Ухвала
іменем україни
26 листопада 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Ткачука О.С.,
суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К.,
Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: служба у справах дітей Подільської в м. Києві районної державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9, про визнання договорів дарування недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та їх представника - ОСОБА_10 на рішення апеляційного суду м. Києва від 18 червня 2014 року,
У грудні 2013 року ОСОБА_3 і ОСОБА_4 звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 квітня 1999 року вони, а також ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_11 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 в рівних частках. На підставі договорів дарування від 08 червня 2012 року ОСОБА_5 і ОСОБА_6 подарували, а ОСОБА_8 й ОСОБА_7 прийняли в дар по 1/5 частині майна, яке належало на праві власності дарувальникам. На думку позивачів зазначені договори дарування є недійсними, оскільки укладені з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема спірна квартира перебуває у спільній сумісній власності, частки з майна в натурі не виділялись, оскільки квартира є спільним майном подружжя, то відповідач ОСОБА_5 не мав права на відчуження своєї частки у спільному майні без згоди своєї дружини - ОСОБА_3, на вчинення ОСОБА_6 договору дарування щодо розпорядження спільним майном не було згоди всіх співвласників квартири, крім того, на момент укладення зазначених договорів дарування в квартирі була зареєстрована малолітня дитина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1, проте відповідна служба у справах дітей дозволу на вчинення правочинів не надавала. Також позивачі зазначають, що спірні договори дарування укладені для приховання інших правочинів - договорів купівлі-продажу. Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 просили задовольнити їх позовні вимоги і визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1, укладений 08 червня 2012 року між ОСОБА_6 й ОСОБА_7, а також визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1, укладений 08 червня 2012 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_13
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 квітня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 18 червня 2014 року рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 квітня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Визнано недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1, укладений 08 червня 2012 року між ОСОБА_6 й ОСОБА_7 Визнано недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1, укладений 08 червня 2012 року між ОСОБА_5 й ОСОБА_8 Вирішено питання розподілу судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та їх представник - ОСОБА_10 просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга заявника підлягає задоволенню з наступних підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове рішення про задоволення позову і визнання недійсними оскаржуваних договорів дарування, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_11, співвласники не звертались до суду про поділ спільної сумісної власності чи виділ в натурі з неї належних їм часток. Оскільки розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, то у силу статі 369 ЦК України відсутність такої згоди є підставою для визнання правочину щодо розпорядження спільним майном недійсним.
Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна.
Згідно зі статтею 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника будинку.
Частиною першою статті 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).
Установлено, що в результаті приватизації державного житлового фонду та згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 30 квітня 1999 року, виданого відділом приватизації житла Подільської райдержадміністрації м. Києва, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_14, ОСОБА_6, ОСОБА_11 є співвласниками квартири АДРЕСА_1.
Свідоцтвом про право власності на житло засвідчено, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_14, ОСОБА_6, ОСОБА_11 в рівних частках (а.с. 12, 13).
Оскільки квартиру передано у спільну власність сторін без визначення часток кожного з них у праві власності, то вона є їх спільною сумісною власністю.
Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють, і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників (частини перша та друга статті 369 ЦК України).
Згідно з договором дарування частини квартири від 08 червня 2012 року ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_7 прийняла в дар 1/5 частину квартири АДРЕСА_1.
08 червня 2012 року між ОСОБА_6, яка діяла від імені ОСОБА_5, і ОСОБА_8 укладено договір дарування 1/5 частини квартири АДРЕСА_1.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (частина третя статті 10 ЦПК України).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 і ОСОБА_4, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що ними не доведено обставини, на які вони посилались як на підставу своїх вимог, зокрема, що на момент вчинення спірних правочинів їх сторонами не були дотримані загальні вимоги, необхідні для чинності таких правочинів, передбачені статтею 203 ЦК України, а також що між сторонами були укладені удавані правочини з метою приховання інших правочинів - договорів купівлі-продажу.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У силу положень статті 257 ЦК України та частини першої статті 261 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Суд першої інстанції також дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачами подано заяву про застосування позовної давності, однак оскільки заявлений позов є недоведеним, то пропуск строку для звернення до суду не є самостійною підставою для відмови у позові.
Згідно зі статтею 339 ЦПК України суд касаційної інстанції, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно з законом, скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Враховуючи зазначене, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню.
Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону і матеріалам справи, тому підстави для його зміни або скасування відсутні.
Керуючись статтями 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та їх представника - ОСОБА_10 задовольнити.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 18 червня 2014 року скасувати, рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 квітня 2014 року залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.С. Ткачук
Судді: В.С. Висоцька
М.К. Гримич
О.В. Умнова
І.М. Фаловська