19 листопада 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,
Хопти С.Ф., Черненко В.А.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_4, на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 17 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2014 року,
У жовтні 2013 року ОСОБА_3. звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 16 жовтня 2009 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір позики, за яким останній отримав 199 500 грн. для вирішення соціально-побутових питань, зі строком повернення до 16 жовтня 2010 року. У зазначений строк відповідач борг не повернув, почав повертати лише з 2012 року. Згідно виписки по рахунку ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» від 02 жовтня 2013 року відповідач повернув 9 967 доларів США, відтак залишок боргу складає 15 033 доларів США. Крім того, згідно з розписки від 16 жовтня 2009 року ОСОБА_4 зобов'язався щомісячно сплачувати ОСОБА_3. відсотки за користування коштами з суми 25 тис. доларів США у розмірі 1 250 доларів США. Вказану розписку також підписала дружина ОСОБА_4 - ОСОБА_6., яка 16 листопада 2009 року сплатила відсотки за вказаним зобов'язанням у розмірі 1 250 доларів США. У зв'язку із цим, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з відповідача на його користь суму боргу за договором позики від 16 жовтня 2009 року у розмірі 15 033 доларів США відповідно до курсу Національного Банку України на день ухвалення рішення та 8 506 відсотків відповідно до курсу Національного Банку України на день ухвалення рішення.
Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 17 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2013 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики від 16 жовтня 2009 року у розмірі 129 892 грн. 63 коп. та 73 496 грн. 09 коп. відсотків. Вирішено питання про розподіл судового збору.
У касаційній скарзі ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що внаслідок неналежного виконання зобов'язань за договором позики відповідач має сплатити основну суму боргу та відсотки відповідно до розписки.
З таким висновком судів погодитись не можна, оскільки він не ґрунтується на матеріалах справи та суперечить нормам матеріального та процесуального права.
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Судом установлено, що 16 жовтня 2009 року між ОСОБА_3. та ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчений договір позики, за яким останній отримав 199 500 грн. для вирішення соціально-побутових питань, зі строком повернення до 16 жовтня 2010 року (а. с. 7).
Відповідно до розписки від 16 жовтня 2009 року ОСОБА_4 зобов'язався щомісячно сплачувати ОСОБА_3. відсотки за користування коштами з суми 25 тис. доларів США у розмірі 1 250 доларів США (а. с. 23).
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно з виписки по рахунку ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» від 02 жовтня 2013 року відповідач повернув 9 967 доларів США, відтак залишок боргу складає 15 033 доларів США (а. с. 8).
За таких обставин суди дійшли правильного висновку про наявність боргу ОСОБА_4
Проте не можна погодитися із висновком судів у частині стягнення відсотків за користування грошима з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У п. 3 договору позики зазначено, що за домовленістю сторін позика є безпроцентною.
Згідно з ст. 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Як вбачається з матеріалів справи, договір позики укладений сторонами у письмовій формі та нотаріально посвідчений, а розписка, якою нібито були внесені зміни до основного договору про сплату відсотків написана у простій письмовій формі та підписана відповідачем і його дружиною (а. с. 7, 23).
Суди, на вказані норми матеріального права та обставини уваги не звернули та дійшли передчасного висновку про стягнення з відповідача відсотків за користування позикою.
Крім того, висновок судів, що надані відповідачем квитанції (а. с. 28-51) є підтвердженням часткового виконання відповідачем своїх зобов'язань за розпискою про сплату відсотків за користування позикою (а. с. 23) є невірним, оскільки з доданих квитанцій вбачається, що призначенням платежів є терміновий переказ, додаткова інформація - матеріальна допомога, а не сплата відсотків за договором позики.
За таких обставин не можуть залишатися в силі судові рішення і в частині стягнення суми основного боргу, оскільки судами невірно встановлено його розмір, враховуючи, що частину платежів по договору суди безпідставно вважали сплатою відсотків за користування позикою.
Таким чином суди у порушення вимог ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України не врахували норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, відповідно до ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 333, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_4, задовольнити частково.
Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 17 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий: Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
В.А. Черненко