Справа №473/1900/14-ц 25.09.2014 25.09.2014 25.09.2014
Провадження №22-ц/784/2482/14
Головуючий першої інстанції: Вострікова Л.В.
Категорія 20 Суддя-доповідач апеляційного суду: Коломієць В.В.
25 вересня 2014 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі
головуючого Шолох З.Л.
суддів Данилової О.О., Коломієць В.В.,
при секретарі Свіщук О.В.,
за участю відповідача ОСОБА_2, його представника ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 серпня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,
У квітні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.
Позивач вказував, що 14 квітня 2011 року він домовився з відповідачем про продаж автомобіля «DAEWOO LANOS», державний номер НОМЕР_1, за що зобов'язався виплатити ОСОБА_2 50 000 грн. із розрахунку по 2000 грн. щомісячно, а останній - при повному погашенні зазначеної суми переоформити автомобіль на позивача. Вказана домовленість була оформлена розпискою від 14 квітня 2011 року, при складанні якої позивачем було передано ОСОБА_2 8000 грн. в рахунок вартості автомобіля, а відповідач передав йому автомобіль з виданим на ім'я ОСОБА_4 органами ДАІ тимчасовим талоном на право керування цим автомобілем. Як зазначив позивач, він щомісяця, виплачував відповідачу по 2000 грн., сплативши таким чином 48 000 грн., що підтверджується розпискою. Проте, 18 квітня 2013 року автомобіль у нього було вилучено та передано ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» як заставодержателю вказаного автомобіля, оскільки ОСОБА_2 прострочив сплату платежів за кредитним договором.
Посилаючись на викладені обставини та ст. 1212 ЦК України, ОСОБА_4 просив стягнути з відповідача на його користь 48 000 грн. як повернення виконаного ним зобов'язання, а також витрати по оплаті судового збору та послуг з надання правової допомоги.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 серпня 2014 року позов ОСОБА_4 - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 48 000 грн., а також 480 грн. судового збору, 1500 грн. витрат на правову допомогу.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення відповідача та його представника, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
З матеріалів справи вбачається, що власником автомобіля «DAEWOO LANOS», державний номер НОМЕР_1, є ОСОБА_5 - син відповідача - який придбав даний автомобіль за кредитні кошти, отримані ним на підставі укладеного 12 червня 2007 р. з ЗАТ КБ «ПриватБанк» кредитного договору. Даний автомобіль на підставі укладеного в цей же день ОСОБА_5 і ЗАТ КБ «ПриватБанк» договору застави рухомого майна, є предметом застави та забезпечує виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором. Пунктом 17.7. договору застави рухомого майна ОСОБА_5 зобов'язався не передавати зазначений автомобіль в оренду (майновий найом,) у лізинг, наступну заставу, у спільну діяльність або у позичку, не здійснювати його відчуження або інше розпорядження без письмової згоди Застоводержателя - ЗАТ КБ «ПриватБанк» (а.с. 25-37).
Частинами другими статті 586 ЦК України та 17 Закону України «Про заставу» встановлено право заставодавця відчужувати предмет застав тільки за згодою заставодержателя.
Відомості про надання Банком - заставодержателем згоди на відчуження ОСОБА_5 автомобіля, що є предметом застави, у матеріалах справи відсутні.
Судом встановлено, що 14 квітня 2011 року, тобто в період знаходження автомобіля у заставі ЗАТ КБ «ПриватБанк», між сторонами була досягнута домовленість щодо купівлі-продажу за 50 000 грн. автомобіля «DAEWOO LANOS» державний номер НОМЕР_1, за що ОСОБА_4 передав відповідачу передоплату в сумі 8000грн., а згодом, в період з 06 травня 2011 року по 20 грудня 2012 року - ще 40000грн., сплачувавши по 2000грн. щомісячно.
Зазначені обставини підтверджуються відповідною розпискою, написаною відповідачем власноручно, та останнім не заперечуються.
Відповідач передав ОСОБА_4 у користування автомобіль з виданим на ім'я останнього органами ДАІ тимчасовим талоном на право керування цим автомобілем.
18 квітня 2013 року автомобіль у позивача було вилучено та передано ПАТ «ПРИВАТБАНК» як заставодержателю вказаного автомобіля відповідно до положень п. 17.10 укладеного Банком та ОСОБА_5 договору застави, оскільки останній прострочив сплату платежів за кредитним договором (а.с. 6, 7).
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що передані відповідачу кошти на виконання домовленості про придбання автомобіля підлягають поверненню позивачу відповідно до положень ст. 1212 ЦК України.
Посилання апелянта на обізнаність позивача про те, що автомобіль, який він має намір купити, є предметом застави, не має правового значення для вирішення даного спору.
Доводи апелянта про те, що він не є належним відповідачем, оскільки на підставі генеральної довіреності (а.с. 23) діяв в інтересах свого сина ОСОБА_5 та отримані від позивача кошти направляв на погашення заборгованості сина за укладеними ним з ЗАТ КБ «ПриватБанк» та Банком «Фінанси та Кредит» кредитними договорами - є необґрунтованими з огляду на те, що спірні кошти були отримані саме відповідачем ОСОБА_2, розписка про їх отримання із зазначенням зобов'язання переоформити автомобіль на позивача після сплати всієї покупної ціни складена відповідачем від свого імені без посилань на представництво інтересів сина, до того ж докази передачі отриманих коштів ОСОБА_5, або за його вказівкою та в його інтересах іншим особам - у матеріалах справи відсутні.
Також не можна погодитись з доводами апелянта про те, що оскільки між ним та позивачем існують договірні відносини в зв'язку з укладанням договору купівлі-продажу автомобіля, метою якого було відчуження автомобіля та передача у майбутньому прав на нього позивачеві, то судом невірно застосовано до даних правовідносин ст. 1212 ЦК України.
Так, статтею 1212 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. При цьому положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Отже, зі змісту даної правової норми вбачається, що отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi статті 1212 ЦК України за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.
Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Така правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13, прийнятої за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.
Встановлені судом обставини свідчать про припинення зобов'язання відповідно до ст. 607 ЦК України в зв'язку з неможливістю його виконання, а саме, неможливістю продажу автомобіля у зв'язку зі зверненням Банком стягнення на це майно в зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 кредитних зобов'язань.
Таким чином, суд повно та всебічно дослідив зазначені обставини справи, дав належну юридичну оцінку наданим доказам і дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_4
Згідно наданої позивачем квитанції № 16 від 20.06.2014р. за правові послуги адвоката ним було сплачено 1500грн.
Виходячи з вимог ст.ст. 84, 88 ЦПК України та ст.1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» з відповідача на користь позивача підлягають відшкодуванню зазначені витрати. Разом з тим, визначаючи розмір даного відшкодування, суд не врахував, що тривалість судового засідання, в якому приймав участь адвокат позивача, складає 1 годину 17 хвилин, договір про надання правової допомоги був укладений між позивачем та адвокатом ОСОБА_6 вже після звернення ОСОБА_4 до суду, отже, позовну заяву адвокат не складав. За такого, виходячи з граничного розміру компенсації, що на час оплати правових послуг складав 429грн.20коп. за годину, розмір правової допомоги, що підлягає відшкодуванню, складає 625грн. 24коп.
Оскільки суд першої інстанції на зазначене належної уваги не звернув, то відповідно до ст.309 ЦПК України рішення в частині розміру відшкодування витрат на правову допомогу підлягає зміні.
Керуючись ст. ст. 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 серпня 2014 року в частині розміру відшкодування витрат на правову допомогу - змінити, зменшивши їх розмір з 1500грн.00коп. до 625грн. 24коп. (шістсот двадцять п'ять гривень двадцять чотири копійки).
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий: Судді: