Справа № 495/1211/14-ц
рішення
ІМЕНЕМ УКрАЇНи
10 вересня 2014 року м. Білгород-Дністровський
Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області в складі:
головуючого - судді Матяш Т.Л.
при секретарі - Івановій А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Білгород-Дністровський цивільну справу за ОСОБА_1 до Великомар'янівської сільської ради, третя особа: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на житловий будинок, -
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до Великомар'янівської сільської ради, третя особа: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на житловий будинок, посилаючись на наступне.
11 жовтня 2005 року ОСОБА_6, якій належав житловий будинок АДРЕСА_1, уклала з ОСОБА_1 усний договір про продаж цього будинку, вартість якого склала 2 200 доларів, які ОСОБА_1 виплатила ОСОБА_6, а остання склала розписку про отримання коштів за продаж будинку.
В ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, а ОСОБА_1 перереєстрацію права власності так і не зробила, оскільки їй не відомо чи залишились спадкоємці у померлої. Керуючись ч.2 ст.220 ЦК України, ОСОБА_1 просить суд визнати дійсним договір купівлі-продажу від 11.10.2005 року та визнати за нею право власності на будинок АДРЕСА_1.
ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити.
Представник Великомар'янівської сільської ради у судове засідання не з'явився, про час та місце слухання справи сповіщався.
ОСОБА_4 у судовому засіданні підтримав позовні вимоги позивача.
ОСОБА_5 у судовому засіданні просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, пояснюючи тим, що він також давав кошти на придбання будинку, тому йому повинна належати частина будинку.
ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилась, про час та місце слухання справи сповіщалась, причини неявки суду не відомі.
ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилась, надала до суду заяву з проханням розглянути справу за її відсутністю, проти задоволення позовних вимог не заперечує.
Дослідивши матеріали справи та заслухавши доводи сторін, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог з наступних підстав.
У судовому засіданні встановлено, що будинок АДРЕСА_1, загальною площею 122,4 кв.м., житловою площею 59,9 кв.м., на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 20.09.2005 року серії САА № 825563, належить ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що вбачається з свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1, актовий запис № 41.
Спадкоємцями ОСОБА_6 є ОСОБА_3 та ОСОБА_2, які нотаріальним шляхом успадкували майно у вигляді земельної ділянки, майнового паю та грошових вкладів, на житловий будинок АДРЕСА_1 свідоцтво про право на спадщину не видавалось, що підтверджується копією спадкової справи померлої № 10368/14.
З представленої позивачем розписки вбачається, що 11 жовтня 2005 року ОСОБА_6 склала на ім'я позивача розписку про отримання від неї коштів за будинок АДРЕСА_1, в якому позивач буде проживати.
Враховуючи те, що ОСОБА_3 не заперечує проти задоволення позову, та разом з ОСОБА_2 не відносили спірний будинок до спадкового майна, суд робить висновок, що ОСОБА_6 11.10.2005 року дійсно мала намір продати будинок позивачу, сторони навіть провели розрахунок та відбулася передача майна, однак, сторони не дотримались порядку відчуження нерухомого майна.
Відповідно до загальних вимог ЦК, у певних випадках, право власності на річ до набувача може перейти лише після того, як правочину, на підставі якого така річ відчужується, буде надано встановлену законом форму. Зокрема, відповідно до вимог ч. 4 ст. 334 ЦК та ст.. 182 ЦК України, право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації такої речі, а не з моменту передачі, тому моментом виникнення права власності на нерухому річ за договором стає момент державної реєстрації такої речі.
Відповідно до ч.1 ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Крім того, суд звертає увагу на п. 13 Постанови № 9 ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року - вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно; право володіння; право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Згідно ст. 16 ЦК України, ст. 4 ЦПК України, суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що встановлений договором або законом. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України (ст. 214 ЦПК України).
Дослідивши всі обставини справи, надавши правову оцінку представленим суду доказам, суд не може задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1, оскільки судове рішення повинне відповідати вимогам щодо його обґрунтованості та законності, встановлених статтею 213 ЦПК України. Існує чітка позиція законодавства, та встановлений порядок розгляду таких правовідносин, тому суд повинен дотримуватись норм законів тим самим виконувати вимогу щодо законності судового рішення.
Відповідно до ст.. 88 ЦПК України, понесені позивачем судові витрати не відшкодовуються.
На підставі викладеного, керуючись Постановою № 9 ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст. ст. 16, ч.2 ст. 220, ст.ст.16, 321 ЦК України, ст.ст. 4, 11, 15, 60, 61, 88, 174, 213, 214, 215 ЦПК України, СУД -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити в повному обсязі.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційному суду через суд першої інстанції апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення.