Ухвала
іменем україни
17 грудня 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Дьоміної О.О.,
суддів: Дем'яносова М.В., Попович О.В.,
Парінової І.К., Штелик С.П.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Квасилівської селищної ради Рівненського району, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права власності, за касаційними скаргами ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 4 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 серпня 2014 року
У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з літа 2003 року вона, разом із своїм сином, проживала однією сім'єю з ОСОБА_6, який помер
ІНФОРМАЦІЯ_2.
29 червня 2011 року ОСОБА_6 було зареєстровано право власності на 32/100 частини кімнати АДРЕСА_1, однак останній не встиг зареєструвати позивача за спірною адресою.
Посилаючись на те, що іншого житла для її із сином проживання немає, просила встановити факт спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_6 та визнати за нею право власності на 1/2 частину 32/100 частин спірної кімнати, яка складається з житлової кімнати площею 11,4 кв.м та балкону площею 1,1 кв.м.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від
4 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 14 серпня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково.
Встановлено факт проживання однією сім'єю з 13 лютого 2004 року по10 вересня 2011 року ОСОБА_3 Та ОСОБА_6, який помер
ІНФОРМАЦІЯ_2.
Визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_3 32/100 житлового блоку АДРЕСА_1.
Визнано за ОСОБА_3 1/2 частини житлової кімнати площею
11,4 кв. м та 1/2 частини балкону площею 1,1 кв. м від 32/100 житлового блоку АДРЕСА_1.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційними скаргами, в яких просили скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне.
З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 проживав в
кім. АДРЕСА_1.
Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 29 червня 2011 року, власником 32/100 частки жилого блоку АДРЕСА_1 є ОСОБА_6
Відповідно до свідоцтва про смерть від 13 вересня 2011 року серії
НОМЕР_1, ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2.
Із матеріалів справи також вбачається, що 14 лютого 2004 року позивач розірвала зареєстрований шлюб з ОСОБА_7 (а.с. 96).
Із копії паспорту ОСОБА_3 серії НОМЕР_2 вбачається, що остання зареєстрована у АДРЕСА_2 (а.с. 96 зворот).
Згідно довідки виконкому Квасилівської селищної ради від 16 січня 2014 року вбачається, що ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1, не зареєстрована (а.с. 53).
Згідно з ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюється положення глави 8 цього Кодексу.
У п. 20 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду
України від 21 грудня 2007року №11 роз'яснено: під час застосування
ст. 74 СК України, яка регулює поділ майна осіб, що проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно врахувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі й між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що ст. 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї. Тоді як ст. 60 СК України презюмує, що майно, набуте під час шлюбу, належить чоловікові і жінці на праві спільної сумісної власності.
Із матеріалів справи також вбачається, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 21 травня 2012 року задоволено
заяву ОСОБА_3 Встановлено факт перебування у фактичних шлюбних відносинах ОСОБА_3 з ОСОБА_6 з 2003 року по 11 вересня
2011 року (а.с. 39).
Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого
2013 року рішення суду першої інстанції скасовано.
Заяву ОСОБА_3 про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах залишено без розгляду (а.с. 79-80).
Згідно заяви про уточнення позовних вимог від 29 травня 2014 року ОСОБА_3 просила визнати 32/100 житлового блоку АДРЕСА_1, об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_3 (а.с. 183)
Визнавши за позивачем право власності на 1/2 частину 32/100 частки житлового блоку, суди не звернули увагу на те, що вказана частка житлового блоку приватизована ОСОБА_6 і не була об'єктом права спільної сумісної власності, а після смерті ОСОБА_6 це майно є спадковим.
Відповідно до п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом.
До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, тощо.
Правила статті 1264 ЦК не стосуються дітей, влаштованих у прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу.
До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК.
Згідно п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, натомість позивач просила визнати факт проживання однією сім'єю з
13 лютого 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 183).
Згідно ст. 1264 ЦК України право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Ураховуючи те, що 21 лютого 2012 року ОСОБА_3 подана до нотаріальної контори заява № 260 про прийняття спадщини в порядку та строки, встановлені цивільним законодавством, та те, що в разі вирішення судом питання про наявність чи відсутність у неї права на спірне майно згідно із ст. ст. 3, 57, 74 СК України не виникає спору про право на спірне майно в порядку спадкування, та нею не втрачена в такому разі можливість отримати в нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину за законом.
Тому, суди не дотримались встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін, у достатньому обсязі не визначились із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню та не з'ясували усіх обставин справи та не надали їм належної правової оцінки, хоча їх з'ясування має суттєве значення для правильного вирішення справи.
Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційні скарги ОСОБА_4, ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 4 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 серпня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.О. Дьоміна
Судді: М.В. Дем'яносов І.К. Парінова О.В. Попович С.П. Штелик