15 жовтня 2014 року Справа № 907/1065/13
Вищий господарський суд України у складі колегії: головуючого, судді Васищака І.М., суддів Грека Б.М., Студенця В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Закарпатської області від 23 грудня 2013 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15 травня 2014 року у справі № 907/1065/13 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Лівія", про визнання недійсними договорів,
У жовтні 2013 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Лівія" про визнання недійсними договорів від 1 квітня 2012 року купівлі-продажу швейного та прасувального обладнання як фіктивних, укладених на невигідних умовах під впливом обману з порушенням правил представництва.
Відповідачі позов не визнали.
Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 23 грудня 2013 року (суддя В. Русняк), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15 травня 2014 року, у позові відмовлено з мотивів безпідставності та недоведеності вимог.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 просить рішення та постанову скасувати з підстав неправильного застосування господарськими судами статей 203, 215, 230-233, 238 Цивільного кодексу України, статті 60 Сімейного кодексу України, статей 43, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 і товариство з обмеженою відповідальністю "Лівія" право на подання відзиву на касаційну скаргу не використали і подали клопотання про відкладення розгляду справи, яке колегією суддів залишено без задоволення як безпідставне.
Сторони належним чином були повідомлені про час і місце судового засідання, проте їхні представники в судове засідання не з'явилися.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Господарськими судами встановлено, що 1 квітня 2012 року ОСОБА_2, як представник приватного підприємця ОСОБА_1 за довіреністю від 10 липня 2008 року, уклала з товариством з обмеженою відповідальністю "Лівія" договір купівлі-продажу 2 одиниць швейного обладнання за ціною 5 000 грн. У цей же день приватний підприємець ОСОБА_2 і товариство з обмеженою відповідальністю "Лівія" уклали другий договір купівлі-продажу 18 одиниць швейного і З одиниць прасувального обладнання за ціною 18 860 грн.
Позивач стверджує, що є власником і співвласником цього майна, відчуження якого дружина - ОСОБА_2 - здійснила без його згоди особі, представником якої була її сестра, а відтак договори укладені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною на невигідних для позивача умовах з метою впливу на майнові відносини подружжя у результаті розірвання шлюбу.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Лівія" вважає, що договори були укладені як з повноважним представником позивача, так і з власником майна - ОСОБА_2, наслідком їх укладання є оплата вартості обладнання та його передача покупцеві, майно фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Відмовляючи в задоволенні позову, господарські суди виходили з того, що дії сторін договору мали правові наслідки, договори не суперечать вимогам чинного законодавства та моральним засадам суспільства; особи, які вчинили правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності і їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі, позивач не довів належними і допустимими доказами прав на спірне майно.
Проте таких висновків господарські суди дійшли без урахування всіх обставин справи.
Частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Відповідно до вимог частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За змістом частини 2 статті 65 Сімейного кодексу країни дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
У визнанні правочину недійсним з підстави зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною доведенню підлягає не обсяг повноважень представника за довіреністю (наявність довіреності) як волевиявлення довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.
Вирішуючи питання законності представництва за довіреністю, господарські суди не дали правової оцінки доводам позову про те, що представник позивача - ОСОБА_2 і представник товариства з обмеженою відповідальністю "Лівія" - Беде Беата Миколаївна є родичками, а правочини були вчинені після ухвалення Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області заочного рішення про задоволення позову ОСОБА_2 до В. Ціп про розірвання шлюбу.
Відповідно до Конституції України усі суб'єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 41); правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт 7 частини першої статті 92). Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 Цивільного кодексу України). Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Сімейного кодексу України). Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 цього Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя (рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 17-рп/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України).
Оскільки відповідачі стверджують, що уклали спірні договори купівлі-продажу швейного і прасувального обладнання відповідно до наданих прав, покладання господарськими судами виключно на позивача тягар доказування наявності вини у діях фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 суперечить правилу частини 2 статті 614 Цивільного кодексу України, за яким відсутність своєї вини має доводити особа, яка порушила зобов'язання, а щодо правового режиму спірного майна - вимогам статті 33 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх заперечень.
Неправильне застосування господарськими судами статті 232 і 614 Цивільного кодексу України та статті 33 Господарського процесуального кодексу України позбавляє суд касаційної інстанції надати належну оцінку дійсним правам і обов'язкам сторін у спірному правовідношенні, зумовлюють скасування рішення та постанови в даній справі та її передачу на новий розгляд.
Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Закарпатської області від 23 грудня 2013 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15 травня 2014 року у справі № 907/1065/13 скасувати, справу передати на новий розгляд до Господарського суду Закарпатської області.
Головуючий, суддя І. М. Васищак
Суддя Б. М. Грек
Суддя В.І. Студенець