18 грудня 2014 року Справа № 7848/14
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Затолочного В.С.,
суддів Каралюса В.М., Костіва М.В.,
за участі секретаря судового засідання Нефедової А.О.,
позивача ОСОБА_1,
представника відповідача Собка В.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління Держземагенства у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23.07.2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держземагенства у Львівській області про визнання протиправними дій та зобов'язання до вчинення дій, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Держземагенства у Львівській області про визнання протиправними дій та зобов'язання до вчинення дій.
Позивач просив визнати протиправною відмову ГУ Держземагентства у Львівській області в задоволенні запиту від 16 квітня 2014 року та зобов'язати ГУ Держземагентства у Львівській області задовольнити запит ОСОБА_1 від 16 квітня 2014 року в повному обсязі.
Львівський окружний адміністративний суд постановою від 23.07.2014 року позов задовольнив частково, визнав протиправною відмову Головного управління Держземагенства у Львівській області в задоволенні запиту на інформацію ОСОБА_1 від 16.04.2014 року. У решті позовних вимог відмовив.
Постанову суду оскаржили сторони.
Позивач в апеляційній скарзі зазначив, що запитувана ним у відповідача інформація не містить ознак інформації з обмеженим доступом, а тому доступ до неї обмежуватися не може. Просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову про повне задоволення позову.
Відповідач вказує на те, що не є розпорядником інформації, про яку запитував позивач. Крім того, така інформація має надаватися лише певному колу осіб, до яких позивач не відноситься. Тому ГУ Держземагенства правомірно відмовило в наданні даної інформації позивачу. Просить скасувати оскаржувану постанову та винести нову про повну відмову в позові.
Вислухавши суддю-доповідача, позивача, який просив задовольнити його апеляційну скаргу, а в задоволенні апеляційної скарги відповідача відмовити, представника відповідача, який просив задовольнити апеляційну скаргу відповідача і відмовити в задоволенні апеляційної скарги позивача, та дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 16.04.2014 року звернувся до ГУ Держземагентства у Львівській області з письмовим запитом про надання інформації, а саме, позивачем запитувалась наступна інформація:
- чи видавався ОСОБА_3 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1, львівська область, яка є власником житлового будинку по АДРЕСА_2 Турківський район, львівська область) державний акт на право приватної власності на землю? Якщо так, то коли саме та на підставі чого?
- надати перелік усіх виданих державних актів на право приватної власності на землю та їх копії.
Такий запит був отриманий відповідачем 22.04.2014 року. Розглянувши отриманий запит, відповідач 23.04.2014 року відмовив у наданні запитуваної інформації, про що повідомив позивача листом № 35/111-14.
Згідно ч.1.ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Стаття 70 КАС України встановлює правила належності доказів, які визначають об'єктивну можливість доказу підтверджувати обставину, що має значення для вирішення справи, а також правила допустимості доказів, що визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину у справі. Предметом доказування, згідно ч. 1 ст. 138 КАС України, є обставини (факти), якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.
Закон України «Про інформацію» встановлює, що кожен має право на вільне одержання, використання, поширення, зберігання та захист інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Під інформацією Закон розуміє будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Закон України «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.
Під публічною інформацією мається на увазі відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Зі ст. 12 Закону України «Про доступ до публічної інформації» вбачається, що суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.
Згідно ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:
1) суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання;
2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;
3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків;
4) суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
На розпорядників інформації, визначених у пунктах 2, 3, 4 частини першої та в частині другій цієї статті, вимоги цього Закону поширюються лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами. Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Таким чином, Закон України «Про доступ до публічної інформації» покликаний гарантувати кожній особі її право у відкритості, доступності інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, шляхом вільного її отримання (зокрема, через запит на інформацію) для забезпечення своїх потреб і законних інтересів.
Частина 1 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначає вичерпний перелік інформації з обмеженим доступом. Це є конфіденційна, таємна та службова інформація.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; Обов'язок доведення того, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.
Згідно ч. 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.
Колегія суддів вважає помилковим посилання позивача в апеляційній скарзі про необхідність дотримання вимог ч. 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки вказана норма не може застосовуватись до предмету інформаційного запиту, з яким звернувся позивач. Об'єкти майна державної чи комунальної форми власності не є тотожні з земельними правовідносинами, учасниками яких, з однієї сторони, є орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування.
З положень ст.ст. 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, ст.ст. 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, ст.ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України вбачається, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу та інших договорів щодо земельних ділянок) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.
Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з фізичними особами у цивільні правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами.
Відповідно до ч. 2 ст. 32 Конституції України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
В інформації, яку вимагає надати йому позивач, міститься інформація про осіб, яким передані у власність земельні ділянки (прізвище, ім'я, по батькові, їх місце проживання, ідентифікаційний номер, майновий стан тощо), яка у відповідності до положень Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про захист персональних даних» є конфіденційною інформацією.
Так, згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 року № 2657-XII до конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
Конституційний Суд України у своєму рішенні № 971030 vn5-зп від 30 жовтня 1997 року у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа ОСОБА_4) вказав, що до конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).
Таким чином, як вірно зазначив в оскаржуваному судовому рішенні суд першої інстанції, запитувана позивачем інформація й документи розкриватимуть майновий стан як ОСОБА_3 (п. 1 прохальної частини запиту від 16.04.2014 року), так і майновий стан необмеженої кількості осіб (п. 2 прохальної частини запиту від 16.04.2014 року), а також окремі персональні дані таких та інших осіб а отже, така інформація є конфіденційною та доступ до неї є обмежений. Суд попередньої інстанції також обґрунтовано звернув увагу на те, що відсутні будь-які дані та свідчення про те, що особи, яких така інформація стосується, надали згоду на її розкриття й поширення. Можливість отримання інформації про особу, в тому числі і публічну, без її згоди може бути реалізована у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу, без попередньої згоди цієї особи, має ознаки неправомірного втручання її в особисте життя.
Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя гарантоване кожній особі незалежно від статі, її політичних, майнових, соціальних, мовних чи інших ознак, а також рівня її публічності.
Тому суд першої інстанції на законних підставах відмовив в задоволенні вимоги про задоволення його запиту від 16.04.2014 року, оскільки це призведе до поширення в неправовий спосіб конфіденційної інформації про особу (доступ до якої є обмежений) та без згоди осіб, яких вона стосується.
Разом з тим, суд першої інстанції прийняв правильне рішення про визнання протиправною відмови ГУ Держземагенства у Львівській області в задоволенні запиту на інформацію від 16.04.2014 року з мотивів, викладених у відповіді на запит позивача.
Так, з матеріалів справи вбачається, що відповідач відмовив позивачу в задоволенні запиту й у наданні запитуваної інформації виключно з тих мотивів, що надання такої інформації повинно відбуватися в іншому порядку - шляхом отримання відомостей з Державного земельного кадастру, на що позивач права не мав, оскільки останній не є особою, яка повноважна одержувати відомості з Державного земельного кадастру, які стосуються предмету його запиту від 16.04.2014 року. Відмова ГУ Держземагентства у Львівській області в наданні інформації на запит ОСОБА_1 від 16.04.2014 року мотивована виключно невідповідністю такого запиту приписам Закону України «Про Державний земельний кадастр» і Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1051 від 17.10.2012 року.
Висновок суду попередньої інстанції про те, що відмова в задоволенні запиту на публічну інформацію виключно з підстав можливості отримання такої інформації в іншому порядку (що, однак, позивач об'єктивно реалізувати не міг) не відповідає чинному законодавству України та передбаченим ним приписам, є обґрунтованим та законним, оскільки, відмовляючи в задоволенні запиту на публічну інформацію, відповідач порушив вимоги ч. 2 ст. 19 Конституції України, тому що діяв не в регламентований законом спосіб.
Таким чином, доводи апеляційних скарг не відповідають законодавству України та не можуть бути підставою для їх задоволення.
З огляду на викладене, постанова суду першої прийнята відповідно обставинам справи, наявним в ній доказам, з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для її скасування чи зміни колегія суддів не знаходить.
Керуючись ст.ст. 160 ч. 3, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління Держземагенства у Львівській області залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23.07.2014 року у справі № 813/3568/14 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя В.С. Затолочний
Судді В.М. Каралюс
М.В. Костів
Повний текст виготовлено 19.12.2014 року