79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
31.01.07 Справа№ 4/2534-3/226
Суддя Н.Березяк при секретарі І. Сеник розглянула матеріали справи
За позовом: Львівського обласного госпіталя інвалідів війни та репресованих ім..Ю.Липи, м.Львів-Винники
До відповідача-1 : ДКП «Міжлікарняна аптека №252», м.Львів-Винники
До відповідача-2 : ЗАТ «Ірокс», м. Львів
Про визнання недійсним договору процентної позики від 05.01.2006 р.
За участю представників:
Від позивача: Плахунін В.Ф., Воловський А.М.-пред-ки
Від відповідача-1: Долінська О.З.-пред-к
Від відповідача-2 :
Присутній - Микичак І.П.
Представникам сторін роз'яснено права та обов'язки , передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України.
Суть спору: Подано позов Львівським обласним госпіталем інвалідів війни та репресованих ім..Ю.Липи, м.Львів-Винники про визнання недійсним договору процентної грошової позики від 05.01.2006 р., укладеного між ДКП «Міжлікарняна аптека №252» та ЗАТ «Ірокс».
В судовому засіданні позивач позов підтримав, просив задоволити позовні вимоги з мотивів наведених в позовній заяві, матеріалах справи та поясненнях наданих в судовому засіданні.
Відповідачі проти позову заперечують, з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний 31.01.2007 року.
Суд заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, та оцінивши докази в їх сукупності , встановив наступне:
05.01.2006 року між ЗАТ «Ірокс», м. Львів та ДКП «Міжлікарняна аптека №252», м.Львів-Винники було укладено договір процентної грошової позики, за умовами якого товариство передало підприємству у власність грошові кошти в сумі 30000,00 грн. із щомісячною сплатою 5 відсотків від суми позики. Термін повернення позики встановлений до 31.03.2006 року.
29.11.2006 року позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання договору процентної грошової позики від 05.01.2006 року недійсним. В основу своїх позовних вимог позивачем покладено ту обставину, що оспорюваний договір суперечить Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яким передбачено надання грошових коштів в позику фінансовими установами, а позичальник за договором - ЗАТ «Ірокс», м. Львів не є фінансовою установою, що , на думку позивача, є підставою визнання його недійсним на підставі ч.1 ст.203, ч.1,3 ст.215 ЦК України.
Проаналізувавши всі обставини та матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд прийшов до висновку, що позов не обґрунтований і не підлягає до задоволення.
При прийнятті рішення, суд виходив з наступного :
Відповідно до ст.1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи ( у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі -підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих ім..Ю.Липи звернувся з позовом про визнання недійсним договору процентної грошової позики, стороною якого він не є. В своїх позовних вимогах позивач посилається на ту обставину, що даний договір покладено в основу Львівським апеляційним господарським судом у справі № 4/299-23/47 при прийнятті рішення про стягнення з госпіталю 40875,00 грн. збитків. Позивач вважає, що він, як заінтересована особа, має право звертатися в суд з позовом про визнання спірного договору недійсним, оскільки стягнення з нього збитків за даним договором порушує його права.
Як на підставу визнання оспорюваного договору недійсним, позивач посилається на ст..215 ЦК України, який набрав чинності 01.01.2004 року. Нормами ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою ст..203 цього Кодексу.
Нормами ч.1 ст..203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Позивач посилається на ту обставину, що оспорюваний договір суперечить ст.ст.4,5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Відповідно до п.5 ч.1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими послугами вважається надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту.
Положеннями ч.2 ст. 5 зазначеного Закону передбачено, що виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг.
Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» виключне право надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів на підставі відповідної ліцензії надано лише кредитній установі. Однак предметом оспорюваного договору є надання процентної грошової позики , а не надання фінансового кредиту за рахунок залучених коштів, що не є тотожним договору позики.
Крім того, ч.4 зазначеного вище Закону передбачено можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами. Така можливість та порядок визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.
Таким чином, надання певних видів фінансових послуг юридичними особами, які за своїм статусом не є фінансовими установами, не заборонено ні Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ні ЦК України.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні ( позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів ( суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Як вбачається з тексту ст.1046 ЦК України вона не містить застережень або обмежень щодо сторін договору позики. Такі обмеження стосуються лише кредитного договору ( ст..1054 ЦК України), договору банківського вкладу (ст. 1058 ЦК України), договору банківського рахунку ( ст. 1066 ЦК України), сторонами яких виступають банк або інша фінансова установа.
Як вбачається з матеріалів справи, укладений між відповідачами 05.01.2006 року договір, який є предметом даного спору, є саме договором позики, а не кредитним договором.
Не заслуговує на увагу посилання позивача на те, що укладенню спірного договору повинне передувати отримання позикодавцем відповідної ліцензії. Відповідно до ст..2 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності №1775-ІІІ ( в редакції, що діяла на час укладення оспорюваного договору), ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг... здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.
Положеннями ст..34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що обов'язковому ліцензуванню підлягає здійснення:
- страхової діяльності;
- діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення;
- надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;
- діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.
Зазначена стаття Закону дає вичерпний перелік діяльності у сфері фінансових послуг, здійснення якої підлягає обов'язковому ліцензуванню. Оспорюваний договір процентної грошової позики за своєю природою не є кредитним договором і не передбачає залучення фінансових активів від фізичних осіб, а тому не підпадає під види діяльності, що потребують обов'язкового ліцензування.
Згідно статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами у справі, відповідно статті 32 ГПК України, є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, при цьому, як передбачено статтею 34 цього Кодексу, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
В обґрунтування своїх вимог позивач не довів, яким саме статтям ЦК України, Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» чи іншим актам цивільного законодавства суперечить укладення спірного договору.
З огляду на викладене, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги необґрунтовані і не підлягають до задоволення.
Керуючись ст.ст. 6, 7, 12, 33,34, 82-85 ГПК України, суд, -
1.В задоволенні позову відмовити.
2.Рішення суду може бути оскаржено протягом 10 днів до Львівського апеляційного господарського суду .
Суддя Березяк Н.Є.