03 листопада 2014 р.Справа № 820/15266/14
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Шевцової Н.В.
Суддів: Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М.
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2014р. по справі № 820/15266/14
за позовом ОСОБА_2
до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - перший відповідач), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - Головне управління ДМС у Харківській області, другий відповідач), в якому просив суд:
- скасувати наказ Головного управління ДМС у Харківській області № 157 від 08.08.2014 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Головне управління ДМС у Харківській області розпочати процедуру оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Головне управління ДМС у Харківській області видати довідку про звернення за захистом в Україні.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2014р. в задоволенні зазначеного позову відмовлено.
Позивач, не погодившись з постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржувану постанову скасувати та позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», підпункту 2 пункту «А» ст.1 Конвенції про статус біженців, ст. 3 Європейської конвенції про права людини, ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, що призвело до неправильного вирішення справи.
Також в апеляційній скарзі позивач зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що у позивача є обґрунтовані побоювання за своє здоров'я та життя у разі повернення до Судану.
Відповідачами подано заперечення на апеляційну скаргу, в яких, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови, вони просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Виходячи з приписів ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Колегія суддів заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець м. Данкаля, Судан, є громадянином Судану, суданець.
21.07.2014 року позивач звернувся до Головного управління ДМС в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Працівником ГУ ДМС у Харківській області 24.07.2014 року з позивачем була проведена співбесіда, що підтверджується протоколом співбесіди та 07.08.2014 року, складено висновок за вказаною заявою щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 08.08.2014 року № 157, ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в подальшому відповідно до листа ГУ ДМС України в Харківській області від 08.08.2014 року № 35, позивачу повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також судом першої інстанції встановлено, що підставами для прийняття наказу головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області, стало те, що необхідних аргументів на підтвердження обставин щодо загрози йому на батьківщині позивач не надав, не наведено жодного конкретного факту або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими та відповідають вимогам, визначеним п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", розгляд заяви показав, що вона є очевидно необґрунтованою, оскільки не виявлено ознак переслідування чи загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спірний наказ № 157 від 08.08.2014 року прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
За приписами ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень, суд зобов'язаний перевіряти оскаржувані рішення на їх відповідність усім зазначеним вимогам.
Колегія суддів, перевіривши спірне рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його вимогам ч. 3 ст. 2 КАС України приходить до висновку, що воно прийняте з дотриманням вимог діючого законодавства, виходячи з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон).
Згідно ч.ч. 1, 7, 12 ст. 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:
реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;
ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;
заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;
заповнює інші необхідні документи;
оформлює особову справу;
роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги;
заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
За приписами ч.ч. 1, 4 ст. 8 зазначеного Закону Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
З копії особової справи позивача вбачається, що Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту та обласним органом міграційної служби повністю виконано вимоги Закону щодо порядку прийняття рішення та повідомлення про його прийняття.
Таким чином, на підставі викладеного, колегія судів дійшла висновку, що відповідач, при винесенні наказу № 157 від 08.08.2014 року діяв на підставі, у спосіб та в межах законодавчо наданих повноважень.
Також, колегія суддів вважає, що наказ № 157 від 08.08.2014 року відповідачем винесено обґрунтовано, оскільки матеріали особової справи заявника не містять визначених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обставин для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, виходячи з такого.
За приписами ч.1 ст. 1 зазначеного Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань
Між тим, матеріалами справи не підтверджено наявність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, про себе ОСОБА_2 в ході співбесіди повідомив, що народився в м. Данкала, Судан. У 1982 році його родина виїхала до м. Макка, Саудівька Аравія, де батько заявника отримав роботу, та мешкала там до 2013 року. У Саудівській Аравії, в посольстві Судану ОСОБА_2 в 2000 році отримав паспорт громадянина Судану, в 2001 році отримав середню освіту.
В 2006 році легально без перешкод позивач виїхав із Саудівської Аравії та прибув до України на підставі студентської візи. З 2007 по 2009 рік навчався в Харківській державній академії культури, у 2009 році вступив до Харківського національного університету радіоелектроніки та не зміг там навчатися, оскільки не було грошей на оплату навчання.
Після того, як ОСОБА_2 покинув навчання, в Україні проживав нелегально, працював на ринку.
При цьому, позивач зазначає, що з 2009 року він не намагався дізнатися як знаходитись в Україні легально.
Заявник зазначає, що не може повернутись до Саудівської Аравії, оскільки на теперішній час нікого з родини там не залишилось, підстав для дозволу на постійне проживання в цій країні він не має, а для в'їзду до Саудівської Аравії необхідне запрошення.
До органу міграційної служби ОСОБА_2 звернувся лише в липні 2014 року.
Згідно ст. 31 Конвенції «Про статус біженців» 1951 року договірні Держави не накладатимуть стягнень за незаконний в'їзд або незаконне перебування на їхній території біженців, які, прибувши з території, де їхньому життю і свободі загрожувала небезпека, як зазначено у статті 1, в'їжджають або знаходяться на території цих держав без дозволу, за умови, що такі біженці без зволікань самі з'являться до органів влади і наведуть переконливі пояснення щодо свого незаконного в'їзду або перебування.
Разом з тим, ОСОБА_2, незаконно перебуваючи на території України з 2009 року, до органу міграційної служби до 2014 року не звертався.
З аналізу наявних у матеріалах справи доказів, колегією суддів встановлено, що позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках легалізації перебування на території України з метою покращення соціально-економічних умов.
Аналізуючи умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", колегія суддів зазначає, що відносно осіб, які мають громадянство певної країни, до яких відноситься позивач, цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, так само як обґрунтована загроза їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, визначені як підстава, по-перше, для перебування шукача статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, за межами країни своєї громадянської належності, а по-друге, для неможливості або небажання користуватися захистом країни громадянської належності внаслідок таких побоювань.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 має національний паспорт Республіки Судан, який є дійсним, що свідчить про те, що позивач добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності.
Таким чином, позивач користується захистом країни своєї громадянської належності.
Як вбачається з проведеного відповідачем під час розгляду заяви позивача аналізу матеріалів по країні походження позивача, протягом перебування громадянина Судану ОСОБА_2 в Україні, в країні його громадянської належності не виникло подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Суд зазначає, що будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту безпеку та переслідувань на батьківщині позивачем не наведено. Заявник ніколи не перебував в жодній політичній, релігійній, військовій або громадській організації, про що зазначено у протоколі співбесіди. Під час співбесіди позивач не повідомив жодного факту особистих переслідувань під час проживання на батьківщині.
Отже, висновок відповідача щодо необґрунтованості заяви ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів вважає правомірним.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи позивача, викладені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та в позовній заяві, є необґрунтованими, громадянин Судану ОСОБА_2 не повідомив факти та обставини, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання.
Таким чином, відмова Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Судану ОСОБА_2, викладена в наказі № 157 від 08.08.2014р., є обґрунтованою. Отже, позовні вимоги про покладення обов'язку на Головне управління ДМС у Харківській області розпочати процедуру оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та видати довідку про звернення за захистом в Україні задоволенню не підлягають.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_2 є необґрунтованими та підстави для їх задоволення відсутні.
Отже, переглянувши постанову суду першої інстанції, колегія суддів, підтверджує, що при прийнятті судового рішення у справі суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми права.
Керуючись ст. 160, 195, 197, 198, 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст.ст. 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2014р. по справі № 820/15266/14 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.
Головуючий суддя Шевцова Н.В.
Судді Макаренко Я.М. Мінаєва О.М.
Повний текст ухвали виготовлений р.