ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 910/15925/14 13.10.14
За позовом Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами»
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс»
2) Іноземного підприємства «Транскарго-Термінал»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерство енергетики та вугільної промисловості України
про визнання зобов'язання припиненим
Суддя Пригунова А.Б.
Представники:
від позивача: не з'явились
від відповідача 1: Максименко Я.П.
від відповідача 2: Задорожнюк Р.І.
від третьої особи: Соковець І.О.
Державне підприємство «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс» та Іноземного підприємства «Транскарго-Термінал» про визнання захоплення рухомого та нерухомого майна Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» (перейменоване з Державного підприємства «Феодосійське підприємство із забезпечення нафтопродуктами») від 12.03.2014 р. та незаконну націоналізацію від 17.03.2014 р. загальновідомими обставинами, що не потребують доказування; визнати припиненим з 12.03.2014 р. договір про спільну діяльність № 91, укладений 21.02.2014 р. між Державним підприємством «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами», Товариством з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс» та Іноземним підприємством «Транскарго-Термінал». Позовні вимоги обґрунтовані виникненням надзвичайних обставин на території Автономної Республіки Крим, внаслідок яких виконання зобов'язань за договором про спільну діяльність № 91 від 21.02.2014 р. є неможливим.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.08.2014 р. порушено провадження у справі № 910/15925/14, залучено до участі у розгляді даної справи третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерство енергетики та вугільної промисловості України та призначено до розгляду справу № 910/15925/14 у судовому засіданні на 03.09.2014 р. за участю повноважних представників сторін та третьої особи, яких зобов'язано надати суду певні документи.
У процесі провадження у справі відповідач 1 подав відзив на позовну заяву, у якому зазначає, що захоплення майна Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» не може бути визнано загальновідомим фактом, оскільки вказані дії можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, що підлягає розгляду в порядку кримінальної юрисдикції.
Також відповідач 1 відзначає, що позивачем не надано суду доказів настання обставин, які мають наслідком припинення договору про спільну діяльність № 91 від 21.02.2014 р. та не доведено настання надзвичайних обставин, що унеможливлюють його виконання.
Іноземне підприємство «Транскарго-Термінал» також подало відзив на позовну заяву, у якому зазначає про неотримання від Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» копії позовної заяви і доданих до неї документів та просить залишити позов без розгляду на підставі п. 6 ч. 1 ст. 63 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, відповідач 2 заперечив проти позову з підстав, що позивачем не здійснювалось повідомлення про настання обставин непереборної сили у порядку, визначеному договором про спільну діяльність № 91 від 21.02.2014 р.
01.10.2014 р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» надійшла заява про залишення позову без розгляду у зв'язку з прийняттям рішення про недоцільність підтримання позовної заяви.
Розглянувши вищевказану заяву Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами», суд відмовляє у її задоволенні з тих підстав, що виключний перелік підстав для залишення позову без розгляду наведений у ст. 81 Господарського процесуального кодексу України.
В той же час нормами ст. 81 Господарського процесуального кодексу України не передбачено залишення позову без розгляду у разі втрати у позивача інтересу до заявлених ним вимог. Крім того, за висновком суду, неявка у судове засідання представника позивача не є перешкодою для вирішення спору; наявних матеріалів достатньо для прийняття рішення по суті спору. Відтак - у даному випадку у суду відсутні правові підстави для залишення позову без розгляду.
13.10.2014 р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва Товариство з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс» подало заперечення на клопотання про залишення позову буз розгляду, у яких зазначає про відсутність підстав залишення позову без розгляду.
У даному судовому засіданні представник третьої особи заявив усне клопотання про перенесення розгляду справи для надання письмових пояснень по справі.
Суд, розглянувши вищевказане клопотання Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, відмовив у його задоволенні з тих підстав, що за приписами ст. 69 Господарського процесуального кодексу України строк розгляду справи обмежений двома місяцями від дня одержання позовної заяви, що, в свою чергу, унеможливлює судом вчинення процесуальних дій, що впливають на рух справи.
При цьому, суд відзначає, що у Міністерства енергетики та вугільної промисловості України було достатньо часу для підготовки пояснень по суті позовних вимог.
Також представник Міністерства енергетики та вугільної промисловості України заявив клопотання про залучення до розгляду справи органів прокуратури.
Відповідно до ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справи за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні - також і усно.
Тобто, нормами Господарського процесуального кодексу України передбачено участь органів прокуратури у справі саме за ініціативою останніх шляхом подання відповідно заяви.
За змістом ст. 121 Конституції України та ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, виходячи з обсягу наданих прокурору ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прав, представництво прокуратурою інтересів держави у господарському суді є одним із видів представництва в суді, яке за своєю правовою природою є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.
В той же час, Міністерством енергетики та вугільної промисловості України не наведено безпосередньо інтересів держави, які підлягають представництву у даній справі та, відповідно, судовому захисту.
Крім того, нормами процесуального законодавства не передбачено можливості залучення у розумінні ст. 27 Господарського процесуального кодексу України судом до участі у розгляді справи органів прокуратури. Відповідних заяв про вступ у справу в порядку ст. 29 Господарського процесуального кодексу суду не подано.
На підставі вищевикладеного, суд визнає клопотання третьої необґрунтованими та відмовляє у його задоволенні.
Представники відповідачів проти позову заперечили з підстав, викладених у письмових відзивах на позов.
Представник позивача на виклик суду не з'явився.
Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками процесу, оригінали яких оглянуто у судовому засіданні.
У судовому засіданні 13.10.2014 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, Господарський суд міста Києва, -
21.02.2014 р. між Державним підприємством Феодосійське підприємство із забезпечення нафтопродуктами, яке перейменовано у Державне підприємство «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами», Товариством з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс» та Іноземним підприємством «Транскарго-Термінал» укладено договір про спільну діяльність № 91, за умовами якого зобов'язались діяти спільно без створення юридичної особи на основі об'єднання своїх вкладів для здійснення реконструкції та технічного переоснащення існуючого комплексу споруд Державного підприємства Феодосійське підприємство із забезпечення нафтопродуктами, створення технології навантаження, розвантаження, зберігання в'язких нафтопродуктів та нафти, експлуатація і обслуговування цих об'єктів, отримання прибутку від спільної діяльності.
Відповідно до п.п. 4.1.-4.3. договору вкладом Товариства з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс» є право користування земельною ділянкою площею 4, 6 га, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, Керченське шосе, економіка-планувальна зона № 32, надана для будівництва на умовах оренди та грошові кошти в узгодженому сторонами розмірі; вкладом Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» є майнові права на проектно-кошторисну та технічну документацію та право користування певними об'єктами; вкладом Іноземного підприємства «Транскарго-Термінал» є грошові кошти в сумі 209 869 000, 00 грн.
Відповідно до п. 6.2. договору спільне майно учасників відображається в балансі спільної діяльності, ведення якого здійснюється позивачем.
За умовами п.п. 11.1.-11.4. договір набирає чинності з дня його підписання всіма учасниками в установленому порядку та діє протягом 20-ти років. Договір може бути розірваний за взаємною згодою сторін, у разі настання обставин, за яких досягнення мети стало неможливим та в інших випадках, передбачених законодавством України.
Позивач зазначає, що 12.03.2014 р. озброєною групою невстановлених осіб відбулось захоплення приміщення Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» та заблоковано його діяльність, що, на думку позивача, є надзвичайною обставиною.
Також позивач відзначає, що постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про питання енергетичної безпеки Республіки Крим» від 17.03.2014 р. № 1758 рухоме та нерухоме майно Державного підприємства Феодосійське підприємство із забезпечення нафтопродуктами, розташоване на території Республіки Крим у складі необоротних та оборотних активів, що знаходиться на його балансовому та позабалансовому рахунку, визнано власністю Республіки Крим.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач стверджує, що вищенаведені обставини унеможливлюють фактичне виконання зобов'язань за договором № 91 від 21.02.2014 р., внаслідок чого зобов'язання є припиненим в силу приписів ст. 607 Цивільного кодексу України.
При цьому, позивачем надано суду висновок Торгово-промислової палати України № 935/05-4 від 17.04.2014 р., відповідно до якого події, які відбулись у лютому-березні 2014 року на території Автономної Республіки Крим є обставинами непереборної сили (форс-мажору), що передбачені договором № 372 від 27.11.2013 р.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд відзначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.
Норми ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України містять перелік способів захисту особистих немайнових або майнового права та інтересів, якими є: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Суд відзначає, що цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів, однак за їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Стаття 13 Конституції України закріплює обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом
Зазначені положення Конституції України реалізовані у статті 15 Цивільного кодексу України, відповідно до якої кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також у статті 20 Господарського кодексу України, згідно з якою держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
При цьому, предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права саме - заходами, які прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення.
В законодавстві України не міститься визначення юридичних фактів, однак із практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції слідує, що юридичними фактами є передбачені законом конкретні обставини, які тягнуть правові наслідки у вигляді виникнення, зміни або припинення правовідносин. Залежно від наявності зв'язку із волею суб'єкта юридичні факти поділяються на події та дії.
Події - це юридично значущі явища, що виникають незалежно від волі людей.
Дії (бездіяльність) - це життєві факти, що є результатом свідомої, пов'язаної з волею діяльності людей, наприклад, правочини, що породжують права і обов'язки; адміністративні акти, які містять приписи зобов'язального характеру; дії, що створюють об'єктивний результат (створення об'єкта інтелектуальної власності). Дії у свою чергу поділяються на правомірні, тобто такі, що відповідають правовим нормам, і неправомірні, які суперечать закону, є правопорушеннями.
Судом встановлюються факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних або юридичних осіб. Суд встановлює факти, що мають юридичне значення, у випадках неможливості їх посвідчення в іншому порядку.
Рішення суду є правозахисним актом, однак способи захисту повинні кореспондуватись з повноваженнями суду, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вимога про встановлення факту не може бути предметом спору і самостійно розглядатись в окремій справі. Встановлення факту може лише бути елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог.
В силу положень ст. 84 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору.
Тож, з вищенаведеного випливає, що встановлені господарським судом факти мають бути викладені саме в мотивувальній частині рішення.
Як зазначається у постанові Верховного Суду України від 13.07.2004 р. у справі №10/732, дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способах захисту прав, суд зобов'язаний відмовити у позові.
За змістом листа Верховного суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України» внаслідок відсутності передбаченого Цивільним кодексом України способу захисту цивільних прав та інтересів, суд має відмовити у задоволені відповідного позову.
Виходячи із системного аналізу вищенаведених норм, суд відзначає, що вимоги позивача про визнання захоплення рухомого та нерухомого майна Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» від 12.03.2014 р. та націоналізацію від 17.03.2014 р. загальновідомими обставинами, що не потребують доказування не відповідають встановленим законом або договором способам захисту прав, а фактично спрямовані на встановлення судом певних юридичних фактів, що не віднесено до компетенції суду, який, як орган державної влади, зобов'язаний діяти у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, а відтак - суд приходить до висновку, що позивачем невірно обрано спосіб захисту його прав та інтересів.
При цьому, суд вважає за доцільне звернути увагу, що позивачем не наведено обґрунтувань щодо пред'явлення вищевказаних вимог саме до Товариства з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс» та Іноземного підприємства «Транскарго-Термінал», не вказано яким чином задоволення позову сприятиме відновленню або захисту цивільних прав позивача.
Крім того, наведені позивачем обставини містять ознаки кримінального правопорушення та не віднесено до компетенції господарського суду, а підлягають розгляду в порядку кримінальної юрисдикції.
Підсумовуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача в частині, що спрямовані на встановлення певних юридичних фактів є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню судом.
Стосовно вимог позивача про визнання припиненими зобов'язань за договором № 91 від 21.02.2014 р., суд відзначає, що договором, відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
У відповідності до положень ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
За приписами ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічні норми закріплені також і в Господарському кодексу України.
Так, відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.
Відповідно до ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Згідно зі ст. 604 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.
У відповідності до ст. 607 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
Статтею 1132 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Нормами ч. 1 ст. 1147 Цивільного кодексу України встановлено, що договір простого товариства припиняється у разі: визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; смерті фізичної особи - учасника або ліквідації юридичної особи - учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками); відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; спливу строку договору простого товариства; виділу частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим.
Виходячи із вищенаведеного зобов'язання за договором припиняються у порядку та у спосіб, визначені договором або законом.
Відповідно до п. 13.2. договору № 91 від 21.02.2014 р. настання форс-мажорних обставин за вказаним договором має підтверджуватись довідкою Торгово-промислової палати України або відповідним рішенням органу державної влади. Учасник для якого настали обставини непереборної сили, повинен протягом 10-ти днів від дати настання таких обставин непереборної сили, письмово повідомити про це інших учасників. У випадку відсутності такого повідомлення, учасник, для якого настали обставини непереборної сили, не звільняється від відповідальності за невиконання, часткове або неналежне виконання ним своїх зобов'язань за договором.
Варто відзначити, що висновок Торгово-промислової палати України № 935/05-4 від 17.04.2014 р., на який посилається позивач в обґрунтування заявлених вимог, складений на підтвердження наявності форс-мажорних обставин за визначенням, що міститься у договорі № 372 від 27.11.2013 р., укладеному з Товариством з обмеженою відповідальністю «Вог Трейдинг».
Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Підсумовуючи вищенаведене, зважаючи на наведені позивачем обставини та наявні у справі докази, оцінку яких судом здійснено за правилами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження обставин, які в силу вимог закону або відповідно до договору тягнуть наслідком припинення договірних зобов'язань.
В той же час, суд вважає за необхідне спростувати твердження Товариства з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс» про передачу сторонами договору № 91 від 21.02.2014 р. вкладів до спільної діяльності, що встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 26.08.2014 р. у справі № 910/13907/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Промнафтосервіс» до Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, за участю Прокуратури міста Києва про стягнення 34 032 156, 32 грн., з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Частиною 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Як встановлено судом, рішення Господарського суду міста Києва від 26.08.2014 р. у справі № 910/13907/14 оскаржено Державним підприємством «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами» та Прокурором міста Києва та на час прийняття рішення у даній справі відомості щодо результатів розгляду апеляційних скарг суду не надано.
Тож, обставини, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 26.08.2014 р. у справі № 910/13907/14, при розгляді даної справи судом до уваги не приймаються.
Стосовно посилань позивача на проведення досудового розслідування по факту захоплення приміщення Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами», у місті Феодосія по вул. Геологічній, 2, суд відзначає, що порушення кримінального провадження по факту наведених позивачем обставин не свідчить про настання форс-мажорних обставин у розумінні ст. 13 договору № 91 від 21.02.2014 р. та не є підставою припинення зобов'язань за вищевказаним договором.
Водночас слід зауважити, що наданий позивачем витяг з кримінального провадження підтверджує лише факт звернення позивача до правоохоронних органів та не містить відомостей про підтвердження доводів Державного підприємства «Підприємство із забезпечення нафтопродуктами».
Приймаючи до уваги, що за приписами ст.ст. 4-3, 33, 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, суть якого полягає у обґрунтуванні сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, своїх вимог і заперечень поданими суду доказами, які господарський суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, виходячи із заявлених позивачем вимог та наявних у справі доказів, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Витрати по сплаті судового бору відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено: 20.10.2014 р.
Суддя Пригунова А.Б.