5 листопада 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого: Касьяна О.П.,
суддів: Гончара В.П., Карпенко С.О.,
Фаловської І.М., Штелик С.П.,
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Житлово-будівельний кооператив № 99 «Схід», про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на Ѕ частину квартири за касаційною скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2014 року,
У липні 2005 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що з 29 серпня 1987 року по 24 вересня 1997 року перебувала з відповідачем у шлюбі, за час якого ними набута у власність квартира АДРЕСА_1. 9 лютого 1993 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу цієї квартири, а 22 липня 1993 року ОСОБА_5 продав квартиру ОСОБА_6 28 лютого 1995 року за договором дарування ОСОБА_4 отримав у дар від своєї матері ОСОБА_6 спірну квартиру. Позивач вказувала, що такий договір укладено під впливом обману і тому просила визнати договір від 28 лютого 1995 року недійсним та визнати за нею право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1.
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2014 року, позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 28 лютого 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину зазначеної квартири.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2014 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судами встановлено, що з 29 серпня 1987 року по 24 вересня 1997 року ОСОБА_3 перебувала у шлюбі з ОСОБА_4
25 грудня 1991 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 і 26 березня 1992 року ОСОБА_3 була прописана у зазначеній квартирі.
9 лютого 1993 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_4 продав цю квартиру ОСОБА_5, який 22 липня 1993 року за договором купівлі-продажу продав її ОСОБА_6, матері ОСОБА_4
24 грудня 1993 року ОСОБА_3 із зазначеної квартири виписана.
28 лютого 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір дарування зазначеної квартири, на підставі якого право власності на спірну квартиру набув останній.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із доведеності позовних вимог про визнання договору дарування від 28 лютого 1995 року недійсним з визначених ст. 57 ЦК Української РСР підстав, оскільки відповідач та його мати ввели позивача в оману відносно обставин, які мають істотне значення.
Проте повністю з таким висновком погодитись не можна.
Згідно з ч. 1 ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного із них.
Частиною 1 ст. 48 ЦК Української РСР (чинного на час укладення оспорюваного договору) передбачено, що недійсною угодою є та угода, що не відповідає вимогам закону.
Відповідно до ст. 57 ЦК Української РСР (чинного на час укладення оспорюваного договору) угода, укладена внаслідок обману, може бути визнана недійсною. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, яка укладається.
Пленум Верховного Суду України у п. 12 постанови від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» роз'яснив, що при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі ст. 57 ЦК Української РСР суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається.
Оскільки правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом, у кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Право на пред'явлення позову про визнання договору недійсним мають сторони договору або особи, права яких були порушені в зв'язку з укладенням цих договорів.
Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь в справі.
Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Проте суд першої інстанції, вирішуючи справу, у порушення вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України, наведені норми закону залишив поза увагою, не врахував, що позивач не була стороною оспорюваного договору дарування. Суд першої інстанції не зазначив, які саме права позивача порушені, враховуючи, що позов обґрунтовано правовим статусом квартири як спільного майна подружжя, набутого у власність 1991 році; не вказав конкретних обставин, за яких, з урахуванням наведеного, можливе визнання договору недійсним з підстав, встановлених ст. 57 ЦК Української РСР.
Згідно зі ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.
У порушення вимог ст. ст. 10, 303, 315 ЦПК України, суд апеляційної інстанції при перегляді рішення у повній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, належним чином не встановив фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору.
Так, відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
Статтями 71, 75 ЦК Української РСР визначено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки і позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.
Згідно зі ст. 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Статтею 80 ЦК Української РСР передбачено, закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
З'ясовуючи обставини справи, суд повинен встановити не тільки факт порушення суб'єктивного права, але й те, коли про таке порушення дізналася або могла дізнатися особа, право якої порушено. Для визначення цього моменту суд повинен мати докази, які б об'єктивно свідчили про те, що особа, право якої порушено, дійсно не могла знати про порушення його права.
Постановляючи ухвалу про залишення без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не перевірив доводів апеляційної скарги щодо незастосування до спірних правовідносин позовної давності та не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи; не визначившись із початком перебігу позовної давності, дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, що призвело до таких порушень норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Оскільки допущені судами порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, ухвала суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 338, 342, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.П.Касьян
Судді: В.П.Гончар С.О.Карпенко І.М.Фаловська С.П.Штелик