Київської області
01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81
"07" листопада 2014 р. Справа № 911/3515/14
За позовом: Державного підприємства "Енергоринок"
до 1) Публічного акціонерного товариства "Кримтеплоелектроцентраль"
2) Публічного акціонерного товариства "Харківська ТЕЦ-5"
про визнання недійсним договору
Головуючий суддя: Грєхов А.С.
судді: Лилак Т.Д.
Щоткін О.В.
За участю представників сторін:
від позивача: Шевчук А.В., Сніжко В.Ю., Саква Д.Ю.
від відповідача 1: не з'явилися
від відповідача 2: Чорнобай Д.В., Курінний Б.М.
Державне підприємство "Енергоринок" (далі - позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 16.04.2014 року № 246 укладеного між публічним акціонерним товариством "Кримтеплоелектроцентраль" (далі - відповідач 1) і публічним акціонерним товариством "Харківська ТЕЦ-5" (далі - відповідач 2).
В обґрунтування підстав позову позивач послався на невідповідність оспорюваного договору вимогам діючого законодавства, зокрема ст. 516 ЦК України, Закону України "Про електроенергетику", постанови КМУ від 07.05.2014 року № 148 "Про особливості регулювання відносин у сфері електроенергетики на тимчасово окупованій території Автономної республіки Крим та м. Севастополя", постанови НКРЕ від 21.12.2014 року № 2 "Про алгоритм розподілу коштів з поточного рахунка із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії", а також умовам договору № 4274/02 від 05.10.2007 року.
Відповідачем 2 позовні вимоги заперечено повністю з тих підстав, що оспорюваний позивачем договір укладений відповідно до вимог цивільного законодавства, не порушує прав позивача та порядку розрахунку у сфері електроенергетики.
27.10.2014 року за результатами повторного автоматичного розподілу даної справи, у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді Лутак Т.В., для розгляду справи визначено суддю Грєхова А.С.
Ухвалою від 27.10.2014 року суддею Грєховим А.С. справу прийнято до свого провадження та задоволено клопотання позивача №01/44-10777 від 27.10.2014 про колегіальний розгляд справи №911/3515/14.
Розпорядженням № 238-АР від 28.10.2014 року визначено склад колегії з розгляду даної справи: головуючий суддя Грєхов А.С., члени колегії судді: Лилак Т.Д., Щоткін О.В.
28.10.2014 року ухвалою господарського суду колегією суддів у вищезазначеному складі справу прийнято до свого провадження та призначено її розгляд на 07.11.2014 року об 11:30.
В судовому засіданні 07.11.2014 року представником позивача позов підтримано; представником відповідача 2 позовні вимоги заперечено.
Представник відповідача 1 в судове засідання не з'явився, відзив на позов та витребувані господарським судом документи не подав.
В ході розгляду спору на виконання вимог суду позивач надав докази надіслання відповідачу 1 позовної заяви з додатками та копій ухвал за допомогою служби експрес-доставки.
Однак, відповідач 1 в судове засідання 07.11.2014 року не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, відзив на позов не надав.
Судом враховано рекомендації Вищого господарського суду України, що викладені в інформаційному листі від 05.06.2014 року № 01-06/745/2014 «Про деякі питання практики застосування у судовій практиці Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 15.05.2014 року № 01-06/615/14 «Про Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян правовий режим на тимчасово окупованій території України» зазначив, що неможливість надсилання будь-яких поштових відправлень на адресу учасників судового процесу, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях, повинна бути підтверджена відповідною довідкою (листом) підприємства зв'язку.
В матеріалах справи наявні Доповідні записки керівника апарату суду про неможливість надіслання поштової кореспонденції на окуповану територію Автономної Республіки Крим, що підтверджується довідками-листами Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» про тимчасове призупинення поштових відправлень.
Відтак, суд здійснив всі заходи для належного повідомлення відповідача 1 про дату, час і місце розгляду справи №911/3515/14.
На підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справу розглянуто за наявними в ній матеріалами.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами, у нарадчій кімнаті.
Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, після закінчення розгляду справи у судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2, дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності, господарський суд Київської області, -
05.10.2007 року між Державним підприємством «Енергоринок» (ДПЕ за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримелектроцентраль» (ТЕЦ за договором), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Кримелектроцентраль» (додаткова угода № 10016/09 від 02.12.2013 року до договору від 05.10.2007 року № 4274/02) укладено договір купівлі-продажу електричної енергії № 4274/02 (далі - договір № 4274/02).
Відповідно до пункту 1.1 договору № 4274/02 ТЕЦ зобов'язується продавати, а ДПЕ зобов'язується купувати електроенергію, вироблену ТЕЦ, та здійснювати її оплату відповідно до умов цього договору.
Пунктом 5.1.1 договору № 4274/02 передбачено право ТЕЦ вимагати від ДПЕ оплати за продану електроенергію відповідно до Ст. 4 Договору.
Згідно пункту 5.5.1 договору № 4274/02 ДПЕ зобов'язане купувати у ТЕЦ електроенергію відповідно до умов Ст. 3 та здійснювати за неї своєчасні розрахунки відповідно до умов Ст. 4 Договору.
Пунктом 8.7 договору № 4274/02 передбачено, що права та обов'язки, що виникають за цим договором у однієї із Сторін, не можуть бути передані третій стороні без письмової згоди іншої Сторони за цим договором.
Згідно з п. 8.6 договору № 4274/02, в редакції додаткової угоди № 10283/02 від 31.12.2013 року до договору від 05.10.2007 року № 4274/02, договір вступає в силу з 05.10.2007 року та діє до 30.06.2014 року.
В процесі виконання умов договору № 4274/02 у ДП «Енергоринок» утворилась перед ПАТ «Кримелектроцентраль» заборгованість у розмірі 212 238 194,46 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи погодженим у двосторонньому порядку актом звірки розрахунків ДП «Енергоринок» з ПАТ «Кримелектроцентраль» за куповану ОРЕ електроенергію станом на 01.04.2014 року.
16.04.2014 року між ПАТ «Кримелектроцентраль» та ПАТ «Харківська ТЕЦ-5» укладено договір № 246 про відступлення права вимоги (далі - договір № 246).
Відповідно до пункту 1.1 вказаного договору ПАТ «Кримелектроцентраль» (первісний кредитор за договором) передає (відступає), а ПАТ «Харківська ТЕЦ-5» (новий кредитор) приймає на себе право дійсної вимоги до боржника первісного кредитора - ДП «Енергоринок» заборгованості за договором від 05.10.2007 № 4274/02 за поставлену первісним кредитором електричну енергію в сумі 212 238 194,46 грн., що виникла:
- за січень 2012 року - 32047007,56 грн.;
- за березень 2013 року - 64187,89 грн.;
- за квітень 2013 року - 27582376,91 грн.;
- за лютий 2014 року - 35388054,37 грн.;
- за березень 2014 року - 117156567,73 грн.
Згідно з п. 1.2 договору № 246 до нового кредитора переходять права первісного кредитора за зобов'язаннями в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.
Первісний кредитор зобов'язаний в день укладення цього договору передати новому кредитору оригінали документів, які засвідчують право вимоги до боржника, та інформацію, яка є важливою для його здійснення. Передача документів оформлюється актом приймання-передачі документів, який складається у двох ідентичних примірниках, які мають однакову юридичну силу, по одному для кожної із сторін, скріплюється підписами та печатками сторін (п.п. 2.1, 2.2 договору № 246).
На виконання умов договору № 246 ПАТ «Кримелектроцентраль» передало ПАТ «Харківська ТЕЦ-5» всі необхідні документи, на підставі яких у ПАТ «Кримелектроцентраль» виникло право вимоги до ДП «Енергоринок» на загальну суму 212 238 194,46 грн., про що 16.04.2014 року складено Акт приймання передачі документації.
З матеріалів справи вбачається, що ПАТ «Харківська ТЕЦ-5» зверталося до ДП «Енергоринок» з актами звірки розрахунків ДП «Енергоринок» з ПАТ «Харківська ТЕЦ-5» за куповану ОРЕ електроенергію станом на 01.05.2014 року та станом на 01.06.2014 року, які підписані та погоджені в двосторонньому порядку, в яких було відображено заборгованість ДП «Енергоринок» у розмірі 212 238 194,46 грн., право вимоги якої було передано на підставі договору № 246.
Позивач вважає, що договір № 246 про відступлення права вимоги від 16.04.2014 року укладено всупереч вимог закону, зокрема статті 516 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання його недійсним в силу ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, що і стало підставою для звернення до суду.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вказані вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
В силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
У відповідності до норм статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора (ст. 515 ЦК України).
Таким чином, на підставі укладеного між відповідачем 1 та відповідачем 2 договору № 246 відбулась заміна сторони у зобов'язанні, яке виникло з договору № 4274/02.
Відповідно до ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
З урахуванням викладеного, судом встановлено, що згідно пункту 8.7 договору № 4274/02 від 05.10.2007 року сторонами узгоджено, що права та обов'язки, що виникають за цим договором у однієї із сторін, не можуть бути передані третій стороні без письмової згоди іншої сторони за цим договором.
На виконання вказаної умови договору ПАТ «Кримелектроцентраль» 07.03.2014 звернулось до ДП «Енергоринок» з листом від 06.03.2014 № 315-03 про надання згоди на укладення договору про відступлення права вимоги.
Відповідно до ч. 3 статті 188 Господарського кодексу України сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.
Проте, в порушення приписів вказаної норми закону позивач не надав жодної відповіді на лист ПАТ «Кримелектроцентраль» від 06.03.2014 № 315-03 про надання згоди на відступлення права вимоги.
Твердження позивача про те, що вказаний лист не надходив на його адресу не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки представниками відповідача-2 надано належні та допустимі докази направлення такого листа на адресу позивача, а позивачем не надано належних та допустимих доказів, що свідчать про причини неотримання такого листа.
Ненадання позивачем у строки визначені статтею 188 Господарського кодексу України відповіді на лист ПАТ «Кримелектроцентраль» від 06.03.2014 № 315-03 порушує права та охоронювані законом інтереси останнього.
Акти цивільного законодавства не врегульовують випадки ухилення сторони зобов'язання від надання відповіді на запити іншої сторони.
Згідно статті 1 Закону України «Про дозвільну систему в сфері господарської діяльності» принцип мовчазної згоди - принцип, згідно з яким суб'єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови якщо суб'єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.
Відповідно до статті 8 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
За таких обставин, ухилення позивача від надання відповіді на запит відповідача-1 про надання згоди на відступлення права вимоги має регулюватись статтею 1 Закону України «Про дозвільну систему в сфері господарської діяльності».
Оскільки позивач у встановлений строк не надав дозвіл або відмовив у наданні дозволу на передачу відповідачем-1 права вимоги за договором № 4274/02, то згідно з принципом мовчазної згоди відповідач-1 набув права на укладення договору про відступлення права вимоги без отримання відповідної згоди позивача.
За таких обставин, твердження позивача про те, що договір № 246 суперечить положенням статті 516 Цивільного кодексу України не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, а тому не можуть бути прийняті судом до уваги.
Окрім того, статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, заміна кредитора у зобов'язанні є правочином, який не змінює обсягу обов'язків боржника.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За таких обставин, приймаючи до уваги викладені вище норми чинного законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004р. (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Як встановлено судом, позивач безпосередньо не є стороною чи зобов'язаною особою за договором № 246 про відступлення права вимоги від 16.04.2014 року, з огляду на що у відповідності до положень ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України та ст.ст. 173, 174 Господарського кодексу України, які визначають угоду як підставу для виникнення у її сторін кореспондуючих прав та обов'язків, спірний договір безпосередньо не впливає на права та обов'язки позивача.
Таким чином, звертаючись з позовом до суду за захистом порушеного права, позивач має обрати спосіб захисту, який узгоджується з двома критеріями: (1) має відповідати змісту права, що порушене й здатний таке право відновити, а також (2) має бути передбачений приписами ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України, або ж визначений іншим Законом чи укладеним між сторонами Договором.
Заміна кредитора у зобов'язанні за загальним правилом не впливає на його зміст. Отже, права боржника до нового кредитора залишаються такими самими, як і його права до первісного кредитора. Боржнику надано право висувати проти вимоги нового кредитора аналогічні заперечення, які він мав проти первісного кредитора.
Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, обсяг його заперечень визначається на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором. Тобто, на момент коли боржник фактично дізнався про заміну кредитора у його зобов'язанні.
Тобто, відсутність згоди боржника на відступлення не породжує для нього жодних правових наслідків, та не може слугувати підставою для визнання договору № 246 недійсним.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 24.09.2012 у справі № 2/126пд.
Зважаючи на вищевикладене, суд приходить до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту (визнання договору № 246 про відступлення права вимоги від 16.04.2014 недійсним) не відповідає змісту права, що порушене, й нездатний таке право відновити, адже наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, а отже є неефективним способом захисту порушеного права.
Згідно статті 15-1 Закону України «Про електроенергетику» для проведення розрахунків за закуплену на оптовому ринку електричної енергії України та спожиту електричну енергію енергопостачальники, що здійснюють господарську діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, їх відокремлені підрозділи та оптовий постачальник електричної енергії відкривають в установах уповноваженого банку поточні рахунки із спеціальним режимом використання. Для проведення розрахунків з погашення заборгованості за спожиту електричну енергію з використанням механізмів погашення заборгованості, визначених Законом України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функіонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", енергопостачальники, що здійснюють господарську діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, і оптовий постачальник електричної енергії відкривають в установі уповноваженого банку поточні рахунки із спеціальним режимом використання для погашення заборгованості. Перелік поточних рахунків із спеціальним режимом використання в уповноваженому банку для зарахування коштів за електричну енергію затверджується та доводиться до відома споживачів національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики.
Відповідач 2 є учасником оптового ринку електричної енергії України, що підтверджується ліцензією на виробництво електричної енергії від 04.08.2010 серії АВ № 507799, виданої Національною комісією регулювання електроенергетики України та має поточний рахунок відкритий в установі уповноваженого банку із спеціальним режимом використання.
За таких обставин посилання позивача на те, що оскаржуваний договір № 246 порушує встановлений Законом порядок розрахунків на оптовому ринку електричної енергії України спростовуються наданими відповідачем 2 доказами.
Постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 № 148 встановлено, що оптовий постачальник не здійснює закупівлі електричної енергії в її виробників, які розташовані на тимчасово окупованій території, та не проводить розрахунків з такими виробниками, зокрема з погашення заборгованості минулих періодів.
Однак, оскаржуваний договір № 246 було укладено до прийняття Кабінетом Міністрів України вказаної постанови, а суд перевіряє відповідність оспорюваного правочину на відповідність законодавству чинному на момент його укладення.
Окрім того, постанова Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 № 148 містить заборону на погашення заборгованості минулих періодів виробників, які розташовані на тимчасово окупованій території.
Проте, відповідно до умов договору № 246 позивач повинен проводити розрахунки з відповідачем 2, який не розташований на тимчасово окупованій території, у зв'язку з чим встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 № 148 порядок не розповсюджується на розрахунки позивача з відповідачем-2 на підставі договору № 246.
Таким чином, обґрунтування позивачем позовних вимог з посиланням на ст. 516 Цивільного кодексу України, ст. 15-1 Закону України «Про електроенергетику» та постанову Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 № 148 є безпідставними, а тому суд вважає позовні вимоги позивача про визнання недійсним з моменту укладення договору про відступлення права вимоги від 16.04.2014 № 246 такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 44 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням викладеного, керуючись ст.ст. 33, 49, 75, 82-85 ГПК України, суд, -
В позові відмовити.
Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання, протягом 10 днів з дня складання повного рішення, апеляційної скарги через Господарський суд Київської області.
Повне рішення складено: 11.11.2014 р
Головуючий суддя А.С. Грєхов
Судді: Т.Д. Лилак
О.В. Щоткін