусу. Представник відповідача також вказав на те, що умови зазначені позивачем у заяві про визнання його біженцем у 2013 році та при подачі заяви 9 вересня 2014 року не змінилися. Разом з тим, відповідач зазначає про надання позивачем недостовірної інформації.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 29 вересня 2014 року № 571 відмовлено громадянину Узбекистану ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі абзаців другого, четвертого частини першої статті 6 та статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Про прийняте рішення Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повідомило громадянина Узбекистану ОСОБА_2 повідомленням № 103 від 29 вересня 2014 року, згідно якого позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань та вказано, що обставини, які можуть загрожувати життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до ОСОБА_2 смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання визначених частиною тринадцятою статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", доведено не було.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач оскаржив його до Державної міграційної служби України.
Рішенням Державної міграційної служби України від 4 листопада 2014 року № 46-14 відхилено скаргу ОСОБА_2 на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (із змінами та доповненнями, далі - Закон № 3671) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої, другої статті 7 Закону № 3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
Статтею 8 Закону № 3671 встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Як встановлено під час розгляду справи, громадянин Узбекистану ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 9 вересня 2014 року. При заповненні заяви та проходженні співбесіди ОСОБА_2 вказав, що він поїхав з Узбекистану в зв'язку з тим, що йому загрожує небезпека щодо життя та свободи, оскільки він є віруючою людиною. Він зазначив, що боїться переслідувань як з боку влади Узбекистану, так і від оточуючих його сусідів та зазначив, що багато його родичів та друзів виїхали з країни через переслідування, у тому числі його рідні сестри та на даний час вони отримали притулок у США.
Як вбачається з особистої справи ОСОБА_2 № 2014KYIV0154, ОСОБА_2 народився в Узбекистані, Хорезомська область, м. Хіва, за національністю - татарин, віросповідання - іслам.
При наданні оцінки наказу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 29 вересня 2014 року № 571 щодо відсутності підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з наступного.
Відповідно до Закону № 3671 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1067 року).
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
При цьому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
При цьому, відповідно до Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженців УВКБ ООН для встановлення критерію "цілком обґрунтоване побоювання", перш за все, надається оцінка клопотанню заявника, а не оцінка ситуації в країні походження.
Як встановлено під час розгляду справи, ОСОБА_2 підставою для надання йому статусу біженця визначив факт того, що в країні походження йому загрожує небезпека щодо життя та свободи, оскільки він є віруючою людиною.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, вперше ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 9 квітня 2013 року.
Рішенням Державної міграційної служби України від 13 вересня 2013 року № 533-13 відмовлено громадянину Узбекистану ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням міграційного органу, ОСОБА_2 оскаржив його до суду.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2014 року у справі № 826/17282/13-а за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання незаконним рішення, зобов'язання вчинити дії, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2014 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою громадянина Узбекистану ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2014 року.
Вказаним рішенням встановлено, що причиною залишення країни громадянської належності, позивач вказав переслідування його та його рідних як татар на національному підґрунті, оскільки народ Узбекистану дуже погано відноситься до представників татарської нації, яких в останню чергу беруть на роботу та видають пенсії, погрожують фізичною розправою.
Під час співбесіди 18 квітня 2013 року позивач повідомив, що він та його мати неодноразово отримували записки з погрозами, їм розбивали вікна в будинку, отримали від невідомих тілесні ушкодження, проте доказів звернення до міліції із заявою у нього немає. Також позивач зазначив, що хотів би переїхати до сестер на Аляску.
З інформації, наданої позивачем, судом зроблений висновок, що причини, на які посилається ОСОБА_2, не відповідають критеріям законодавства, згідно з якими надається статус біженця або додатковий захист. Позивач за жодною з конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер не містять подій переслідування саме заявника. Аналіз матеріалів особової справи з урахуванням інформації по країні походження та індивідуальних обставин свідчать, що не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. Позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Узбекистану добровільно.
Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (див. рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v., no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007). Таким чином, суд приймає до уваги позицію, наведену у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2014 року.
Разом з тим, під час звернення до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 9 вересня 2014 року, ОСОБА_2 підставою для виїзду з Узбекистану визначив те, що йому загрожує небезпека щодо життя та свободи, оскільки він є віруючою людиною.
При цьому, як вбачається з матеріалів особистої справи ОСОБА_2 № 2014KYIV0154, позивач не навів жодних обставин переслідування його та застосування до нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Законом України від 18.03.2004 № 1629-IV "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соmmunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 р. "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Разом з тим, ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Отже, об'єктивна сторона цілком обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань або застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання не знайшли підтвердження в суді.
Виходячи з системного аналізу наведених норм права та фактів, наведених ОСОБА_2 щодо підстав, за якими він покинув країну постійного проживання, суд приходить до висновку, що орган міграційної служби цілком обгрунтовано дійшов висновку про те, що твердження заявника про загрозу в країні громадянської належності є досить сумнівними і носять суперечливий характер.
Таким чином, при перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.
Крім того, як вбачається з висновку Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29 вересня 2014 року, при подачі заяви про визнання біженцем 9 квітня 2013 року заявник вказував причиною виїзду його приналежність до національної меншини Узбекистану - татар, а причиною свого виїзду з території Узбекистану заявник вказав побоювання за власне життя через негативне ставлення з боку народу Узбекистану до представників татарської нації, а при зверненні в 2014 році причиною звернення вказав релігійні причини. Також міграційним органом проаналізовано обидві заяви ОСОБА_2 та встановлено, що під час подачі заяви в 2013 році за своєю релігійною належністю заявник був мусульманином, так само як і при подачі заяви в 2014 році. Під час співбесіди від 17 вересня 2014 року, шукач захисту вказав, що йому загрожує небезпека за релігійною ознакою, оскільки влада країни переслідує представників всіх релігійних груп та зазначив, що хоче відкрито сповідувати свою релігію, проте в країні його громадської належності це не є можливим, оскільки влада ставить на облік всіх, хто відкрито проявляє свої релігійні погляди. Разом з тим, ОСОБА_2 зазначив, що перебуваючи в Україні, жодного разу не був у мечеті, хоча в Узбекистані мечеть відвідував раз на тиждень. Крім того, під час співбесіди заявник не зміг відповісти на жодне питання щодо ісламу, в тому числі не зміг відповісти чим шиїти відрізняються від сунітів у своїх віруваннях, а також не зміг назвати жодного священного міста для мусульман, окрім Мекки.
У анкеті та реєстраційному листку від 9 вересня 2014 року, іноземець вказав, що приїхав в Україну 23 вересня 2012 року, проте згідно даних ГУ СБУ в м. Києві та Київській області, останній раз ОСОБА_2 здійснив перетин державного кордону України 18 березня 2013 року, перетнувши кордон з Молдовою, що свідчить про приховування ОСОБА_2 інформації щодо перебування та приїзду в Україну. Також було встановлено, що заявник мав три національних паспорти, про що також не вказав при подачі заяв до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві. Крім того, під час співбесіди 17 вересня 2014 року заявник вказав, що його сестри проживають в США, оскільки їх було переселено УВКБ ООН та під час проходження співбесіди 18 квітня 2013 року заявник вказав, що бажає переїхати до сестер в Аляску. Також міграційною службою встановлено, що пошукач до переїзду в Україну протягом більше десяти років, а саме: з 2000 по 2010 рік проживав на території Росії, проте не звертався до уповноважених органів міграційної служби Російської Федерації з клопотанням про отримання притулку та періодично здійснював в'їзд - виїзд для легалізації в Російській Федерації.
Щодо тверджень представника позивача про народження дитини у позивача суд зазначає, що позивач не має перешкод для отримання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання відповідно до законів України "Про громадянство України" та "Про імміграцію".
Таким чином, при прийнятті рішення відповідачем було правомірно зроблений висновок про очевидно необґрунтовану заяву ОСОБА_2.
З урахуванням наведеного суд зазначає, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві прийнято наказ від 29 вересня 2014 року № 571 в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, а тому суд приходить до висновку про правомірність оскарженого рішення.
За таких обставин суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог, тому позов визнається таким, що задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 98, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позову Громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання рішення незаконним та зобов'язання вчинити дії відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили в порядку, встановленим статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя М.А. Бояринцева