03 листопада 2014 р. Справа № 804/15721/14
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді при секретаріОзерянської С.І. Жижиній К.П.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, -
26.09.2014 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, у якому просить визнати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 02.09.2014 року, яким скасована видана ОСОБА_3 посвідка на постійне проживання в Україні, протиправним та скасувати його.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проживає постійно в Україні з 17.09.1999 року. 30.01.2004 року рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області встановлено факт проживання позивача із сім'єю на території села Карабинівка Павлоградського району Дніпропетровської області з 1996 року. 09.02.2012 року позивач у зв'язку зі зміною статусу громадянина Вірменії на статус особи без громадянства отримав посвідку на постійне місце проживання в Україні, термін дії - безстроково. 12.04.2012 року позивачу було видано посвідчення особи без громадянства. 15.09.2014 року позивач отримав повідомлення Павлоградського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №4988 від 12.09.2014 про анулювання (скасування) 02.09.2014 року Головним управлінням ДМС України в Дніпропетровській області виданої йому посвідки на постійне проживання в Україні.
З листа відповідача від 12.09.2014 року № 4988 позивач довідався про те, що 02.09.2014 року відповідачем прийнято рішення про визнання безпідставно виданою позивачу посвідки на постійне проживання в Україні на тій підставі, що чинними нормативними правовими актами України не встановлено випадків, в яких при вирішенні питань щодо видачі посвідки на постійне місце проживання компетентному органу надається рішення суду, що підтверджує факт проживання особи на території України станом на 07.08.2001 року. Позивач вважає, що доводи відповідача, які викладені у рішенні від 02.09.2014 року безпідставними, оскільки посвідка на постійне місце проживання скасовується лише у випадку скасування дозволу на імміграцію. Відповідачем не приймалося рішення про скасування дозволу на імміграцію позивача, а тому відповідач під час винесення рішення від 02.09.2014 року діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Позивач в судове засідання 03.11.2014 року не з'явився, надав клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними в матеріалах справи доказами.
Представник відповідача в судове засідання 03.11.2014 року не зявився, надав клопотання про розгляд справи без участі представника відповідача. Надав письмові заперечення на адміністративний позов в яких заперечував проти задоволення позовних вимог, вказуючи на те, що оскаржуване рішення від 02.09.2014 року прийнято ним на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Позивачем на підтвердження факту постійного проживання на території України надано під час оформлення посвідки рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30.01.2004 року, яке не є документом у розумінні пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", що надається для оформлення посвідки на постійне місце проживання. Одночасно відповідач не повідомив суд про наявність (існування) окремого рішення про скасування дозволу на імміграцію позивача.
Суд дослідивши письмові докази, що знаходяться у матеріалах справи, встановив наступне.
09.02.2012 року позивачу видано ГУМВС України у Дніпропетровській області посвідку на постійне проживання на території України, термін дії безстроково.
Судом встановлено, що підставою для видачі вказаної довідки слугувало рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30.01.2004 року, яким встановлено факт проживання позивача на території України з 1996 року.
12.04.2012 року позивачу видали посвідчення особи без громадянства.
02.09.2014 року відповідачем прийнято рішення у формі висновку "Щодо анулювання посвідки на постійне проживання в Україні", яким анульовано посвідку на постійне проживання в Україні особі без громадянства ОСОБА_3 та доручено Павлоградському РВ ГУ ДМС України в Дніпропетровській області - вилучити посвідку на постійне проживання серії ДП №21906/1201, зняти з реєстраційного обліку та надіслати до ГУ ДМС України у Дніпропетровській області.
Рішення обґрунтовано тим, що мати позивача - ОСОБА_5 було документовано посвідкою на постійне проживання в Україні відповідно до пункту 4 частини 1 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", оскільки факт постійного проживання на території України з 1996 року встановлено на підставі рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30.01.2004 року. В даному рішення суду також підтверджено факт проживання ОСОБА_3 з 1996 року на території України. Однак, абзацом 1 пункту 4 розділу 5 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію» встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим Законом (07.07.2001 рік) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні, вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну. Зміст пункту 5 Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ від 26.12.2002 року №1983 (редакція, чинна на момент виникнення правовідносин) дає чітке визначення, для оформлення посвідки на постійне проживання особи, зазначені в абзаці 1 пункту 4 розділу 5 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», подають оригінал і копію паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року з відміткою про прописку чи посвідку на постійне проживання. Вказаними нормативними актами не встановлено випадків, у яких при вирішенні питань щодо видачі посвідки на постійне проживання компетентному органу надається рішення суду, що підтверджує факт проживання особи на території України. Розширене тлумачення умов, за яких можливе видання посвідки на постійне проживання в Україні, законодавством не передбачене. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30.01.2004 року лише встановлює факт проживання з 1996 року на території України громадян ОСОБА_5 та ОСОБА_3 та не містить зобов'язань державним органам вчиняти у зв'язку з цим будь-які дії. За таких обставин 07.11.2013 року ГУ ДМС України у Дніпропетровській області прийнято рішення про безпідставність видачі посвідки на постійне проживання ОСОБА_5 та відповідно ОСОБА_3 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні всупереч вимог Закону, яка підлягає анулюванню.
Судом на підставі письмових заперечень відповідача встановлено, що останнім не приймалося окремого рішення про скасування дозволу на імміграцію позивача.
Суд зазначає, що оформлення дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання врегульовано Законом України "Про імміграцію", а також постановами Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року № 1983, якою затверджено Порядок формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, та від 28.03.2012 року № 251, якою затверджено Порядок оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання і технічного опису їх бланків.
Судом під час розгляду справи встановлено, що позивач отримав посвідку на постійне проживання в Україні у відповідності до абзацу 2 пункту 4 частини 1 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», як особа, що прибула в Україну до прийняття Закону у 1996 році у неповнолітньому віці разом з матір'ю громадянкою Республіки Вірменія ОСОБА_5.
У відповідності до абзацу 2 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні.
Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону (абз. 6 п.4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію»).
Таким чином, у разі виконання позивачем вимог зазначених у пункті 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», останній вважається таким, що в силу прямої вказівки закону має дозвіл на імміграцію та його додаткове оформлення не потребується.
Однак на позивача поширюється дія статей 12-15 Закону України «Про імміграцію», що регулюють питання скасування дозволу на імміграцію, вилучення посвідки на постійне проживання, виїзд і видворення за межі України, повторне подання заяви на отримання дозволу на імміграцію та оскарження рішень з питань імміграції, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.
Отже, відповідач за наявності підстав перерахованих у статті 12 Закону України «Про імміграцію» вправі прийняти рішення про скасування дозволу на імміграцію позивача.
Згідно пункту 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання і технічного опису їх бланків, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 року № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".
У відповідності до пункту 20 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання і технічного опису їх бланків, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 року № 251, у разі прийняття рішення про скасування посвідки вона підлягає вилученню та знищенню. При цьому відмітка про видачу посвідки в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, анулюється (вкладний талон вилучається).
У відповідності до статті 12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання (ч.1 ст. 13 Закону України «Про імміграцію»).
Отже, підставою для скасування посвідки на постійне проживання є скасування дозволу на імміграцію. Інших випадків скасування посвідки на постійне проживання чинне законодавство України станом на день виникнення спірних правовідносин не містило.
Судом під час розгляду справи встановлено, що відповідач не приймав окремого рішення про скасування дозволу на імміграцію позивача, а лише прийняв рішення про анулювання посвідки на постійне проживання.
Одночасно судом встановлено, що позивачем не допущено порушень перерахованих у статті 12 Закону України "Про імміграцію" та які є підставою для скасування дозволу на імміграцію, оскільки відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів існування вказаних обставин.
Під час розгляду справи судом встановлено, що позивачем не надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; відповідачем не надано суду вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем також не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Суд зазначає, що недоліки у роботі відповідача під час видачі позивачу посвідки на постійне проживання не можуть бути підставою для скасування посвідки на постійне проживання позивача, оскільки відповідачем не надано суду висновки службової перевірки або рішення суду по кримінальній справі, якими встановлено змову між позивачем та працівником відповідача, спрямовану на протиправне отримання посвідки на постійне проживання в Україні.
На підставі викладеного суд вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню рішення відповідача від 02.09.2014 року у формі висновку «Щодо анулювання посвідки на постійне проживання в Україні», яким анульовано посвідку на постійне проживання в Україні ОСОБА_3, оскільки воно прийнято не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Керуючись ст.ст. 159-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнити в повному обсязі.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 02.09.2014 року, яке оформлено у формі висновку «Щодо анулювання посвідки на постійне проживання в Україні», яким скасовано посвідку на постійне проживання в Україні ОСОБА_3.
Постанова суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.І. Озерянська