Справа № 206/5090/14-ц
Провадження № 2/206/1253/14
"20" серпня 2014 р. Самарський районний суд м. Дніпропетровська
у складі:
головуючого судді: Маштак К.С.
при секретарі: Таран А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, -
05 серпня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Самарського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що він і відповідачка ОСОБА_2 з 17.03.2001 року знаходились в зареєстрованому шлюбі. 14 березня 2014 року рішення суду шлюб розірвано. За час проживання у шлюбі 10.04.2010 року було придбано автомобіль марки «Daewoo Lanos», д/н НОМЕР_1 ринкова вартість якого складає 60000 грн. Вони не дійшли згоди щодо реалізації спільної часткової власності на майно. Позивач просить стягнути з відповідача на його користь компенсацію за ? частку у спільному сумісному майні подружжя: автомобіль «Daewoo Lanos» у розмірі 30000 грн. та припинити право спільної сумісної власності подружжя на автомобіль «Daewoo Lanos» д/н НОМЕР_1.
В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила відмовити в повному обсязі.
Вислухавши доводи та пояснення представників сторін, допитавши свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4, вивчивши та дослідивши матеріали справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що з 17.03.2001 року сторони по справі знаходились у зареєстрованому шлюбі, який 14.03.2014 року було розірвано за рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська (а.с. 4-6).
Як вбачається з копії довіреності від 20.05.2008 року ОСОБА_5 уповноважила ОСОБА_2 або ОСОБА_3 розпоряджатися від її імені (продати, обміняти, керувати) автомобілем Фіат Тіпо 1992 року випуску, д/н НОМЕР_2 (а.с. 13).
Відповідно до копії довіреності від 08.10.2005 року ОСОБА_6 від імені ОСОБА_5 уповноважив ОСОБА_2 або ОСОБА_3 розпоряджатися від її імені (продати, обміняти, керувати) автомобілем Фіат Тіпо 1992 року випуску, д/н НОМЕР_2 (а.с. 14).
Згідно інформаційної довідки та копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, автомобіль марки «Daewoo Lanos», д/н НОМЕР_1, 2003 року випуску був придбаний по довідці рахунку № ДПІ491500 від 8.04.2012 року та зареєстрований за ОСОБА_2 (а.с. 7, 22).
Вказані вище спірні правовідносини регулюються Цивільним кодексом України, Сімейним кодексом України.
Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Відповідно до змісту ст.ст. 60, 61, 71 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності і кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
Відповідно до ст. 183 ЦК подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до п. 22-24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 року № 11, вирішуючи спір між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно у їх спільній частковій власності.
Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
Так, відповідач не на надавав згоди на стягнення з неї грошової компенсації за 1/2 частину автомобілю, а позивач в свою чергу не надав суду жодного належного та допустимого доказу щодо вартості даного автомобіля, а відповідно і 1/2 частки вартості даного автомобілю. Тому суд вважає, що нема законних підстав для задоволення позовних вимог позивача стосовно стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації, що становить 1/2 вартості даного автомобілю в розмірі, виходячи з його дійсної вартості на час розгляду справи.
Враховуючи положення приведених норм, суд вважає, що право спільної сумісної власності сторін безумовно розповсюджується на спірний автомобіль. Автомобіль був придбаний у період шлюбу, не є річчю індивідуального користування, що може бути підставною для часткового задоволення позовних вимог позивача, та поділу спірного майно в рівних частинах, шляхом визнання за сторонами ідеальних часток в цьому майні без його реального поділу та залишення у їх спільній частковій власності.
Однак, як вбачається зі змісту позовних вимог позивача та встановлених в судовому засіданні фактичних обстави справи, позивачем не ставиться питання про поділ майна подружжя в частині визначення судом часток кожного з співвласників у спірному майні. Представник позивача в судовому засіданні наполягала на розгляді позовних вимог саме в зазначеній редакції, позовні вимоги не уточнювала.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь справі.
Як роз'яснено у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судову рішення у цивільній справі» відповідно до положень ст. ст. 10 і 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, ст. 1 ЦПК та з урахуванням положення ч. 4 ст. 10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом.
Звертаючись з позовом до суду, позивач просив стягнути з відповідача на його користь компенсацію за 1/2 частку у спільному сумісному майні подружжя: автомобіль «Daewoo Lanos» у розмірі 30000 грн. та припинити право спільної сумісної власності подружжя на автомобіль «Daewoo Lanos» д.з. НОМЕР_1. Тобто, фактично вимоги щодо поділу майна подружжя позивачем не ставляться.
За таких обставин, суд не має права в порушення вимог ст.ст. 11, 213-215 ЦПК України вийти за межі позовних вимог.
Що стосується заперечень представника відповідача та наданих на їх обґрунтування доказів щодо визнання спірного автомобілю особистим майном відповідача, то суд вважає їх необґрунтованими та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону з наступних підстав.
Відповідно до ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
В статті 240 ЦК України зазначено, що представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження
частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Статтею 244 ЦК України визначено, що довіреність це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
На ім'я відповідача двічі була видана довіреність на право розпоряджатися автомобілем Фіат Тіпо 1992 року випуску, д/н НОМЕР_2 (а.с. 13-14), яка відповідно до закону не допускає перехід права власності на автомобіль.
Відповідно до ст. 316 ЦК правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зі статей 317, 319 ЦК випливає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.
Главою 31 ЦК України визначено положення, щодо володіння чужим майном, відповідно до ч. 1 ст. 397 ЦК володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідачем та його представником не було надано до суду як доказ, жодного з документів, що підтверджували б правомірність придбання, отримання автомобіля автомобілем Фіат Тіпо 1992 року випуску, д/н НОМЕР_2 у власність та подальший його продаж відповідачем за суму коштів рівну вартості спірного автомобіля «Daewoo Lanos» д/н НОМЕР_1.
Письмова форма договору купівлі-продажу транспортних засобів передбачена Постановою Кабінету Міністрів № 1388 від 7 вересня 1998 року «Про затвердження порядку державної реєстрації, зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів» в пункті 8 якої зазначено, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться на підставі документів, що посвідчують їх особу, підтверджують правомірність придбання, отримання, транспортних засобів. Такими документами є: довідка-рахунок, видана суб'єктом господарювання, діяльність якого пов'язана з реалізацією транспортного засобу; договори та угоди, укладені на товарних біржах, засвідчені в установленому порядку документи, що встановлюють право власності на транспортні засоби; копія рішення суду, з зазначенням осіб, які визнаються власниками транспортних засобів; довідка органу соціального захисту населення або управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування, що виділили автомобіль; акт приймання-передачі транспортних засобів, виданий підприємством виробником; вантажна митна декларація про реєстрацію в підрозділах Державтоінспекції транспортних засобів; договір фінансового лізингу.
Суд критично відноситься до показів свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та тверджень представника відповідача, стосовно того, що фактично був укладений договір купівлі-продажу автомобіля Фіат Тіпо 1992 року випуску, д/н НОМЕР_2, що підтверджується фактом передачі грошей та самого транспортного засобу. Твердження представника відповідача з приводу того, що відповідачці даний автомобіль був подарований батьками та вона довгий час ним користувалась та згодом продала так само за дорученням не є підставою для визнання за нею права особистої власності на спірний автомобіль «Daewoo Lanos» д/н НОМЕР_1. Правова природа договору купівлі-продажу та довіреності про право розпоряджатися автомобілем є різною. Таким чином, сторонами не було виконано суттєвих умов договору купівлі-продажу.
Отже, суд обґрунтовано приходить до висновку, що відповідач не довів перед судом своє право особистої власності на транспортний засіб «Daewoo Lanos» д/н НОМЕР_1.
Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Згідно норм ст. 3 ЦПК України кожна особа вправі звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів, а в інтересах інших осіб, або державних чи суспільних інтересах лише у випадках, встановлених законом.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог та заперечень. Суд не приймає до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
В силу ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що сторони в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 137 ЦПК, мали право скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів чи призначення експертиз. Але з відповідними клопотаннями сторони до суду не зверталися.
Судом роз'яснювалось сторонам та представникам сторін положення ст.ст. 10, 11, 57-60, 61 ЦПК України та наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, а також те, що суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі наданих доказів сторін та інших осіб, які беруть участь справі, при цьому суд приймає до розгляду тільки ті докази, які мають значення по справі.
Статтею 212 ЦПК України, передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Виходячи з вищенаведених обставин справи, а також діючого матеріального закону, з урахуванням загальних засад цивільного судочинства відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного Кодексу України, а саме: справедливості, добросовісності та розумності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя не ґрунтуються на вимогах закону, не обґрунтовані та не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України, оскільки позовні вимоги задоволенню не підлягають, понесені позивачем судові витрати не відшкодовуються.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 60, 63, 70, 71 СК України, 15, 16, 183, 237, 244, 316, 317, 319, 328, 357, 365, 368, 372, 397, 655 ЦК України, ст.ст. 3, 10, 11, 16, 57-61, 79 - 81, 88, 209, 212-215 ЦПК України, -
В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя - відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Самарський районний суд м. Дніпропетровська протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Головуючий суддя: К.С. Маштак