03 листопада 2014 року м. Миколаїв Справа № 814/3142/14
11:30
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Брагар В.С. розглянувши адміністративну справу в порядку письмового провадження,
за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "ФЛАГМАН МК", пров. Очаківський 42 -а, Миколаїв, 54036
доДержавної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області, вул. Потьомкінська, 24/2, Миколаїв, 54030
проскасування податкового повідомлення - рішення від 03.10.2014р. №0017322208,
Позивач звернувся до суду з позовними вимогами про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області від 03.10.14 р.№ 0017322208.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що відповідач безпідставно прийняв рішення про збільшення податкових зобов'язань з податку на додану вартість, оскільки позивач правомірно відніс до податкового кредиту суми ПДВ від здійснення угод з контрагентами.
Відповідач заперечив проти позову і зазначив, що позивач не обґрунтовано включив до податкового кредиту з податку на додану вартість суми ПДВ, від здійснення угод з контрагентами. В зв'язку з цим відповідач просив суд відмовити позивачу в задоволенні його позовних вимог.
Справу розглянуто у письмовому провадженні відповідно до ч.6 ст. 128 КАС України.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд, -
Товариство з обмеженою відповідальністю "ФЛАГМАН МК" зареєстроване як юридична особа та є платником податків.
03.09.14 - 09.09.14 відповідачем проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість по взаємовідносинам з контрагентом - постачальником ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» за період червень 2014 року та контрагентами - покупцями.
16.09.14 року за результатами перевірки відповідачем було складено акт №715/14-03-22-08/35473221, у висновках якого зазначено, що позивачем порушено п.185.1, ст.. 185, п.188.1, ст.. 188, п.198.1, п.198.3 ст. 198, п.200.1, ст.. 200 ПК України, в результаті чого занижено суму ПДВ всього у сумі 256459,00 грн. за червень 2014 року.
На думку відповідача ці порушення сталися в результаті того, що операції, здійснені ТОВ «ФЛАГМАН МК» з ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» в червні 2014 року є такими, що не спрямовані на реальне настання правових наслідків та мають ознаки безтоварних» (стор.24 акту), оскільки перевіряючим отримано акт ДПІ у Солом'янському районі ГУ Міндоходів у м. Києві «Про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС», в яких зазначено про контрагентів ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС», які не мають жодного відношення до ТОВ «ФЛАГМАН МК».
03.10.2014 року на підставі даного акту відповідачем було прийняте податкове повідомлення-рішення № 0017322208 яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем на суму 256 459,00грн. та штрафними санкціями на суму 64114,75грн.
Що стосується нікчемності угод укладених позивачем з його контрагентам, суд зазначає наступне:
Відповідно до ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Головною підставою вважати правочин нікчемним являється її недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.
Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.09 було звернено увагу на наступне: "...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину".
Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.
У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Крім того, відповідно до ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Зазначена норма, недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст.228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст.228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.
Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст.228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.
Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.
Відповідачем не надано доказів фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та його контрагентами правочинів.
Таким чином, відповідачем не доведено наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.
Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.
Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 ЦК України).
Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.
Відповідачем лише зазначено, без відповідних доказів, про відсутність реальності поставок товарів (робіт, послуг) які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності тощо, що може свідчити про відсутність необхідних умов для здійснення відповідної господарської, економічної діяльності як позивачем, так і його контрагентом - є тільки припущенням.
Крім того, посилання відповідача на ч.1, 5 ст.203, ч.1,2 ст.215, ст..216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.
Вказані висновки підтверджуються і ст.20 ПК України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними, а було надане право звертатися до суду з позовом про визнання угод недійсними.
Аналогічна позиція вказана в постанові Вищого адміністративного суду України №К/9991/50772/12 від 14.11.12.
Як вбачається з матеріалів справи, одним з основних видів діяльності позивача є оптова торгівля.
З метою здійснення своєї господарської діяльності та отримання прибутку позивачем у перевіреному періоді сформовано податковий кредит, зокрема, по взаємовідносинах з контрагентом ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС».
Між позивачем та ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» укладено договір поставки № 16/06/МП від 16.06.14 року, згідно якого. ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» зобов'язується передати, а позивач, відповідно, прийняти і оплатити сільськогосподарську продукцію, згідно специфікації № 1 від 17.06.2014 року до укладеного договору. Договір поставки підписано з боку ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» директором ОСОБА_1, з боку позивача - директором ОСОБА_2
На виконання умов договору № 16/06/МП від 16.06.14р. позивачем одержано товар, підтверджений наступними документами: прибуткова накладна № РН - 0000007 від 17.06.2014 року на суму 1 538 751, 60 грн. ,в т.ч. ПДВ.
Також, на виконання умов вище зазначеного договору позивачем фактично отримано від ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» 145 т. олії соняшникової нерафінованої на умовах EXW - за адресою: м. Миколаїв, вул. Громадянська, 117 (термінал ТОВ «ЕВЕРІ»). Переоформлення товару з квоти ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» в квоту ТОВ «ФЛАГМАН МК» відбулося згідно з умовами договору № FT-51-о/1506 від 15.06.2014 року з ТОВ «ЕВЕРІ»
на підставі трьохстороннього акту приймання-передачі від 17.06.2014 року між ТОВ «ФЛАГМАН МК», ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» та ТОВ «ЕВЕРІ».
Позивачем укладено Контракт на продаж товару № OR 0664/14 від 18.06.2014 року з компанією «OREXIM LIMITED», відповідно до якого компанія «OREXIM LIMITED» придбала олію соняшникову нерафіновану в кількості 145 т. на умовах FOB морський порт Миколаїв.
Зберігання та перевалка олії здійснювалась згідно договору № FT-51-0/1506 від 15.06.2014 року, укладеного між ТОВ «ФЛАГМАН МК» та ТОВ «ЕВЕРІ».
ТОВ «ФЛАГМАН МК» здійснено митне оформлення вантажу (олії) ВМД № 504050000/2014/103027 від 10.07.2014 року, на підставі договору про виконання послуг по декларуванню та митному оформленню речей, які переміщуються через митний кордон України № 08/07 від 08.07.2014 року з ТОВ «ЮНІКОРН МЕРІТАЙМ».
Фактичне відвантаження 145 т олії підтверджується і відміткою у ВМД, в якій зазначено, що олію у кількості 145 т вивезено у повному обсязі за межі митної території України через Миколаївську митницю.
Компанією «OREXIM LIMITED» у повному обсязі сплачено за товар.
Позивачем надано суду всі первинні документи, які підтверджують факт здійснення господарських операцій. Надані до суду відповідні копії первинних документів, що підтверджують фактичне отримання олії від ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» та її подальшу реалізацію компанії «OREXIM LIMITED».
Статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.99 №996-Х11 (далі Закон №996) встановлено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Згідно з ст.9 Закону №996 підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити:
- назву документа (форми);
- дату і місце складання;
- назву підприємства, від імені якого складено документ;
- зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;
- посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;
- особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Виходячи з аналізу вказаних норм суд зазначає, що для підтвердження факту здійснення господарських операцій законодавство передбачає не тільки наявність самих первинних документів, а й наявність самого факту здійснення господарської операції.
Суд вважає, що на підставі наданих позивачем копій первинних документів позивач довів суду реальність здійснення господарської операції з контрагентом, тому суд вважає, що встановлений факт здійснення господарської операції.
Суд не приймає до уваги заперечення відповідача з приводу того, що угоди між позивачем та контрагентом фактично не відбувалася, оскільки відповідачем не надано суду жодного доказу, який би спростовував факт здійснення цих угод. Заперечення відповідача ґрунтуються виключно на його припущеннях та думці.
Суд не приймає до уваги посилання відповідача на акт ДПІ у Солом'янському районі ГУ Міндоходів у м. Києві від 14.08.2014 року № 806/26-58-22-01-17/38893185 «Про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «ІМПРЕЗА ПЛЮС» щодо підтвердження господарських відносин із платниками податків за період з 01.05.2014 року по 30.06.2014 року», оскільки ПК України передбачає можливість складання акту про перевірку, яка відбулась, а не про перевірку яка фактично не проводилась.
Отже, акти "Про неможливість проведення зустрічної звірки" не є податковою інформацією у розумінні ПК України, та не можуть бути доказами порушення позивачем норм податкового законодавства.
Вищий адміністративний суд України зазначає (постанови від 14.11.2012 року у справі № 2а-9864/11/2670, від 19.02.2013 року у справі № 2а-6067/11/1470 та інші), що податкове законодавство не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від фактичної сплати контрагентами податку до бюджету, від перебування постачальників за юридичною адресою, а також від їх господарських та виробничих можливостей.
Що стосується правомірності віднесення позивачем суми ПДВ отриманих від контрагента, та віднесення їх до податкового кредиту суд зазначає наступне:
Відповідно до п.198.1 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Підпунктом 198.2. статті 198 ПК України встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Згідно п. 198.3 ст. 198 ПК України, передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Пунктом 198.6 статті 198 ПК України, встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
Враховуючи той факт, що у позивача, як на момент проведення перевірки, так і під час судового розгляду даної справи були в наявності всі податкові накладні та інші первинні документи (їх копії наявні в матеріалах справи), які підтверджують факт здійснення господарських операцій на користь позивача, суд вважає що позивач, в порядку визначеному вказаними нормами, правомірно відніс до податкового кредиту, отриманий ПДВ.
Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, суд приходить до висновку, що податкове повідомлення-рішення відповідача від 03.10.14 р. № 0017322208 підлягає скасуванню.
За таких обставин суд вважає позовні вимоги обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Судові витрати по справі присудити на користь позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.11, 69, 71, 86, 159-163, КАС України, суд, -
1.Позов задовольнити.
2.Визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області від 03.10.14 р. № 0017322208.
3.Присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ФЛАГМАН МК" судові витрати у розмірі 487,20 грн. з Державного бюджету України.
4. Роз'яснити сторонам строк і порядок набрання цією постановою законної сили та її оскарження.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
Постанова суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції шляхом подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня проголошення/отримання її копії. Апеляційна скарга подаються Одеському апеляційному адміністративному суду через Миколаївський окружний адміністративний суд.
Суддя В. С. Брагар