Справа № 522/16417/14-ц
Провадження № 2/522/8222/14
Іменем УКРАЇНИ
« 25» листопада 2014 року
Приморський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Погрібного С.О.
за секретаря - Мітяєвої А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, за участі третіх осіб - ОСОБА_3, Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції про витребування майна з чужого незаконного володіння, -
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, просив визнати недійсним договір дарування від 04.02.2009 року, зареєстрований в реєстрі під № 38, згідно якого ОСОБА_2 безоплатно передав у власність ОСОБА_1 приміщення горища, загальною площею 130,0 кв.м., яке розташовано в місті Одесі по АДРЕСА_1; скасувати запис Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на приміщення горища; витребувати у ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради спірне приміщення горища. В обґрунтування позову посилався на наступне. 05.09.2006 року Приморським районним судом м. Одеси ухвалено рішення по справі № 2-7544/2006 за позовом ОСОБА_3 до КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності та реєстрації права власності, яким вимоги позивачки було задоволено та визнано за останньою право власності на приміщення горища, загальною площею 130,0 кв.м., що розташоване у будинку АДРЕСА_1 у м. Одесі, зобов'язано КП «ОМБТІ та РОН» зареєструвати за ОСОБА_3 право власності на зазначене приміщення. В подальшому ОСОБА_3 продала зазначене спірне нежитлове приміщення ОСОБА_2, який в свою чергу подарував його ОСОБА_7, про що свідчить договір дарування від 04.02.2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за № 38. Втім, 08.07.2014 року рішення, на підставі якого ОСОБА_3 отримала у власність спірне майно, скасоване, а, отже, підстави, відповідно до яких відповідачі набули право власності на спірне майно, відпали, з огляду на що позивач змушений звернутися до суду із вказаним позовом.
Відповідачі у судове засідання не з'явилися, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового засідання. Відповідач ОСОБА_1 неодноразово подавала до суду заяви про перенесення судових засідань у зв'язку із хворобою, втім, жодних доказів на підтвердження вказаної обставини не представила, з огляду на що суд визнає її неявку такою, що відбулась без поважних причин. Таким чином, суд у зв'язку з їх неявкою та неповідомлення про поважні причини такої неявки в судове засідання в порядку статті 169 ЦПК України, враховуючи відсутність відповідних заперечень від представника позивача, ухвалив слухати справу за відсутності відповідачів, що не з'явилися, у порядку заочного розгляду справи.
Представник позивача надав суду заяву, якою позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив розглядати справу за його відсутності, не заперечував проти розгляду заяви у заочному порядку.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що рішення у справі можливо постановити із частковим задоволенням позову. Судом встановлені такі фактичні обставини на підставі представлених письмових доказів.
Щодо фактичних обставин.
Згідно з рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 226-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування і районів області», у комунальну власність територіальної громади м. Одеси був переданий весь нежилий фонд місцевих рад, розташований у рамках територіальних границь міста, у тому числі приміщення горища, яке розташовано в місті Одесі по АДРЕСА_1.
05.09.2006 року Приморським районним судом м. Одеси ухвалено рішення по справі № 2-7544/2006 за позовом ОСОБА_3 до КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності та реєстрації права власності, яким вимоги позивачки було задоволено та визнано за останньою право власності на приміщення горища, загальною площею 130,0 кв.м., що розташоване у будинку АДРЕСА_1 у м. Одесі, зобов'язано КП «ОМБТІ та РОН» зареєструвати за ОСОБА_3 право власності на приміщення горища, загальною площею 130,0 кв.м., що розташоване у будинку АДРЕСА_1 у м. Одесі.
Зазначене рішення стало підставою для реєстрації права власності на спірне приміщення горища за ОСОБА_3 в КП «ОМБТІ та РОН».
05.10.2006 року ОСОБА_3 продала зазначене нежитлове приміщення ОСОБА_2, про що свідчить договір купівлі-продажу від 05.10.2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу ОСОБА_9, зареєстрований в реєстрі за № 1178.
04.02.2009 року ОСОБА_2 подарував зазначене спірне нежитлове приміщення ОСОБА_7, про що свідчить договір дарування від 04.02.2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за № 38.
Втім, рішенням апеляційного суду Одеської області від 08 липня 2014 року, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05.09.2006 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_3 до КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності та реєстрації права власності відмовлено.
Таким чином, рішення, на підставі якого ОСОБА_3 отримала у власність спірне нерухоме майно, що є предметом оскаржуваного договору, на сьогоднішній день є скасованим, правові підстави, відповідно до яких відповідач набув право відчужувати спірний об'єкт нерухомості, відпали.
Щодо вимоги про визнання недійсним договору дарування від 04.02.2009 року недійсним, та скасування запису Державного реєстру речових прав.
Отже, формальний перепродаж спірного майна, який не був пов'язаний з фактичним та юридичним припиненням володіння попереднього продавця та вступом у володіння наступного набувача, не може розглядатися судом в якості належної правової підстави для припинення права комунальної власності на спірне майно та виникнення права власності у інших осіб - відповідачів.
Умовою дійсності будь-якого правочину за вимогами ст. 203 ЦК України є повна відповідність між волею сторін та їх волевиявленням, що спрямовані на досягнення реального правового та фактичного результату, тобто реальних правових наслідків, за умови повної відповідності умов правочину вимогам чинного законодавства.
Зміст права власності визначає повноваження особи на володіння, користування та розпорядження певним майном, а тому дії, спрямовані на заміну особи, якій належить лише титул власника, без мети реального настання правових наслідків, не можуть визнаватися судом правомірними, створювати для осіб правомірні права та обов'язки, які не підлягають судовому захисту. При цьому, встановлення недотримання відповідачами вимог ст. 203 ЦК України, у логічному поєднанні зі ст. 215 ЦК України, відповідно до якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановленні ст. 203 ЦК України, дають підстави вважати, що первинний договір купівлі-продажу, укладений 05.10.2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 є недійсним.
Згідно ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
При цьому, як наголосив Пленум Верховного Суду України, у постанові від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Вказаного висновку Верховний Суд України дійшов також і в узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними за 2007 рік, згідно із яким якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом. В цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).
Таким чином, вимоги позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу та вимога про витребування майна від добросовісного набувача є взаємовиключними, з огляду на що суд не вбачає підстав для визнання договору купівлі-продажу спірного майна недійсним.
Щодо вимоги про витребування спірного майна у ОСОБА_1
Суд дійшов висновку, що власник спірного майна - територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради, має право вимагати повернення від ОСОБА_1 приміщення горища, загальною площею 130,0 кв.м., що розташоване у будинку АДРЕСА_1 у м. Одесі у комунальну власність, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яке не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України, власник має право витребувати майно добросовісного набувача у випадку, якщо воно вибуло з володіння власника не з його волі, іншим шляхом.
Згідно із правовим висновком Верховного Суду України, викладеного у своєму рішенні від 16 квітня 2014 року по справі № 6-146 цс 13, відповідно до якого за змістом ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Також, відповідно до п. 10 Постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України.
За наведених обставин, враховуючи, що спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею, а саме - на підставі рішення, яке в подальшому було скасоване, суд вважає вимоги позивача про витребування у ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради спірного приміщення горища обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 399 Цивільного кодексу України право володіння припиняється у разі витребування майна від володільця власником або іншою особою.
Суд відповідно, до положення с. 88 ЦПК України має стягнути з відповідачів в рівних частках на користь позивача суму судових витрат у вигляді судового збору у розмірі 243,60 гривень.
Керуючись ст. ст. 3, 13, 15, 16, 203, 215, 216, 319, 321, 386-388, 399, ЦК України, ст. ст. 3, 4, 11, 37, 61, 110, 212-215, 224-226 Цивільного процесуального кодексу України, беручи до уваги положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», СУД -
Позов Одеської міської ради - задовольнити частково.
Витребувати від ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради приміщення горища, загальною площею 130,0 кв.м., яке розташовано в місті Одесі по АДРЕСА_1.
Стягнути в рівних частках з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь Одеської міської ради суму судових витрат у вигляді судового збору у розмірі 243,60 гривень.
У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача шляхом звернення з заявою про перегляд заочного рішення протягом десяти днів з дня отримання його копії.
СУДДЯ С.О. ПОГРІБНИЙ
25.11.2014