Справа № 822/3262/13-а
Головуючий у 1-й інстанції: Салюк П.І.
Суддя-доповідач: Загороднюк А.Г.
15 жовтня 2014 року
м. Вінниця
Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого-судді: Загороднюка А.Г.
суддів: Полотнянка Ю.П. Драчук Т. О. ,
за участю секретаря судового засідання: Бондаренко С.А.,
позивача - ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2, Державної судової адміністрації України на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 28 серпня 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Хмельницької області, Державного казначейства України про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії , -
постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 28 серпня 2013 року адміністративний позов задоволено частково.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, Державна судова адміністрація України подала апеляційну скаргу, у якій просила скасувати рішення суду І інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог. Позивач також подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду І інстанції та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити повністю.
Під час судового засідання позивач підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд задовольнити її.
Крім того, позивачем зазначено, що він вже звертався з адміністративним позовом про стягнення з відповідачів заборгованості по заробітній платі за період з 01 червня по 31 грудня 2005 року. Позовні вимоги про стягнення на його користь за цей же період довічного грошового утримання не пред'являлись та судом не розглядались.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені вчасно та належним чином.
Відповідно до ч. 4 ст.196 КАС України неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, позивача, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення у даній справі в межах апеляційної скарги у відповідності до частини 1 статті 195 КАС України, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Матеріали справи вказують, що з 12 лютого 2003 року і по теперішній час позивач працює суддею Апеляційного суду Хмельницької області.
Наказом голови Апеляційного суду Хмельницької області №24/04-03/ від 22 червня 2009 року з 27 листопада 2005 року позивачу, як працюючому судді, встановлено щомісячне грошове утримання судді в розмірі 80 % заробітної плати. У відповідності до зазначеного наказу щомісячне грошове утримання за період з 27 листопада по 31 грудня 2005 року включно ОСОБА_2 було виплачено у розмірі 80% заробітної плати, нарахованої, виходячи з окладу 514 грн.
У грудні 2009 року позивачу виплачено грошове утримання у розмірі: за листопад 2005 року - 509,76 грн., за грудень 2005 року - 3823,20 грн., яке нараховувалось, виходячи із заробітної плати за кожен з цих місяців по 4779 грн., що нарахована із окладу 514 грн., розмір якої підтверджується довідкою Апеляційного суду Хмельницької області від 05 серпня 2013 року №06-116/13.
Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2013 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2013 року встановлено, що заробітна плата судді Апеляційного суду Хмельницької області з 01 червня 2013 року повинна нараховуватись, виходячи з окладу 9 мінімальних заробітних плат, яка на той час становила 332 грн., тобто, з окладу у 2988 грн.
Після того як позивач дізнався про порушення своїх прав, він звернувся до голови Апеляційного суду Хмельницької області із письмовою заявою про проведення перерахунку щомісячного грошового утримання за період з 27 листопада по грудень 2005 року включно, виходячи з окладу у 2988 грн. і відповідно до чинного законодавства виплатити йому заборгованість по ньому.
Листом від 25 липня 2013 року №06-110/13 у задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовлено із тієї підстави, що у зв'язку із набранням з 1 січня 2012 року чинності статтями 129, 130 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та одночасно втратою чинності постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року №865 "Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів" та на підставі частини 5 статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", втратив чинність з 1 січня 2012 року наказ Державної судової адміністрації України від 24 липня 2009 року №81 "Про затвердження Положення про призначення і виплату щомісячного грошового утримання працюючим суддям", зареєстрований в Міністерстві юстиції України 16 листопада 2009 року за №1065/17081. У даній відповіді також зазначено, що ніяких призначень у кошторисі суду на 2013 рік по даному КЕКВ не передбачено і здійснити виплату коштів, за якими позивач звертався, у суду немає можливості.
Суд І інстанції, задовольняючи позов частково, виходив з того, що Державна судова адміністрація України є головним розпорядником бюджетних коштів передбачених в Державному бюджеті на утримання суддів, а відтак має нести відповідальність за фінансове забезпечення кожного суду. Як наслідок, відповідач протиправно не вжив заходів до погашення заборгованості, яка утворилася перед позивачем.
Колегія суду погоджується з висновком суду І інстанції з огляду на наступні обставини.
Положення щодо гарантій незалежності суддів знайшли своє відображення в ст. 47 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", зокрема у її частині 6. Частиною 5 цієї статті встановлено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді та не посягати на неї.
Відповідно до п. 11 Розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим законом.
Законом України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" встановлено, що: "...обмеження пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) максимальним розміром, встановленим цим Законом, не поширюється на пенсіонерів, яким пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) призначена до набрання чинності цим Законом." (абзац 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень); "...Порядок виплати пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) працюючим пенсіонерам, встановлений цим Законом, не поширюється на пенсіонерів, яким призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) та які влаштувалися на роботу до набрання чинності цим Законом..."
Якщо внаслідок прийняття цього Закону розмір пенсії зменшується, пенсія виплачується в раніше встановленому порядку" (абзаци 4 і 5 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень).
За змістом вказаних норм, набуття суддею, стаж якого у якості судді становить 20 років, права на отримання у випадку виходу у відставку щомісячного довічного грошового утримання в повному розмірі до набрання чинності Закону України "Про судоустрій і статус суддів" зумовлює і його право при продовженні роботи на посаді судді на встановлення і виплату щомісячного грошового утримання, яке могло бути призначене йому при виході у відставку, і після набрання чинності цим Законом.
Зазначені у цих нормах характер і рівень правового захисту статусу судді направлені на недопущення обмежень здобутих гарантій і зниження їх рівня в ході конкретизації і розвитку законодавства. Зазначений підхід кореспондує рекомендаціям Європейської хартії про статус суддів від 10 липня 1998 року, згідно з пунктом 1.2. якої основні принципи статусу суддів повинні викладатися у внутрішньодержавних нормах вищого рівня, з тим, щоб ними визначався весь зміст законодавства у даній області.
Крім того, у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №18-рп/2011 (справа №1-33/2011) зазначено, що особливість щомісячного грошового утримання судді полягає в тому, що воно не належить до суддівської винагороди і тому не є складовою заробітної плати судді.
Виходячи з системного аналізу положень Закону "Про судоустрій і статус суддів" дане утримання є самостійною гарантією незалежності судді та складовою його правового статусу.
Аналіз наведених норм чинного законодавства України, з урахуванням офіційного тлумачення Конституційним Судом України поняття "щомісячне грошове утримання", приводить до однозначного висновку про неприпустимість скасування або применшення наданих раніше прав і свобод, у тому числі й гарантій незалежності суддів у вигляді призначення і виплати щомісячного грошового утримання працюючим суддям, наданих до прийняття Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та про неприпустимість внесення довільних змін у діючу систему норм.
Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду встановлено, що за період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року (тобто по 31 грудня 2005 року включно) позивачу не донараховано заробітної плати в сумі 70247,73 грн.
Так, враховуючи, що щомісячне грошове утримання було нараховане позивачу в розмірі 80% заробітної плати в сумі 4779,00грн. і виплачене:
за період з 27 по 30 листопада 2005 року включно - в сумі 509,76грн. (4779,00 грн. за місяць : 30 днів = 159,30 грн. за один день х 4 дні = 637,20 грн. х 80% = 509,76 грн.);
за грудень 2005 року - в сумі 3823,20 грн. (4779,00 грн. х 80% = 3823,20 грн.), а згідно з висновком судово-економічної експертизи Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз №3611- 3644 від 25 лютого 2009 року та відповідно до постанови Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2013 року щомісячне грошове утримання слід нараховувати у розмірі 80% заробітної плати, яка становить: за листопад 2005 року - 18253,63 грн.; за грудень 2005 року - 18261,84 грн. (21884,90 грн. разом нарахованих за грудень - 3623,06 грн. премії до свят та за підсумками року = 18261,84грн.), то заборгованість по недорахованому грошовому утриманню становить: за період з 27 по 30 листопада 2005 року включно - 1432,28 грн. (18253,63 грн. заробітної плати за місяць х 80% = 14602,90 грн. : 30 днів = 486,76 грн. за один день х 4 дні = 1947,04 грн. - 509,76 грн. вже виплачених = 1437,28грн.);
за грудень 2005 року - 10786,27грн. (18261,84грн. х 80% = 14609,47грн. - 3823,20грн. вже виплачених = 10786,27грн.).
Отже, за зазначений період позивачу недоплачено у сумарному розмірі 12218,55 грн.
Колегія суддів при вирішенні справи приймає до уваги, що раніше спір між сторонами про виплати довічного грошового утримання за період з 27 листопада по 31 грудня 2005 року судом не розглядався, що підтверджено наданими позивачем доказами, зокрема, копією заяви про уточнення позовних вимог та копією висновку судово-економічної експертизи від 23 лютого 2009 року.
Посилання відповідача при відмові у проведенні перерахунку на відсутність відповідних бюджетних асигнувань судом до уваги не прийняте, оскільки відсутність коштів (бюджетних асигнувань) не може слугувати підставою для невиконання відповідачем своїх зобов'язань.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права. Як зазначив Європейський Суд з прав людини в п.26 свого рішення від 8 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (Заява № 63134/00) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (п.23 Рішення). Згідно з п.26 цього ж Рішення суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Згідно статті 126 Закону України "Про судоустрій України", чинною на час виникнення спірних правовідносин, Державна судова адміністрація України здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів.
Відповідно до частини 2 пункту 1 Указу Президента України "Про положення про Державну судову адміністрацію України" від 03 березня 2003 року (чинного на момент виникнення спірних відносин) та Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 року за №14, на Державну судову адміністрацію України покладено обов'язок щодо організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, інших органів та установ судової системи, а частина четверта пункту 3 передбачає, що основним завданням ДСА України є здійснення матеріального і соціального забезпечення суддів та працівників судів.
Крім того, пунктом 4 Положення встановлено, що ДСА України відповідно до покладених на неї завдань, зокрема: готує матеріали для формування пропозицій до державного бюджету судів та здійснює заходи щодо їх фінансування; виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів, передбачених на фінансове забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування, інших органів і установ судової системи та ДСА України; здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апаратів судів.
Вінницький апеляційний адміністративний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що Державна судова адміністрація України є головним розпорядником бюджетних коштів передбачених в Державному бюджеті на утримання суддів, а відтак має нести відповідальність за фінансове забезпечення кожного суду. Як наслідок, відповідач протиправно не вжив заходів до погашення заборгованості, яка утворилася перед позивачем.
Частинами 1, 2 статті 21 Бюджетного кодексу України від 08 липня 2010 року визначено, що для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів.
У частинах 1-3 статті 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, можуть бути виключно установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників.
Головні розпорядники коштів Державного бюджету України визначаються відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті та затверджуються законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень.
Аналіз наведених норм дає підстави зробити висновок, що Державна казначейська служба України не є розпорядником бюджетних коштів та не здійснює розподіл коштів за напрямками видатків щодо матеріального забезпечення суддів, а лише здійснює розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів.
Таким чином, колегія суду вважає, що доводи, викладені в апеляційній скарзі Державної судової адміністрації України та доповнення до неї не спростовують висновків суду І інстанції. Недоплачена сума коштів по щомісячному грошовому утриманню підлягає стягненню на користь ОСОБА_2
Колегія суду погоджується з висновком суду І інстанції, що позовні вимоги в частині стягнення компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати щомісячного грошового утримання, не підлягають задоволенню.
Колегія суддів вважає, що така позовна вимога заявлена передчасно, оскільки, на даний час між сторонами спору з приводу компенсації втрати частини доходу не існує.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Статтею 4 вказаного Закону визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Згідно зі ст. 7 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Відповідальність власника або уповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату доходів визначається відповідно до законодавства.
Доказів відмови у виплаті компенсації позивачем не надано. Таким чином, позивач лише припускає , що така відмова може мати місце у майбутньому та фактично просить суд вирішити не існуючий спір.
Доводи апелянтів, викладені в апеляційних скаргах є не обґрунтованими, у зв'язку з чим, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні апеляційних скарг відповідача, позивача та залишення в силі постанову суду І інстанції.
Згідно з ч. 2 ст. 159 КАС України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм адміністративного процесуального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.198, ст.200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_2, Державної судової адміністрації України залишити без задоволення, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 28 серпня 2013 року - без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно ст. 212 КАС України.
Ухвала суду складена в повному обсязі 17 жовтня 2014 року .
Головуючий Загороднюк А.Г.
Судді Драчук Т. О.
Полотнянко Ю.П.