ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 910/19357/14 27.11.14
за позовом Публічного акціонерного товариства "Укргазвидобування"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сап Україна"
про визнання договору частково недійсним
Суддя Картавцева Ю.В.
Представники сторін:
від позивача Зубар О.В. - представник (дов. № 2-683д від 01.07.2014 р.)
від відповідача Шемяткіна О.О. - представник (дов. № 1-SAP/2014 від 14.05.2014 р.)
Коверга А.П. - представник (дов. № б/н від 12.05.2014 р.)
Публічне акціонерне товариство "Укргазвидобування" звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сап Україна" про визнання частково недійсною Ліцензійної угоди та Угоди про підтримку програмного забезпечення № 7-ркп/2013 від 29.03.2013 р.
Позовні вимоги обґрунтовані невідповідністю п.п. 2.1. та 4.3. Ліцензійної угоди та Угоди про підтримку програмного забезпечення № 7-ркп/7442/19-13 від 29.03.2013 р. вимогам чинного законодавства, стосовно не включення послуг з надання у користування та підтримки комп'ютерних програм з метою оптимізації виробничого процесу до об'єктів оподаткування, натомість п.п. 2.1. та 4.3. зазначеної вище угоди вартість програмного забезпечення визначена з урахуванням податку на додану вартість, а тому відповідно до приписів ст. 215 ЦК України позивач просить суд визнати недійсною Ліцензійну угоду та Угоду про підтримку програмного забезпечення № 7-ркп/7442/19-13 від 29.03.2013 р. в частині п.п. 2.1. та 4.3., а також додаток № 1 до вказаної угоди.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 12.09.2014 р. порушено провадження у справі №910/19357/14, розгляд справи призначено на 03.10.2014 р.
У судове засідання 03.10.2014 р. представник позивача не з'явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, вимоги ухвали суду не виконав, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
Натомість 03.10.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника позивача клопотання, у якому останній просить суд відкласти розгляд справи у зв'язку з неможливістю направити уповноваженого представника для участі у судовому засіданні.
Також 03.10.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника відповідача відзив на позов, відповідно до якого останній заперечує проти позовних вимог з підстав, зазначених у відзиві.
Розглянувши у судовому засіданні 03.10.2014 р. клопотання позивача про відкладення розгляду справи, суд відмовляє його задоволенні з підстав того, що нормами чинного законодавства України не обмежено коло осіб, які можуть представляти особу в судовому процесі, тому неможливість одного з представників позивача бути присутнім у судовому засіданні не перешкоджає реалізації права учасника судового процесу на участь у судовому засіданні його іншого представника. За таких обставин, позивач мав можливість скористатись правилами ст. 28 Господарського процесуального кодексу України та ст. 244 Цивільного кодексу України.
Водночас, у зв'язку з нез'явленням у судове засідання представника позивача, невиконанням вимог ухвали суду про порушення провадження у справі, суд, відповідно до ст. 77 ГПК України, відкладав розгляд справи на 20.10.1014 р., про що виніс відповідну ухвалу.
13.10.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника відповідача пояснення щодо зловживання позивачем своїми процесуальними правами.
15.10.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника відповідача письмові пояснення по справі щодо рішення Вищого адміністративного суду України в аналогічній справі № 2а-0870/178/11.
Представник позивача у судовому засіданні 20.10.2014 р. подав суду пояснення на відзив відповідача, відповідно до яких вважає доводи відповідача необґрунтованими та просить суд задовольнити позовні вимоги повністю.
Також у судовому засіданні 20.10.2014 р. представник позивача подав суду клопотання про продовження терміну розгляду справи на більш тривалий строк, ніж встановлено ч. 1 ст. 69 ГПК України.
Оскільки відповідно до ч. 3 ст. 69 ГПК України у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів, то суд задовольнив зазначене клопотання.
У судовому засіданні 20.10.2014 р. оголошено перерву до 17.11.2014 р.
11.11.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника відповідача пояснення щодо роз'яснень податкових органів з приводу оподаткування ПДВ операцій відповідача.
14.11.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника позивача заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої останній зазначає про допущену описку у номері спірного пункту угоди, у зв'язку з чим просить суд визнати недійсним пункт 2.1 розділу 2 та пункт 4.3 розділу 4 Ліцензійної угоди та Угоди про підтримку програмного забезпечення № 7-ркп/7442/19-13 від 29.03.2013 р. в частині зазначення ПДВ в ціні угоди та визнати недійсним додаток 1 до угоди 7-ркп/7442/19-13 від 29.03.2013 р. в частині зазначення ПДВ. Судом розглядається справа з урахуванням даної заяви із зазначенням правильних пунктів спірної угоди.
Судом оголошувались перерви до 17.11.2014 р. та до 27.11.2014 р.
21.11.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника позивача додаткові пояснення на обґрунтування власної позиції по справі.
26.11.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника відповідача пояснення щодо необґрунтовано широкого змісту позовних вимог.
У судовому засіданні 27.11.2014 р. представник відповідача подав суду пояснення щодо неналежності доказу - податкової консультації, отриманої позивачем.
В судовому засіданні 27.11.2014 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд, -
29.03.2013 р. між Публічним акціонерним товариством «Укргазвидобування» (замовник/ліцензіат, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «САП Україна» (відповідач) укладено Ліцензійну угоду та угоду про підтримку програмного забезпечення № 7-ркп/2013 (надалі - Угода).
Відповідно до Додаткової угоди № 2 до Угоди сторони погодили змінити номер Угоди та присвоїти їй номер: «7-ркп/7442/19-13».
Відповідно до умов п. 1.2. Угоди, відповідач надав позивачеві майнові права на використання об'єкту інтелектуальної власності (права використання програмного забезпечення), а ліцензіат приймає такі права на використання програмного забезпечення, документації та інших матеріалів SAP, бази даних і програмного забезпечення стороннього виробника в межах території у тому вигляді, в якому ці умови визначені в ЗУУ та/або Умовах використання. Права використання програмного забезпечення SAP надаються на умовах невиключної ліцензії.
При цьому, у вказаному пункті Угоди сторони погодили, що під використанням слід розуміти активацію технологічних властивостей програмного забезпечення, завантаження, виконання, застосування, зберігання програмного забезпечення та отримання доступу до нього, відображення інформації, отриманої в результаті використання таких можливостей або виконання будь-яких інших дій із програмним забезпеченням відповідно до цілей, для яких воно призначене.
За змістом спірного п. 2.1. Угоди, програмне забезпечення, для якого ліцензіату було надано ліцензію згідно з цією Угодою, і пов'язані з цим виплати складаються з компонентів, зазначених у Додатку 1 і позначених як ліцензовані. Надання прав використання відбувається шляхом підписання акту приймання-передачі прав на використання програмного забезпечення SAP, якщо інше не передбачено самим актом. На дату складання угоди загальна сума оплати за надання прав на використання згідно з Додатком 1 складає 68 493 673, 87 грн., крім того ПДВ у розмірі 13 698 734, 77 грн. Разом з ПДВ 82 192 408, 64 грн., в тому числі вартість фази 1 - 18 606 684, 53 грн. з ПДВ, вартість фази 2 - 24 680 172, 91 грн., вартість фази 3 - 38 905 551, 20 грн. з ПДВ.
Окрім того, п. 4.1. Угоди сторони передбачили, що відповідач пропонує підтримку SAP, як зазначено у відповідному додатку про підтримку SAP.
За змістом п. 4.3. Угоди, плата за послугу з надання підтримки SAP Enterprise Support для програмного забезпечення, ліцензованого згідно з цією Угодою, здійснюється за ціною, яка дорівнює поточному чинному коефіцієнту SAP Enterprise Support (який становить 22%), помноженому на сумарну вартість прав на використання ліцензованого програмного забезпечення у відповідному періоді, як зазначено у Додатку 1. На дату складання Угоди плата на рік за послуги з надання підтримки SAP Enterprise Support для програмного забезпечення, ліцензованого згідно з цією Угодою за всіма фазами становить 15 068 608, 25 грн., крім того ПДВ у розмірі 3 013 721, 65 грн. Разом з ПДВ 18 082 329, 90 грн.
При цьому, відповідно до спірного Додатку № 1 до Угоди, останнім визначено, зокрема права на використання програмного забезпечення, одиницю виміру, ціну без ПДВ, кількість, що ліцензується, суму в гривнях без ПДВ та вказано договірну вартість прав використання з ПДВ по трьох фазах: вартість фази 1 - 18 606 684, 53 грн. з ПДВ, вартість фази 2 - 24 680 172, 91 грн., вартість фази 3 - 38 905 551, 20 грн. Загальна договірна вартість з ПДВ - 82 192 408, 64 грн.
Позивач вважає, що п.п. 2.1. та 4.3. Угоди та Додаток № 1 до Угоди повинні бути визнані недійсними в частині нарахування ПДВ з підстав того, що виходячи з правової природи наданих позивачеві прав за Угодою, плата за їх використання є роялті, що в порядку ст. 196 Податкового кодексу України не є об'єктом оподаткування. Натомість спірні умови Угоди передбачають включення до ціни Угоди ПДВ.
Обґрунтовуючи відсутність правових підстав для включення суми ПДВ до ціни спірної Угоди, позивач вказує на надання йому податкової консультації Міжрегіональним головним управлінням Міндоходів - Центральним офісом з обслуговування великих платників Міністерства доходів і зборів України від 22.10.2014 р., у яких зазначено про те, що плата за надання права користування комп'ютерною програмою як об'єктом авторського права, яку користувач сплачує на підставі ліцензійного (субліцензійного) договору, є роялті, яке не є об'єктом оподаткування.
За таких обставин, позивач вважає, що вказана угода є такою, що суперечить нормам чинного законодавства, а тому відповідно до приписів ст. 215 ЦК України повинна бути визнана недійсною в частині п.п. 2.1. та 4.3. та Додатку № 1 щодо нарахування ПДВ.
Відповідач, заперечуючи проти позову, вказує на таке.
По-перше, підстави для застосування ч. 1 ст. 215 ЦК України відсутні, оскільки позивачем обґрунтовується суперечність спірного правочину нормам податкового, а не цивільного законодавства, а вирішення питання щодо дотримання сторонами правочину податкового законодавства відноситься до компетенції податкових органів.
По-друге, у даному випадку позивач здійснював платежі за користування програмним забезпеченням, а не авторським правом на програмне забезпечення, а отже вказані платежі не є роялті та повинні обкладатись ПДВ.
По-третє, відповідач вважає, що права позивача на момент звернення до суду не є порушеними, а можливе майбутнє порушення у випадку оспорення податковим органом правомірності формування податкового кредиту при проведенні операцій з відповідачем не відповідає приписам ст. 1 ГПК України.
По-четверте, відповідач зазначає про необґрунтовано широкий зміст позовних вимог, оскільки позовна заява не містить обґрунтування вимог щодо визнання недійсними Додатку № 1 та п. 4.3. Угоди в частині нарахування ПДВ. В свою чергу передбачені п. 4.3. Угоди послуги з підтримки програмного забезпечення жодним чином не підпадають під визначення роялті, а отже нарахування ПДВ в цій частині в будь-якому випадку не порушує норми податкового законодавства.
По-п'яте, податкова консультація, на яку посилається позивач в обґрунтування своїх вимог, не є належним доказом на підтвердження правової позиції позивача, оскільки не тягне за собою жодних правових наслідків.
За таких обставин, відповідач вважає, що підстави для визнання недійсними п.п. 2.1. та 4.3. Угоди та Додатку № 1 до Угоди в частині нарахування ПДВ відсутні, а тому відсутні підстави і для задоволення позову.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню з таких підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
За змістом ст.ст. 626, 627 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Суд вважає за необхідне спростувати заперечення відповідача стосовно невідповідності заявлених позивачем вимог про визнання недійсними умов Угоди та Додатку № 1 приписам ст. 215 ЦК України з огляду на таке.
Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При цьому якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що договори можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в справі про визнання умов договорів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.
При цьому, за змістом приписів ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Позивачем зокрема вказано на підставу для визнання спірних пунктів Угоди недійсними - невідповідність їх податковому законодавству. Відповідач зазначає, що невідповідність умов Угоди податковому законодавству не може бути підставою для визнання недійсними таких умов, оскільки ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам саме цивільного законодавства.
Разом з тим, як зазначено в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. № 01-8/211, поняття правочину є цивільно-правовим поняттям, тому і норми про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими. Разом з тим закони часто містять норми, які відносяться до різних галузей права. Зокрема закон публічно-правової направленості може містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то такі норми підлягають застосуванню.
За таких обставин, з огляду на відповідність обраного позивачем способу захисту приписам ст. 16 ЦК України, а також враховуючи, що умова про включення до ціни спірних пунктів Угоди (як істотної умови такої угоди) суми ПДВ, за твердженнями позивача, є незаконною, суд приходить до висновку про наявність підстав для розгляду даного спору на предмет відповідності оспорюваних пунктів Угоди та Додатку № 1 нормам в тому числі податкового законодавства.
Судом також не приймаються до уваги доводи відповідача про відсутність порушення прав позивача як підстави для звернення до суду з даним позовом, оскільки за змістом ст. 215 ЦК України у випадку, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує дійсність правочину на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відтак, оскільки позивач за умовами Угоди є стороною, яка зобов'язана сплачувати вартість її предмету, враховуючи принцип диспозитивності у господарському судочинстві, відповідно до якого позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу суд приходить до висновку про наявність у позивача прав та підстав для звернення до суду з даним позовом.
Як зазначено у п. 2.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29 травня 2013 року № 11, у силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
При цьому за змістом п. 2.11. зазначеної Постанови, за загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.
Стосовно вимоги про визнання недійсним п. 2.1. Угоди в частині нарахування ПДВ, то суд зазначає таке.
За змістом ст. 196.1.6 Податкового кодексу України не є об'єктом оподаткування операції, зокрема, з виплат дивідендів, роялті у грошовій формі або у вигляді цінних паперів, які здійснюються емітентом;
Як вбачається зі змісту п. 1.2. Угоди, відповідачем було надано позивачеві права на використання об'єкту інтелектуальної власності, тобто права використання програмного забезпечення. Зі свого боку позивач прийняв такі права на використання програмного забезпечення, документації та інших матеріалів SAP.
При цьому спірним пунктом Угоди сторони погодили, що під використанням слід розуміти активацію технологічних властивостей програмного забезпечення, завантаження, виконання, застосування, зберігання програмного забезпечення та отримання доступу до нього, відображення інформації, отриманої в результаті використання таких можливостей або виконання будь-яких інших дій із програмним забезпеченням відповідно до цілей, для яких воно призначене.
Відтак, суд приходить до висновку, що фактично позивач отримав виключний перелік функціональних можливостей при роботі з об'єктом Угоди, тобто загалом право користування програмним забезпеченням SAP.
Згідно з п. 14.1.225 Податкового кодексу України роялті - будь-який платіж, отриманий як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським та суміжним правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо- чи телевізійного мовлення, передачі (програми) організацій мовлення, будь-яким патентом, зареєстрованим знаком на товари і послуги чи торгівельною маркою, дизайном, секретним кресленням, моделлю, формулою, процесом, правом на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).
За таких обставин, роялті є платіж, отриманий за наслідками передання права на використання (в розумінні права інтелектуальної власності) авторського права на будь-які твори.
В свою чергу за змістом ст. 18 Закону України «Про авторське право і суміжні права» комп'ютерні програми охороняються як літературні твори. Така охорона поширюється на комп'ютерні програми незалежно від способу чи форми їх вираження.
За змістом ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать:
а) виключне право на використання твору;
б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.
В свою чергу виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти, зокрема, відтворення творів; переклади творів; переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору; подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер; імпорт примірників творів. Цей перелік не є вичерпним. Вказана норма ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права» кореспондується з приписами ст. 441 ЦК України.
За загальним правилом автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.
Відтак, поняття «роялті» у розумінні спеціального Закону України «Про авторське право і суміжні права», так само, як Податкового кодексу України, означає сплату винагороди особою, якій передано саме виключне майнове право автора на використання твору, як-от право переробки, інших змін твору, розповсюдження, здавання в майновий найм/прокат, - тобто всі ті, що безпосередньо пов'язані з особою автора (особою, якій такі права належать) та становлять особливий економічний інтерес.
Натомість спірним пунктом Угоди (п. 2.1.) позивачеві надані певні користувальницькі права стосовно програмного забезпечення SAP виключно для забезпечення його потреб як користувача такого забезпечення шляхом вчинення дій в межах цілей призначення програми, без передання особливих за своєю правовою природою прав, що мають відповідний економічний інтерес для автора (особи, якій авторські права належать), - виключних майнових авторських прав, перелічених, зокрема в ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права».
За таких обставин, з огляду на фактичне надання відповідачем позивачеві прав на користування комп'ютерною програмою як об'єктом авторського права без передання власне авторських прав на таку програму, у суду відсутні підстави вважати передбачений п. 2.1. Угоди платіж - роялті.
Відтак, оскільки лише роялті як платіж за користування авторським правом відповідно до Податкового кодексу України є звільненим від оподаткування ПДВ, а отже передбачений п. 2.1. Угоди платіж за своєю правовою природою є об'єктом оподаткування, тому нарахування на його суму ПДВ є правомірним.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним пункту 2.1. Угоди в частині нарахування ПДВ та задоволення позовних вимог в цій частині.
Стосовно визнання недійсним Додатку № 1 до Угоди, яким визначено, зокрема права на використання програмного забезпечення, одиницю виміру, ціну без ПДВ, кількість, що ліцензується, суму в гривнях без ПДВ та вказано договірну вартість прав використання з ПДВ по трьох фазах, то за відсутності підстав для визнання недійсним в частині нарахування ПДВ п. 2.1. Угоди, на підставі якого спірний Додаток № 1 складено, відсутні і підстави для визнання недійсним цього Додатку № 1, а отже в задоволенні позову в цій частині судом також відмовлено.
Щодо вимоги про визнання недійсним п. 4.3. Угоди в частині нарахування ПДВ, суд зазначає таке.
Позивач вважає, що плата, передбачена вказаним пунктом Угоди, за своєю правовою природою є роялті, що звільнене від оподаткування ПДВ.
Як вбачається зі змісту п. 4.1. Угоди, сторони передбачили, що відповідач пропонує позивачеві також підтримку SAP Enterprise Support, як зазначено у відповідному додатку про підтримку SAP.
Згідно з п. 4.3. Угоди, плата за послугу з надання підтримки SAP Enterprise Support для програмного забезпечення, ліцензованого згідно з цією Угодою, Enterprise Support за всіма фазами становить 15 068 608, 25 грн., крім того ПДВ у розмірі 3 013 721, 65 грн. Разом з ПДВ 18 082 329, 90 грн.
Проаналізувавши погоджені сторонами у п. 4.1. Угоди умови, суд приходить до висновку, що підтримка SAP Enterprise Support за своєю правовою природою є предметом договору про надання послуг, правове регулювання якого здійснюється нормами гл. 63 ЦК України.
За таких обставин, з огляду на те, що Угода в частині п.п. 4.1., 4.3. фактично є договором про надання послуг, плата за надання яких в жодному випадку не має ознак роялті в розумінні вищезгаданого законодавства, а відтак підстави для не нарахування суми ПДВ з таких платежів, на думку суду, відсутні, отже відсутні і підстави для визнання п. 4.3. Угоди в частині ПДВ недійсним.
Таким чином, за відсутності доказів зворотного, п.п. 2.1., 4.3. Ліцензійної угоди та угоди про підтримку програмного забезпечення 7-ркп/7442/19-13 від 29.03.2013 р. вважаються судом такими, що відповідають вимогам закону, а тому у суду відсутні підстави для визнання їх недійсними.
Згідно з ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ч. 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Положеннями статті 34 ГПК України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обґрунтування позивачем вимог з посиланням на надання йому податкової консультації Міжрегіональним головним управлінням Міндоходів - Центральним офісом з обслуговування великих платників податків Міністерства доходів і зборів України від 22.10.2014 р., у якій зазначено про те, що плата за надання права користування комп'ютерною програмою як об'єктом авторського права, яку користувач сплачує на підставі ліцензійного (субліцензійного) договору, є роялті, яке не є об'єктом оподаткування, не може приймається судом як належний доказ, оскільки не містить жодних висновків щодо оподаткування операцій саме за особливостями погоджених сторонами умов Угоди, натомість, як вбачається судом, висновки Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Міністерства доходів і зборів України зроблені на основі аналізу норм законодавства у випадку передання саме виключних майнових авторських прав на використання твору.
Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
За таких обставин, суд не вбачає підстав для визнання недійсними п.п. 2.1., 4.3. Ліцензійної угоди та угоди про підтримку програмного забезпечення № 7-ркп/7442/19-13 від 29.03.2013 р., так само як і Додатку № 1 до Угоди, а тому в задоволенні позовних вимог судом відмовлено.
Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 ГПК України, господарський суд -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення
складено 01.12.2014 р.
Суддя Ю.В. Картавцева