Номер провадження: 22-ц/785/66/14
Головуючий у першій інстанції Сувертак І.В.
Доповідач Громік Р. Д.
01.10.2014 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - Громіка Р.Д.
суддів - Парапана В.Ф., Драгомерецького М.М.
при секретарі - Орловій С.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на 1/2 частину будинку,
встановила:
ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до відповідачів , в своїх уточнених позовних вимогах (л.с.296-299 т.1) просила встановити факт проживання однією сім'єю: ОСОБА_3 з ОСОБА_7, померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 року, без шлюбу з жовтня 1990 року по день смерті; визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 як майно набуте особистою працею, власними коштами при веденні спільного господарства з ОСОБА_7 підчас проживання з ним однією сім'єю, та стягнути з відповідачів солідарно витрати, понесені ОСОБА_3 на лікування ОСОБА_7 у лікарні та подальші витрати на його поховання, в сумі 21 989,27 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що протягом більш ніж 19 років з жовтня 1990 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 року вона проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_7, з яким вели спільне господарство, піклувалися один про одного, були пов'язані спільним майном і побутом, брали сумісну трудову і матеріальну участь власними коштами в його придбанні, вели єдиний бюджет.
За період спільного проживання придбали у листопаді 1990 року будинок за адресою: АДРЕСА_1 в якому позивач продовжує мешкати до теперішнього часу. Від сумісного проживання у них народився син - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Позивач зазначає, що вона вважає спірний будинок таким, що належить їй та померлому ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності як набуте спільною працею та за спільні кошти. Цей будинок був місцем їх постійного проживання аж до смерті ОСОБА_7 де вони були зареєстровані, а в 1994 році був зареєстрований й їх син, та і на теперішній час цей будинок залишається єдиним місцем проживання її та сина.
В судовому засіданні позивачка та її представник підтримали повністю уточненні позовні вимоги, просив задовольнити повністю.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_6, син позивачки ОСОБА_9 повністю підтримав позовні вимоги та підтвердив позовні обґрунтування, просив задовольнити позов, пояснив що він мешкав разом з батьками - ОСОБА_8 і ОСОБА_7 в будинку за вказаною адресою, якій придбали його батьки, разом з батьком до дня його смерті вони жили добре, батько завжди визнавав його як сина, не висловлював будь-які сумніви щодо свого батьківства, та він ніколи не бачив щоб батьки сварились.
В судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 та її представник не визнали повністю позовні вимоги, просили відмовити в задоволенні повністю. В обґрунтування своїх заперечень ОСОБА_2 вказала, що її син ОСОБА_7 до зустрічі з позивачкою розірвав шлюб з ОСОБА_10 фіктивно, її син ніколи сумісно з ОСОБА_3 не проживав, будинок її син придбав на сумісні кошти з колишньою дружиною, а позивачка не мала своїх коштів до знайомства з її сином, бо зовсім не працювала, крім того вона завжди мала сумнів і не визнавала, що батьком ОСОБА_6 є її син ОСОБА_7.
Відповідачі ОСОБА_5 і ОСОБА_4, на протязі розгляду справи, в судові засідання не з'являлись, належним чином сповіщені, останнім часом утримувались в місцях позбавлення волі, з яких надійшли їх заяви про не визнання позовних вимог.
Рішенням суду позов задоволено.
Не погодившись з вказаним рішенням відповідачка ОСОБА_2 просить скасувати це рішення та постановити нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі, посилаючись при цьому на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В ході апеляційного розгляду справи від ОСОБА_3 надійшла заява про відмову від позову в частині стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 грошових коштів понесених нею на поховання ОСОБА_7.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги заяви про часткову відмову від позову, судова колегія вважає, що заява про часткову відмову від позову підлягає задоволенню так як це не суперечить діючому законодавству та інтересам сторін, а апеляційна скарга задоволенню не підлягає у зв'язку з тим, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази згідно ст.ст. 10, 60, 212 ЦПК України, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин, та вірно послався на діюче законодавство.
Так, згідно із ч. 1, 2, 3 ст. 174 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи. До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
Відповідно до п.3 ч.1 ст. 205 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом.
Згідно із ч. 1, 3 ст. 206 ЦПК України, про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.
Відповідно до ст. 306 ЦПК України, в апеляційному суді позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу.
Позивачу було роз'яснено наслідки відмови від позову.
За таких обставин, колегія суддів, вважає за можливим прийняти відмову представника від позову і закрити провадження у справі в частині стягнення з ОСОБА_4, ОСОБА_5 солідарно на користь ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 17819 грн., понесені на поховання ОСОБА_7.
За іншою частиною оскарженого рішення розгляд апеляційної скарги було продовжено.
Згідно ч. 1 статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.
Судом першої інстанції правильно були встановлені наступні обставини.
ОСОБА_3 і ОСОБА_7 проживали однією родиною без реєстрації шлюбу з жовтня 1990 року по день смерті ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 року (л.с. 6, 9, 10 т.1).
ОСОБА_3 з ОСОБА_7 проживали однією сім'єю, мали спільний бюджет, вели спільне господарство. У листопаді 1990 року, сумісними коштами ОСОБА_3 і ОСОБА_7 придбано спірний будинок, згідно договору купівлі продажу від 29 листопада 1990 року ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_11 будинок житлової площею 35.7 кв.м з надвірними господарчими спорудами, розташований на земельній ділянці розміром 693 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1.( л.с.14-20 т.1).
Відповідно свідоцтва про народження ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року м. Берлін - Шарлоттенбург Федеративна ОСОБА_12. Батьки: ОСОБА_7, мати ОСОБА_3 л.с.8 т1.
Відповідно до довідки з ЖЕУ у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_6 а також ОСОБА_7 померлий ІНФОРМАЦІЯ_2 року.
Після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина на спірний будинок. Заяви про прийняття спадщини подали мати померлого - ОСОБА_2, повнолітні сини від першого шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також син ОСОБА_7 і ОСОБА_3 - ОСОБА_6 Л.с.43-69 т.1 спадкова справа.
Але, як вбачається відповідачі участі у придбанні будинку, його обслуговуванні не приймали, у ньому ніколи не були зареєстровані та не проживали, забезпечені іншим житлом, яке є місцем їх постійного проживання.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції правильно критично сприйняв доводи відповідачів щодо відсутності сумісного проживання в спірному будинку позивача та сумнівів народження ОСОБА_6 від ОСОБА_7 і ОСОБА_3
Допитані у судовому засіданні свідки: ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15, котрі являються сусідами та знайомими померлого підтвердили той факт, що позивачка та ОСОБА_7 з жовтня місяця 1990 року проживали однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_1 вели спільне господарство, сумісно виховували сина, піклувалися один про одного, разом розбудували садибу, проживали як подружжя по день смерті чоловіка ІНФОРМАЦІЯ_2 року.
Крім того, безпосередньо приймали участь в придбанні спірного будинку, знайшли цей будинок якій належав родині свідка ОСОБА_13, котрий продав його ОСОБА_7 та ОСОБА_3
Суд також правильно критично поставився до свідчень свідків з боку відповідачів: ОСОБА_16 та ОСОБА_17, які не були знайомі з особистим життям померлого та ОСОБА_3, ніколи не були у спірному будинку, не знатиме де розташований цей будинок, крім того свідчили тільки зі слів відповідача ОСОБА_2 Надані ними пояснення спростовуються наведеними вище доказами.
Суду не було надано доказів відповідачкою щодо фіктивності розлучення її сина з першою дружиною - ОСОБА_10, відповідачка не заперечувала в судовому засіданні, що як і раніше за життя сина, так і по теперішній час, вона не сприймала ОСОБА_3 як дружину сина, була проти стосунків сина з нею, та не визнає своїм онуком ОСОБА_6, 1994 року народження.
Доводи позивача, щодо проживання з ОСОБА_7 з жовтня 1990 руку по день смерті 01.01.2010року як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не викликають будь-яких сумнівів.
Відповідно до ст. 88 Цивільного кодексу УРСР, що був чинним на час коли позивач почала проживати з ОСОБА_7, основу особистої власності громадян становлять трудові доходи.
Згідно трудової книжки НОМЕР_1 позивач почала трудову діяльність з 1987 року тому мала трудові доходи.
Згідно статті 100 ЦК УРСР, в особистій власності громадян можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про власність», що був чинний (до втрати чинності в 2007 році) на час спільного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_7, майно придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
При цьому, Верховний Суд України в Постанові Пленуму №20 від 22.12.1995р. «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» роз'яснив, що передбачені Законом «Про власність» положення щодо спільної власності громадян на майно, надбане внаслідок їх спільної праці, поширюються на придбання його як при веденні особистого підсобного господарства, в тому числі членами колишнього колгоспного двору, так і в інших випадках. Згідно з цим положенням право на майно може бути визнано не лише за громадянами які є родичами, а й за іншими особами, коли буде встановлено, що вони входили до складу сім'ї і брали трудову участь у його придбанні.
Відповідно до статті 112 ЦК УРСР (в редакції, що була чинною на дату придбання спірного будинку в 1990 року) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншім кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.
Відповідно до ч.1 ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
З урахуванням викладеного, діюче на час укладання договору купівлі-продажу будинку законодавство України передбачало виникнення права спільної власності на майно, набуте за рахунок спільної трудової участі, захищало права особи, що брала участь у придбанні майна своїми трудовими доходами, та вказані обставини були підставою виникнення права спільної власності.
Сімейним кодексом України, що був чинним на час спільного проживання позивача з ОСОБА_7, встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка яку не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74).
Судом першої інстанції також правильно було встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_7 на час початку їх спільного проживання не перебували в будь-якому іншому шлюбі.
Відповідно статті 60 СК України, що міститься у вказаній главі 8, передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини(навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку (доходу).
Суд вірно вважав, що вказані вище норми є логічним продовженням зазначених вище механізмів захисту права власності ОСОБА_3, що брала участь у придбанні майна за рахунок своїх трудових доходів та проживала однією сім'єю з ОСОБА_7, з яким спільно придбала спірне майно.
Колегія суддів вважає, що в цій частині суд першої інстанції, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з діючими нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, та дійшов до правильного висновку, що позовні вимоги позивача в цій частині підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Апелянт не довела обставини, на які посилалася як на підставу своєї позовної заяви та апеляційної скарги, жодного належного доказу не надала.
Твердження апелянта в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону, є неспроможними.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, на думку колегії суддів, справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.
Керуючись ст. ст. 174, 205, 206, 303-304, 306, 307 ч.1 п.1, 308, 310, 313, 315, 317, 319, 324-325 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,-
ухвалила:
Заяву ОСОБА_3 про часткову відмову від позову - задовольнити.
Прийняти відмову ОСОБА_3 від позову в частині стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 солідарно на користь ОСОБА_3 грошові кошти в сумі - 17819,00 грн., які були понесені на поховання ОСОБА_7.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2013 року в частині стягнення з ОСОБА_4, ОСОБА_5 солідарно на користь ОСОБА_3 грошові кошти в сумі - 17819,00 грн., понесені на поховання ОСОБА_7 - скасувати, провадження в цій частині закрити.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2013 року в іншій частині залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку до касаційного суду протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.
Головуючий Р.Д. Громік
Судді М.М. Драгомерецький
В.Ф. Парапан