Справа №490/14229/13-ц 23.10.2014 23.10.2014 23.10.2014
Провадження № 22ц/784/2844/14 Суддя першої інстанції Гуденко О.А.
Категорія 46 Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
Іменем України
23 жовтня 2014 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:
головуючого Козаченка В.І.,
суддів: Царюк Л.М., Мурлигіній О.Я.,
при секретарі Яценко Л.В.,
за участю: позивачки - ОСОБА_2,
відповідача - ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 вересня 2014 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог - ОСОБА_4, ОСОБА_5, Управління Державної міграційної служби Миколаївської області про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням ,-
5 грудня 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 29 квітня 2005 року їй належав житловий будинку АДРЕСА_1. Згідно договорів купівлі продажу від 30 червня 2005 року та 28 липня 2005 року вона передала ОСОБА_6 - 27/100 частки та ОСОБА_5 - 35/100 частки цього житлового будинку. За нею залишилось право власності на 38/100 частки житлового будинку. Будинок складається з двох окремих будинків, в одному з яких проживають ОСОБА_6 та ОСОБА_5, а в іншому з дитинства проживав її двоюрідний брат - ОСОБА_3, якій був зареєстрований в 1983 році за згодою колишнього власника цього будинку.
В 2011 році ОСОБА_3, зібравши свої речі, добровільно виїхав зі спірного житлового будинку і не проживає там до теперішнього часу.
Через те, що відповідач зареєстрований у житловому будинку вона не має можливості вільно розпоряджатись своїм майном.
Посилаючись на викладене, та на положення ст.ст. 319, 391 ЦК України просила визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування зазначеним житловим приміщенням.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 вересня 2014 року в задоволенні вищезазначеного позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що між сторонами виникли правовідносини, як між власником житла та членами його сім'ї щодо користування житловим приміщенням.
Проте такий висновок суду не ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 17 серпня 1988 року успадкувала житловий будинок АДРЕСА_1, з усіма господарськими будівлями та спорудами. Рішенням виконавчого комітету від 29 квітня 2005 року № 516 у зв'язку зі збільшенням житлової площі за вказаною адресою оформлено право власності на ОСОБА_2 на домоволодіння, яке складається з двох житлових будинків за зазначеною адресою (а.с. 9-10,53).
Згідно договорів купівлі - продажу від 30 червня 2005 року та 28 липня 2005 року вона передала ОСОБА_6 - 27/100 частки та ОСОБА_5 - 35/100 частки спірного житлового будинку. За нею залишилось право власності на 38/100 частки житлового будинку (а.с. 12-16). Оскільки будинок складається з двох окремих будинків, то в одному з них проживають ОСОБА_6 та ОСОБА_5. В іншому будинку з дозволу колишнього власника будинку - ОСОБА_7 (бабусі сторін) проживали та були зареєстровані ОСОБА_8 (дочка колишнього власника) та її діти, зокрема відповідач - ОСОБА_9 з 1983 року, який з досягненням шістнадцятирічного віку при отриманні паспорту в 2001 році значиться зареєстрованим за вказаною адресою.
Наприкінці 2011 року ОСОБА_3 виїхав з житлового будинку АДРЕСА_1 і по сьогоднішній день не проживає за місцем своєї реєстрації. Проживає разом зі своєю сім'єю дружиною та двома дітьми за іншою адресою, що підтверджується листом Центрального РВ ММУ УМВС України в Миколаївській області від 12 листопада 2013 року, складеного на підставі опитування сусідів (а.с.19).
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_2, посилаючись на норми ст.ст. 319, 391 ЦК України, просила усунути перешкоди у здійсненні її прав власника житлового будинку з боку відповідача, який тривалий час не проживає у спірному будинку, шляхом визнання його втратившим право користування жилим приміщенням, мотивуючи тим, що після зміни власника будинку, вона, як новий власник, не давала дозволу на проживання та реєстрацію відповідача, як члена сім'ї колишнього власника. При цьому позивачка помилково послалася в позові на норми ст. 405 ЦК України та ст.ст. 71, 163 ЖК України як на підстави для визнання особи такою, що втратила право користуванням жилим приміщенням.
Між тим, суд першої інстанції в достатній мірі цих обставин не з'ясував.
Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб (ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. 16, 386, 391 ЦК України.
Права власника житлового будинку визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися на власний розсуд.
Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право члена сім'ї власника будинку користуватися цим житлом існує за наявності у власника права приватної власності на це майно, тобто права членів сім'ї власника будинку на об'єкт власності є похідним від прав самого власника.
Передбачаючи право власника житлового будинку на відчуження цього об'єкту, закон не передбачив при цьому перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку.
Отже, як встановлено матеріалами справи ОСОБА_3 був членом сім'ї колишнього власника будинку ОСОБА_7, а при зміні власника з 1988 року в силу ч. 2 ст. 64, ч. 4 ст. 156 ЖК України він не є членом сім'ї власника будинку - ОСОБА_2
Таким чином, спірні правовідносини виникли між власником житла та членом сім'ї колишнього власника житла.
З огляду на те, що відповідач не набув самостійного права на житло з підстав, передбачених законом (найм, оренда ), тривалий час не проживає у житлі, то його право на користування спірним житловим будинком як члена сім'ї власника, припинилося з припиненням права власності на цей будинок ОСОБА_10, тобто ОСОБА_3 втратив своє право на користування спірним житлом
Суд першої інстанції при розгляді справи не визначився з правовідносинами, що склалися між сторонами, та способом захисту порушеного права власності позивачки, у зв'язку з чим застосував норми матеріального права, що не підлягали застосуванню, що є підставою для скасування рішення суду.
З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з підстав, визначених п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 316 УПК України, колегія суддів.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 вересня 2014 року скасувати та ухвалити по справі нове рішення.
Позов ОСОБА_11 до ОСОБА_3 задовольнити.
Визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 в м. Миколаєві.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий Судді