17 грудня 2014 року Чернігів Справа № 825/3852/14
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого-судді - Д'якова В.І.,
суддів - Клопота С.Л., Зайця О.В.,
за участю секретаря - Воєдило Л.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чернігові справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-
05.12.2014 громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області ( далі - УДМС України в Чернігівській області), Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) в якому просить суд: визнати неправомірним та скасування рішення від 06.10.2014 № 502-14 Державної міграційної служби України про відмову в визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати ДМС України прийняти рішення про перегляд справи для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що відмова відповідача у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, викладена в рішенні від 06.10.2014 № 502-14, є необ'єктивною та незаконною, оскільки висновки відповідача не відповідають нормам чинного законодавства та дійсним обставинам справи. Позивач посилається на те, що його дядько, один із лідерів Талібів, змушував його під страхом смерті виконувати злочинні накази. Тому, через погрози з боку Талібан, позивач залишив країну, а в разі повернення стане жертвою переслідування або буде вбитий.
Позивач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, на адресу суду надіслав заяву в якій просив розглянути справу за його відсутності, свої позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представник відповідачів в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, надав суду заяву в якій просив проводити розгляд справи без його участі. Також представник надав суду письмові заперечення, в яких просив суд відмовити в задоволенні позову повному обсязі, посилаючись на те, що рішення ДМС України від 06.10.2014 № 502-14 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додатково захисту є законним, обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства України. Представник вказав, що відповідачами було вивчено матеріали особової справи шукача притулку та досліджено інформацію про країну походження, у зв'язку чим з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», положень Конвенції про статус біженця, ДМС України правомірно відмовила позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.
Відповідно до положень статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України справа вирішується на підставі наявних в ній доказів.
Фіксування судового засідання, відповідно до статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України, не здійснювалося.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1), є громадянином Афганістану, у січні 2014 року нелегально прибув до України.
16.03.2014 позивач був затриманий прикордонним нарядом «Група реагування» від відділу прикордонної служби «Ужгород» за спробу незаконного перетинання державного кордону з України в Словаччину, поза межами пункту пропуску.
Постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25.03.2014 прийнято рішення про примусове видворення громадянина Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 за межі території України (а.с.25), у зв'язку з чим позивач був поміщений у Чернігівський пункт тимчасового перебування іноземців.
22.04.2014 позивач звернувся до відділу у справах біженців та соціальної інтеграції УДМС України в Чернігівській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №1222. У заяві він зазначив, що причинами виїзду з країни є небезпека яка йому загрожує (а.с.26, 27).
Наказом УДМС України в Чернігівській області від 29.04.2014 №57 заява позивача була прийнята до розгляду (а.с.31).
06.05.2014 з позивачем була проведена співбесіда, що підтверджується копією протоколу співбесіди, наявного в матеріалах справи (а.с.32-33).
21.05.2014 начальником відділу у справах біженців та соціальної інтеграції УДМС України в Чернігівській області Верченком О.М. був наданий висновок щодо прийняття рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, по справі № 2014 CN 0011 громадянина Афганістану ОСОБА_1, згідно якого останній вважає за доцільне прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Афганістану ОСОБА_1, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі ч.4 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.34).
Наказом начальника УДМС України в Чернігівській області від 22.05.2014 №62 відповідно до частин 4, 5 статті 8 та статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» було розпочато процедуру оформлення документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.35).
27.06.2014 та 14.08.2014 з позивачем були проведені співбесіди, що підтверджується копіями протоколів співбесіди, наявними в матеріалах справи (а.с.39-40, 45).
На підставі висновку від 22.08.2014, ДМС України щодо позивача прийнято рішення від 06.10.2014 №502-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 48).
Правовою підставою для відмови відповідачем зазначений п.п. «а» п. F статті 1 Конвенції про статус біженця, абз. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, щодо якої є серйозні підстави вважати, що вона вчинили злочин проти миру або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України від 17.07.1997 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ( далі - Закон України №3671-VI), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закон України №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Порядок набуття статусу біженця врегульовано, статтями 5-12 Закону №3671-VI.
Відповідно до частини 2 статті 5 Закону України №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 1, 2 статті 7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 7 статті 7 Закону України №3671-VI).
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України №3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
У відповідності з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Разом із цим суд зауважує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Законом України від 21.10.1999 було ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік), що встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» встановлено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно пункту 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно абзацу першого пункту 20 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009 № 1 (із змінами і доповненнями), іноземець чи особа без громадянства, які з наміром бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, чи посадової особи Державної прикордонної служби України із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є фальшивими, вони повинні повідомити про цю обставину, а також викласти причини зазначених ситуацій у поясненні.
При проходженні співбесіди та заповнення реєстраційного листа позивач зазначив, що він не був членом жодної релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознаками не зазнавав.
Крім того, суд враховує, що перебуваючи в Україні з 29.01.2014 позивач звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тільки 22.04.2014 та лише після його затримання прикордонним нарядом «Група реагування» відділу прикордонної служби «Ужгород», за спробу незаконного перетинання державного кордону з України в Словаччину, поза межами пункту пропуску, що підтверджується постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25.03.2014 по справі № 308/3496/14-а та ставить під сумнів реальність побоювань переслідування та намір позивача отримати в Україні статус біженця.
Крім того, позивач в анкеті та протоколі співбесіди вказав, що 17.08.2013 вирушив до Європи через Іран, Турцію, Болгарію, Румунію та Україну. Вищенаведене свідчить, що залишення позивачем території вказаних країн, а також намагання залишити територію України, було спланованим переселенням до більш економічно розвиненої країни Західної Європи, а не пошуком захисту від переслідування в країні походження.
Позивачем в позовній заяві не надано жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів.
Разом з тим, позивачем під час співбесід було зазначено, що він був учасником руху «Талібан», добре розуміється на зброї, приймав участь в бойових операціях по обстрілу селищ в яких базувались американські військові. У відповідях на питання підтвердив, що усвідомлено стріляв в людей і вони падали (а.с.39-40, 45).
Твердження позивача про те, що його дядько примушував його воювати на боці талібів спростовуються наданим ним відео, де було видно як позивач стріляв за власним бажанням, отримував від цього задоволення, а також на відео не було нікого хто б його примушував до цих дій.
Відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН організація «Талібан» визнана терористичною, а отже за міжнародним законодавством злочини які скоюють представники даної організації-це злочини проти миру, злочини проти людства і людяності.
Згідно рекомендацій УВКБ ООН (руководство УВКБ ООН по оценке потребностей в международной защите лиц, ищущих убежище, из Афганистана от 6 августа 2013): «...Применимость положений об исключении из международной защиты целесообразна в отношении отдельных членов и полевых командиров Талибана во время пребывания талибов у власти и после свержения их режима в тех случаях, когда имеются достаточные доказательства, которые дают веские основания предполагать, что они имели отношение к тяжким нарушениям прав человека и гуманитарного права».
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону України №3671-VI.
Відповідно до абзацу 1 пункту 1 статті 6 Закону України №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві.
Також, пп. «а» п. F статті 1 Конвенції про статус біженця1951 року встановлено, що положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів.
Отже, при розгляді заяви громадянин Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку та досліджено інформацію про країну походження, у зв'язку з чим з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону України №3671-VI, положень Конвенції про статус біженця, ДМС України правомірно відмовила позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.
Суд не погоджується з твердженнями позивача щодо необґрунтованого та однобічного розгляду його справи ДМС України, оскільки відповідачем виконані усі заходи та дії, передбачені чинним законодавством при розгляді заяви іноземця про надання йому статусу біженця, а винесене за результатами такого розгляду рішення від 06.10.2014 № 502-14, прийняте відповідачем з дотриманням вимог національного законодавства та актів міжнародного права у справах захисту прав і свобод людини.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також судом при розгляді справи були враховані положення частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Суд вважає, що відповідачі, як суб'єкти владних повноважень, довели правомірність прийнятого рішення, а тому не вбачає підстав для визнання його неправомірним та скасування.
Оскільки, суд дійшов висновку про правомірність рішення ДМС України від 06.10.2014 № 502-14, то позовні вимоги позивача щодо зобов'язання ДМС України прийняти рішення стосовно нього, про перегляд справи для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, задоволенню не підлягають.
Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 122, 158 - 163, 167, Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.
Постанова суду набирає законної сили в порядку статей 167, 186 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання її копії.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Головуючий суддя: підпис В.І. Д'яков
Судді: підпис С.Л. Клопот
підпис О.В. Заяць
З оригіналом згідно.
Головуючий суддя: В.І. Д'яков