Справа 127/25303/14-к
Провадження 1-в/127/1359/14
26 грудня 2014 року Вінницький міський суд Вінницької області
в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
при секретарі ОСОБА_2 ,
за участю прокурора ОСОБА_3 ,
адвоката ОСОБА_4 ,
засудженого ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про пом'якшення покарання засудженого вироком Апеляційного суду Одеської області від 20.12.2005 р. за ст. 257, ч.1 ст. 263 КК України (в ред. 2001 р.) та ст. 17, ст. 93 пп. «а,в,г,е,ж,з,і», ст. 93 пп. «а,і,з», ч.2 ст. 86, ч.3 ст. 142 КК України (в ред. 1960 р.) до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, -
До Вінницького міського суду Вінницької області надійшла заява ОСОБА_5 про пом'якшення покарання.
Засуджений ОСОБА_5 звернувся до суду із заявою про пом'якшення покарання, посилаючись на те, що вироком Апеляційного суду Одеської області від 20.12.2005 р. він засуджений за ст. 257, ч.1 ст. 263 КК України (в ред. 2001 р.) та ст. 17, ст. 93 пп. «а,в,г,е,ж,з,і», ст. 93 пп. «а,і,з», ч.2 ст. 86, ч.3 ст. 142 КК України (в ред. 1960 р.) до довічного позбавлення волі та конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.
Кримінальним законом, що діяв на території України, на момент вчинення ним злочину, санкцією ст.93 КК України (в ред.1960 р.) було передбачено покарання вигляд смертної кари.
29.12.1999 року Рішенням Конституційного Суду України в справі №11-рп/99 було визнано таким, що не відповідають Конституції України положення ст.24 загальної частини та положення санкції статей Основної частини кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару, як вид покарання. На виконання даного Рішення суду 22.02.2000 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та виправно-трудового кодексів України», яким смертну кару, як виняткову міру покарання було виключено з КК України і введено в дію новий вид покарання - довічне позбавлення волі. Враховуючи зазначені зміни в законодавстві, ОСОБА_5 вважає, що йому за вчинення злочинів, передбачених ст.94, ст. 93 п. «а», «г», «з» КК України (в ред. 1960 року) мало бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років. Неправильність застосування кримінального закону істотно вплинуло на правильність судового рішення щодо нього, а тому відповідно до Прикінцевих та Перехідних положень КК України (в редакції 2001 року) вони підлягають зміні, з призначенням йому покарання у вигляді 15 років позбавлення волі.
Прокурор заперечив проти задоволення клопотання засудженого та просив відмовити в його задоволенні у зв'язку з його необґрунтованістю та відсутністю правових підстав для задоволення вказаного клопотання.
ОСОБА_6 та його захисник адвокат ОСОБА_4 заяву підтримали та просили її задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в заяві.
Заслухавши думку учасників судового процесу, дослідивши наданні суду матеріали особової справи, суд приходить до наступного висновку.
Вироком Апеляційного суду Одеської області від 20.12.2005 р. ОСОБА_6 засуджено за ст. 257, ч.1 ст. 263 КК України (в ред. 2001 р.) та ст. 17, ст. 93 пп. «а,в,г,е,ж,з,і», ст. 93 пп. «а,і,з», ч.2 ст. 86, ч.3 ст. 142 КК України (в ред. 1960 р.) до довічного позбавлення волі та конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.
Ухвалою Колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30.10.2007 р. вирок Апеляційного суду Одеської області був змінений та ухвалено виключити із вироку засудження ОСОБА_5 за ст. 215-3 ч.3 КК України (в ред. 1960 р.), ч.5 ст. 185 КК України (в ред. 2001 р.), та визначено ОСОБА_5 вважати засудженим за сукупністю злочинів передбачених ст. 257, ч.1 ст. 263 КК України (в ред. 2001 р.), ст. 17, ст. 93 пп. «а,в,г,е,ж,з,і», ст. 93 пп. «а,і,з», ч.2 ст. 86, ч.3 ст. 142 КК України (в ред. 1960 р.) до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
Твердження засудженого ОСОБА_5 про те, що зі змісту рішення Конституційного Суду України, положень Конституції України та Кримінального Кодексу України у період з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року найсуворішим покаранням, яке могло бути призначено особам, засудженим КК України за вчинений в зазначений період, було позбавлення волі строком до 15 років, суд до уваги не бере, оскільки відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26.01.2011 року, у справі за конституційним поданням Верховного Суду України та за конституційним зверненням ОСОБА_7 про офіційне тлумачення положень Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ, щодо їх дії в часі у взаємозв'язку із положеннями статті 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152, пункту 1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», частини другої статті 4, частин першої, третьої, четвертої статті 5, частини третьої статті 74 Кримінального кодексу України 2001 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі), Конституційний Суд України виходить з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.
Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин. Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання.
За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.
Також у вищезазначеному Рішенні Конституційного Суду України від 26.01.2011 року зазначено, що новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483-ІІІ, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Цей висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк.
Конституційний Суд України вважає, що оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, то положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483-ІІІ, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах «Алакрам Хумматов проти Азербайджану» від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04, «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).
В зв'язку з наведеним суд приходить до висновку, що в задоволенні клопотання ОСОБА_5 слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 371, 372, 537, 539 КПК України, суд -
В задоволенні заяви засудженого ОСОБА_5 про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку Апеляційного суду Одеської області від 20.12.2005 р. та про застосування закону, який пом'якшує покарання - відмовити.
На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду Вінницької області протягом семи днів з дня її оголошення, а засудженим ОСОБА_5 з часу отримання копії ухвали.
Суддя: