№22-ц/796/1558/2015 Головуючий у1-й інстанції - Чала А.П.
Доповідач - Панченко М.М.
29 січня 2015 року м. Київ
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва ускладі:
головуючого Панченка М.М.
суддів Вербової І.М., Кирилюк Г.М.
при секретарі Желепі О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа - Київське міське управління юстиції, про визнання договору дарування недійсним, -
У травні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 і просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений сторонами 04 грудня 2001 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований Київським міським БТІ 24 грудня 2004 року за реєстраційним №6697.
В обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що відповідачка ОСОБА_3 є дочкою її знайомої, яка влітку 2001 року запропонувала їй допомогу в довічному матеріальному забезпеченні, якщо вона(позивачка) укладе з відповідачкою договір довічного утримання, згідно якого, остання отримає права на зазначену квартиру після смерті ОСОБА_2. Восени 2001року за допомогою ОСОБА_3 позивачкаприватизувала спірну квартиру, а 04 грудня 2001року сторонами укладено договір, зміст якого позивачка не читала, копію не отримувала, обмежившись усним поясненням нотаріуса, що даний договір єдоговором довічного утримання, згідно якого вона має право пожиттєво проживати в зазначеній квартирі. Після підписання договору, відповідачка свої обов'язки виконувала, зокрема, оплачувала комунальні послуги, але починаючи з 2011 року таку допомогу надавати припинила, у зв'язку з чим у червні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_3 з проханням розірвати договір довічного утримання, але від останньої дізналась, що такого договору не існує, а 04 грудня 2001 року між ними укладено договір дарування квартири. Позивачка вважає, що зазначений договір укладений внаслідок помилки з її боку, що має істотне значення, стосовно суті та природи правочину, а також в результаті обману її відповідачкою, оскільки фактично сторони домовились та мали намір укласти договір довічного утримання, а не договір дарування спірної квартири.
Позивачка зазначила, що вона на час укладання спірного договору зловживала спиртним і до того ж, угода укладена в день виходу її із стаціонару, де лікувала зламану руку, а тому їй важко було усвідомлювати суть підписаного нею договору.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2014 року у задоволенні зазначеного позову відмовлено по суті у зв'язку з недоведеністю.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить оскаржуване рішення скасувати, як ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, й ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Посилається на доводи, викладені в позовній заяві, та наполягає на тому, що оспорюваний нею правочин було укладено внаслідок помилки з боку позивачки щодо його правової природи. Просила задовольнити позовні вимоги та лише визнати недійсним договір дарування.
Заслухавши доповідь по справі, пояснення осіб, що з'явились до суду, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак зазначеним вимогам закону ухвалене у справі рішення першої інстанції не відповідає.
Відповідно до ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до п.9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Оскільки договір дарування спірної квартири укладений 04.12.2001, тому до спірних правовідносин належить застосовувати норми Цивільного кодексу України, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до ст.56 ЦК України в редакції 1963 року, угода укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Згідно роз»яснень, викладених у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» слідує, що під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб»єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі свідоцтва про право власності на житло від 12 листопада 2011року ОСОБА_2отримала у власність шляхом приватизації квартиру АДРЕСА_1 /а.с. 46/.
04 грудня 2001 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3укладено нотаріально посвідчений договір дарування зазначеної квартири /а.с.43/, який був зареєстрований в Київському міському БТІ 24 грудня 2004 року за реєстраційним №6697/а.с. 44/.
При цьому, як встановлено судом, маючи намір укласти договір довічного утримання, на умовах, що відповідачка ОСОБА_3 надаватиме їй необхідну матеріальну та іншу допомогу, позивачка ОСОБА_2 помилково уклала угоду дарування квартири, про що вона зазначила в позовній заяві та підтвердила у судовому засіданні апеляційної інстанції її представник.
Указані обставини, відносно яких помилялась позивачка, є істотними обставинами указаного договору.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов»язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Колегія суддів, дослідивши обставини справи дійшла висновку, що на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним, помилка позивачки, яка має істотне значення, існувала саме на момент вчинення правочину.
Виходячи із змісту ст.243 ЦК України, в редакції 1963 року, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов»язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Суд першої інстанції залишив поза увагою доводи позивачки щодо відсутності у неї волевиявлення на укладання договору дарування квартири, яка є єдиним її житлом. Позивачка, як особа похилого віку, яка за станом здоров»я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалася на передачу нерухомого майна відповідачці лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов»язків, які виникнуть після його укладання між нею та відповідачкою. Відповідачка в судовому засіданні зазначала, що позивачка мала намір укласти договір дарування лише за умови надання їй відповідачкою відповідної матеріальної допомоги.
Даючи оцінку зібраним по справі доказам в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що позивачка довела, що помилка щодо природи правочину насправді мала місце. Доводи позивачки на те, що вона сподівалась на допомогу відповідачки, а остання припинила надавати їй допомогу після укладенні договору дарування квартири підтверджуються поясненнями свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які пояснили суду, що більше десяти років товаришують з позивачкою ОСОБА_2. Їм відомо від позивачки, що вона у грудні 2001 року уклала з ОСОБА_3 договір довічного утримання під умовою того, що після смерті позивачки належна їй квартира АДРЕСА_1 перейде у власність ОСОБА_3, яка зобов»язувалась довічно надавати позивачці матеріальну допомогу та підтримку. Указаним свідкам відомо зі слів позивачки, що після укладення указаного договору довічного утримання, ОСОБА_3 дійсно надавала їй матеріальну допомогу у вигляді придбання продуктів, оплату витрат на спірну квартиру, придбання необхідного сантехнічного обладнання у квартиру.
Однак, як пояснили свідки, після того, як з пенсії позивачки стала утримуватись заборгованість по оплаті за квартиру, позивачка звернулась до відповідачки з вимогою розірвати договір довічного отримання, оскільки та припинила виконувати свої зобов»язання, після чого від ОСОБА_3 позивачці стало відомо, що між сторонами укладено договір дарування спірної квартири, а не договір довічного утримання.
Із наданих суду представником позивачки медичних документів слідує, що на цей час позивачка страждає онкологічним захворюванням, однак, як слідує із пояснень у судовому засіданні представника позивачки, будь-якої допомоги від відповідачки вона не отримує, хоча потребує значних коштів на лікування і матеріальну підтримку.
Враховуючи, що позивачка не вимагає від відповідачки ОСОБА_3 виконання нею умов договору довічного утримання, а просить розірвати договірні відносини дарування і не бажає мати з відповідачкою договірні відносини довічного утримання, колегія суддів не вбачає за правомірне ухвалювати рішення в частині визнання спірного договору удаваним з боку позивачки.
В частині заяви відповідачки щодо застосування строку позовної давності, колегія суддів вважає, що трирічний строк позовної давності звернення позивачки до суду за захистом свого порушеного права не пропущено, оскільки їй лише в 2013 році стало відомо про існування між сторонами договірних відносин дарування квартири.
Відповідно до ст.388 ЦПК України, в порядку розподілу судових витрат колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у сумі 121 грн.80 коп.
Керуючись ст.ст.307,309 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2014 року та ухвалити нове рішення наступного змісту.
Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити.
Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим №1862 від 4 грудня 2001 року.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у сумі 121 грн.80 коп.
Рішення може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання чинності шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий
Судді