21 жовтня 2014 р.м.ОдесаСправа № 815/2505/14
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І. В.
Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого: Градовського Ю.М.
суддів: Жук С.І.
Лук'янчук О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду віж 22 травня 2014р. по справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,-
У квітні 2014р. ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до Державної міграційної служби України про скасування рішення Державної міграційної служби України від 31.03.2014р. №170-14, зобов'язати відповідача визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також, у квітні 2014р. ОСОБА_2 звернувся в суд із позовом до Державної міграційної служби України (далі ДМС) в якому просив скасувати рішення ДМС №162-14 від 31.03.2013р.; зобов'язати відповідача визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Одеського окружного суду від 14 травня 2014р. позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обєднанні в одне провадження.
В обґрунтування своїх вимог позивачі посилаються на те, що вони є громадянами Афганістану, перебувають між собою у шлюбі та мають спільну дитину. Країну походження вони покинули нелегально у жовтні 2012р. При цьому, вони не можуть та не бажають користуватися захистом країни походження внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з причин належності до певної соціальної групи.
Позивачі у лютому 2013р. звернулися до ДМС із заявами про надання їм захисту в Україні. Між тим, рішенням ДМС від 31.03.2014р. за №162-14 та №170-14 позивачам відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, про що їх було повідомлено 09.04.2014р.
Позивачі вказані рішення вважають незаконними та прийнятими всупереч Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950р., Конвенції «Про статус біженців» 1951р. та Протоколу 1967р., що стосується статусу біженця, а тому посилаючись на зазначені обставини просять позов задовольнити.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2014р. в задоволені позову відмовлено.
В апеляційній скарзі апелянти просять постанову суду скасувати, ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення норм права.
Судова колегія вважає, що у відповідності до п.1 ч.1 ст.197 КАС України, апеляційну скаргу можливо розглянути в порядку письмового провадження, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення справи по суті.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення на неї, перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, постанови суду без змін, з наступних підстав.
Відповідно до ст.200КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відмовляючи у задоволені адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні докази переслідування позивачки в країні походження за ознаками віднесення до певної соціальної, релігійної чи етнічної групи.
Вирішуючи спір судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об'єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Так, судом встановлено, підтверджено матеріалами справи і не спростовано сторонами, що ОСОБА_2 є громадянином Афганістану, за національністю таджик, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Рідна мова дарі (також володіє пушту, англійською та турецькою мовами). Одружений із ОСОБА_1 (уродженка м.Кабул, за національністю узбечка, за віросповіданням - мусульманка-сунітка), з якою має сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який народився в Україні.
У 2010р. ОСОБА_2 влаштувався перекладачем турецької мови на військову базу поблизу м.Кабул, і пропрацювавши один рік, звільнився за власним бажанням. Позивач не був членом жодних політичних, молодіжних, громадських, релігійних, військових та інших організацій.
ОСОБА_1 домогосподарка, ніколи не була членом жодних політичних, молодіжних, громадських, релігійних, військових та інших організацій.
Позивачі виїхали з Афганістану 15.10.2012р. легально. В Москві позивачі знаходилися з 16 по 21 жовтня 2012р., звідки виїхали автомобілем в напрямку російсько-українського кордону, який перетнули пішки поза пунктом пропуску, тобто, в Україну позивачі прибули нелегально 21-22 жовтня 2012р.
У лютому 2013р. позивачі звернулись із заявами про надання статусу біженця до ГУ ДМС України в Одеській області за результатами розгляду яких прийняті висновки від 21.02.2014р. за №21013оd0039 та №№21013оd0040 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Факти, викладені позивачами щодо існування загрози їх життю та життю родини, безпеці чи свободі в країні походження через роботу ОСОБА_2 перекладачем на військовій базі не знайшли свого підтвердження, заявник надав різні відомості щодо імовірних переслідувань його представниками радикального руху «Талібан», що свідчить про те, що в дійсності його родині ніхто не погрожував, не переслідував тощо (а.с.119,197).
Таким чином, відповідач дійшов висновку, що підстави для виїзду позивачів із Афганістану обумовлені загальним негативним станом в країні походження, економічними проблемами та бажанням потрапити до більш економічно-стабільної та розвинутої країни для отримання роботи та взагалі покращення рівня життя. Таки ознаки не мають ознак переслідування або загрози переслідувань за ознаками, передбаченими абз. 2 ст.1 ЗУ «Про біженців».
Рішенням ДМС України від 31.13.2014р. №162-14 та №170-14 підтриманий висновок ГУ ДМС України в Одеській та відмовлено позивачам у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.40, 209).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з наступного.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців» під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
З матеріалів справи вбачається, що позивачі нелегально потрапили на територію України, де у них народилася дитина В подальшому вони звернулися із заявою до ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Управлінням міграційної служби проведено співбесіду з позивачами в ході яких вони надали відповіді з яких вбачається, що по відношенню до них не було будь-яких переслідувань чи погроз. Тому, висновок відповідача базується на тому, що побоювання позивачів стати жертвою переслідувань з причини належності до певної соціальної групи є лише припущенням, а підстави виїзду з Афганістану є поліпшення рівня життя, а тому така особа не потребує міжнародного захисту, як біженець в розумінні Конвенції 1951р.
Таким чином, ГУ ДМС України в Одеській області було вжито всіх заходів для встановлення обставин за якими позивачі звернулися з заявою про надання статусу біженця та рішення відповідача про відмову в наданні статусу біженця відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є цілком правомірним, оскільки причини, які спонукали позивачів до виїзду з Афганістану не відповідають умовам визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За таких обставин, суд першої інстанції вважав, що підстав для задоволення вимог про визнання позивачів біженцями або особами, яка потребує додаткового захисту немає.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки відсутні факти переслідування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за ознаками відношення до певної соціальної або етнічної групи, довести протилежного позивачі не змогли.
В доводах апеляційної скарги апелянти посилаються на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті.
За таких обставин, судова колегія вважає, що постанова суду постановлена з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для її скасування.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.198,200,206КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2014р. - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які брали участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Головуючий: Ю.М. Градовський
Судді: С.І. Жук
О. В. Лук'янчук