09 вересня 2014 року Справа № 1781/14/876
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Качмара В.Я.,
суддів - Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
за участі секретаря - Ратушної М.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20 січня 2014 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова та Головного представництва замовника №4762, третя особа Львівський обласний військовий комісаріат, про зобов'язання вчинити дії,
26.11.2013 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова (далі - КЕВ) та Головного представництва замовника №4762 (далі - Представництво), третя особа ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ЛОВК) у якому просив зобов'язати КЕВ укласти договір оренди житлового приміщення в його інтересах з орендодавцем ОСОБА_2 для його тимчасового проживання в ньому за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що відповідно до п.2 «Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 №1081 (далі - Порядок) військова частина зобов'язана орендувати йому житло з метою забезпечення ним військовослужбовців та членів їх сімей, а в силу «Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями», затвердженої Наказом Міністерства оборони України від 30.11.2011 №737, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10.01.2012 за №24/20337 (далі - Інструкція) договір оренди повинен бути укладений та фінансуватися установою в якій він перебуває на квартирному обліку, тобто КЕВ, однак останній своєю протиправною бездіяльністю порушує його конституційне право на житло.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 20 січня 2014 року в справі №813/8874/13-а заявлений позов задоволено частково. Зобов'язано Представництво укласти договір оренди житлового приміщення з орендодавцем ОСОБА_2 в інтересах військовослужбовця ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 з дотриманням процедури відповідно до вимог чинного законодавства. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив ОСОБА_1 , який покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції і прийняти нову постанову. У поданій апеляційній скарзі вказує, що ним не заявлялися позовні вимоги до Представництва, яке окрім цього було залучено судом першої інстанції без його згоди та з порушенням ст.52 КАС України. Більше того, зазначає, що Представництво не є юридичною особою, а тому не може виступати як відповідач у цій справі, а також як сторона договору оренди, який його зобов'язано укласти.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника третьої особи, перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що обов'язок щодо оренди житла для позивача як військовослужбовця покладено на військову частину (в особі командира) де позивач проходить службу, тобто на Представництво, а тому враховуючи положення ч.2 ст.11 КАС України слід вийти за межі позовних вимог та зобов'язати останню укласти відповідний договір оренди.
Погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 є військовослужбовцем та перебуває на службі в Представництві на посаді помічника провідного інженера та на даний час є незабезпечений у встановленому порядку службовим житловим приміщенням.
Вказане сторонами на заперечується та не спростовано.
20.11.2012 у відповідності до п.7.2 Інструкції, позивач звернувся з рапортом на оренду житла до начальника Представництва, яким 10.12.2012 було направлено проект договору оренди житлового приміщення для попереднього погодження у КЕВ (а.с.12-13).
11.01.2013 КЕВ було погоджено проект договору оренди житлового приміщення для проживання у ньому ОСОБА_1 (а.с.14).
17.01.2013 у зв'язку із тим, що Представництво перебуває на фінансовому забезпеченні у фінансово-економічній службі Управління Західного оперативного командування (далі - Управління), командиру останнього направлено для підписання погоджений КЕВ проект договору оренди (а.с.15).
Однак, 24.01.2013 вказаний договір було повернуто без реалізації з посиланням на те, що у відповідності до абз.10 п.7.2 Інструкції, оплата оренди жилих приміщень здійснюється військовою частиною за місцеперебуванням військовослужбовця на квартирному обліку, тобто КЕВ (а.с.16).
07.02.2013 начальником Представництва направлено для підписання договір оренди до КЕВ, яка в свою чергу листом від 07.03.2013 також відмовила у його підписанні, у зв'язку із тим, що оплата такого договору може бути проведена лише фінансовим органом, в якому позивач перебуває на забезпеченні, а до повноважень КЕВ входить лише його погодження та реєстрація в журналі обліку оренди жилих приміщень (а.с.17-18).
В подальшому, начальником Представництва неодноразово повторно направлявся для підписання Управлінню та КЕВ договір оренди житлового приміщення, однак у такому йому було відмовлено в силу наявних розбіжностей у розумінні останніми норм чинного законодавства та зокрема, отриманого від Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України роз'яснення від 18.04.2013 №569 з цього питання (а.с.19-25).
Не погоджуючись із такими діями КЕВ, позивач звернувся до адміністративного суду із цим позовом.
Відповідно до абзацу 7 ч.1 ст.12 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п.2 Порядку військовослужбовці та члени їх сімей забезпечуються службовими житловими приміщеннями, що відповідають вимогам житлового законодавства. З цією метою у кожній військовій частині формується фонд службового житла. У разі відсутності службового житлового фонду у військовій частині військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі, розміщуються безоплатно в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні - у сімейних гуртожитках. Житлово-побутові умови у зазначених казармах повинні відповідати вимогам, які пред'являються до гуртожитків, що призначені для проживання одиноких громадян.
Для інших військовослужбовців військова частина зобов'язана орендувати житло з метою забезпечення ним військовослужбовців та членів їх сімей або за бажанням військовослужбовця виплачувати йому грошову компенсацію за піднаймання (наймання) житлового приміщення у встановленому порядку.
Розділом VII Інструкції визначено порядок оренди і оплати орендованого житла у Збройних Силах України.
Так, відповідно до п.7.1 Інструкції військові частини (в особі командира військової частини) зобов'язані орендувати житло (ліжко-місця, кімнати у гуртожитках, квартири) для військовослужбовців ЗС України, якщо в них відсутнє житло за місцем проходження служби (крім військовослужбовців строкової служби, військовослужбовців рядового, сержантського та старшинського складу), жилі приміщення підприємств, організацій та установ інших міністерств (крім МО України) та інших центральних органів виконавчої влади, а також приміщення в жилих будинках (квартирах), що перебувають у приватній або в інших формах власності (далі - жилі приміщення).
Для ведення обліку осіб, які орендують житло, командирами військових частин призначаються посадові особи (як правило із числа особового складу фінансових органів), до функціональних обов'язків (посадових інструкцій) яких включаються зазначені завдання.
Згідно з п.7.2 вказаної Інструкції оренда жилих приміщень здійснюється на підставі рапорту на оренду житла (додаток 29 до цієї Інструкції) військовослужбовця, облікованого в журналі обліку осіб, які орендують житло (додаток 30 до цієї Інструкції), із зазначенням суми фактичних витрат на оренду жилого приміщення (без вартості житлово-комунальних послуг), до якого військовослужбовцем додаються: договір оренди житла, який укладається між орендодавцем та командиром військової частини, оформлений згідно з вимогами чинного законодавства, попередньо погоджений з КЕВ (КЕЧ) району; копія паспорта, що засвідчує особу, для якої орендується житло, та повнолітніх членів її сім'ї з відмітками про реєстрацію в населеному пункті за місцем проходження служби; довідка КЕВ (КЕЧ) району про перебування на квартирному обліку військовослужбовця, який орендуватиме житло; Ф-3; копії довідок КЕВ (КЕЧ) району, видані військовослужбовцю, який орендує житло, про здачу ним службових жилих приміщень, засвідчені у встановленому законодавством порядку.
Підготовлений для підписання проект договору про оренду житла командир військової частини узгоджує з КЕВ (КЕЧ) району. Після підписання сторонами договір про оренду житла разом з копіями документів, вказаних у цьому пункті, завіреними у встановленому законодавством порядку, передаються в КЕВ (КЕЧ) району для реєстрації. Договір оренди житла між орендодавцем та командиром військової частини реєструється в журналі обліку договорів оренди жилих приміщень (додаток 31 до цієї Інструкції), який ведеться в КЕВ (КЕЧ) району.
Щороку під час проведення перереєстрації облікових справ проводяться підсумкові річні звірки даних обліку військовослужбовців, що орендують житло, між військовою частиною та КЕВ (КЕЧ) району, про що складається відповідний акт.
Зареєстрований у КЕВ (КЕЧ) району договір про оренду житла повертається військовій частині і є підставою для виплати коштів.
Оплата оренди жилих приміщень здійснюється у безготівковій формі у межах кошторисних призначень, затверджених для цих потреб, бюджетних асигнувань за відповідною бюджетною програмою, військовою частиною за місцеперебуванням військовослужбовця на квартирному обліку, а курсантам вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, які перебувають у шлюбі, - за місцем навчання.
Таким чином, законодавством визначено спеціальний порядок оренди та оплати орендованого житла у Збройних Силах України і виходячи із системного аналізу вищенаведених положень законодавства, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що орендарем жилого приміщення у спірних правовідносинах повинна виступати військова частина в якій військовослужбовець, що потребує такого перебуває на фінансовому забезпеченні, оскільки законодавцем чітко визначено повноваження КЕВ лише щодо погодження проекту договору оренди, його подальшої реєстрації (перереєстрації) та річної звірки даних обліку військовослужбовців, що орендують житло з військовою частиною, а обов'язок оренди чітко покладено на військову частину.
Також, згідно абз.10 п.7.2 Інструкції, КЕВ не може здійснювати оплату оренди жилих приміщень позивачу, оскільки не має кошторисних призначень, затверджених для цих потреб, бюджетних асигнувань за відповідною бюджетною програмою.
Фінансове забезпечення військовослужбовця ОСОБА_1 та обов'язок по забезпеченню його жилим приміщенням, зокрема шляхом оренди такого, на час виникнення спірних відносин було покладено на Управління (правонаступником якого на час розгляду справи є ЛОВК), а відтак саме останнє в особі командира повинно було здійснити підписання погодженого проекту договору.
Додатковим підтвердженням вищенаведеного є внесені 03.12.2013 наказом Міністерства оборони України №837 (далі - Наказ) зміни до Інструкції, зокрема до абз.10 п.7.2, згідно яких оплата оренди жилих приміщень здійснюється в безготівковій формі в межах кошторисних призначень, затверджених для цих потреб, бюджетних асигнувань за відповідною бюджетною програмою військовослужбовцям, а також курсантам вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, які перебувають у шлюбі, за місцем виплати їм грошового забезпечення.
Зазначений вище Наказ був чинним на час розгляду даної справи судом першої інстанції, однак безпідставно не взятий ним до уваги, незважаючи на те, що саме таким було усунуто розбіжності, що виникли у спірних правовідносинах та підтверджено доводи КЕВ.
Відтак позовні вимоги ОСОБА_1 до КЕВ є безпідставними та не підлягають до задоволення.
Щодо доводів апелянта про безпідставне залучення Представництва як відповідача по справі та покладення на нього судом першої інстанції обов'язку щодо укладення договору оренди житлового приміщення, то апеляційний суд вважає такі доречними, оскільки дійсно, як вбачається із довідки з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України від 20.02.2013 №29/3 та матеріалів справи (а.с.32, 59, 77), Представництво не є юридичною особою, а являється військовим формуванням віднесеним до Управління (тепер ЛОВК), без власного фінансового органу, житлово-експлуатаційної організації та житлової комісії, що виключає правові підстави для його залучення до розгляду цієї справи, а також для зобов'язання такого укласти договір оренди та виступити в якості орендаря житлового приміщення.
Більше того, слід зазначити про помилковість застосування судом першої інстанції положень ст.11 КАС України.
Так, в силу вказаної статті суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд.
Із позовної заяви та апеляційної скарги ОСОБА_1 вбачається чітка відсутність його вимог до Представництва та заперечення причетності останнього до порушених на його думку прав, а тому суд першої інстанції фактично самостійно визначив предмет та сторін розглядуваного спору, що є грубим порушенням норм процесуального права, зокрема ч.4 ст.52 КАС України.
Позивач звернувся до суду з позовом до КЕВ, однак вище, судом апеляційної було встановлено, що належним відповідачем по заявленим позовним вимогам ОСОБА_1 є Управління (правонаступником якого є ЛОВК). Такі не залучені судом першої інстанції до розгляду даної справи в якості відповідача.
В силу ч.ч.1, 3 ст.52 КАС України суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача.
За змістом цих норм допустити заміну належної сторони у справі може виключно суд першої інстанції. КАС України не передбачено заміни неналежної сторони судом апеляційної інстанції.
За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання КЕВ укласти договір оренди житлового приміщення в його інтересах, а тому у їх задоволенні слід відмовити.
Слід додатково зазначити, що апелянт в апеляційній скарзі на вищенаведені апеляційним судом обставини не посилається, однак відповідно до ч.1 ст.195 КАС України, суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
У п.13.2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2012 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» цей суд роз'яснив, що з огляду на принцип офіційного з'ясування всіх обставин суд зобов'язаний вийти за межі доводів апеляційної скарги, якщо виявив порушення, які стали причиною неправильного вирішення справи.
Не є виходом за межі доводів апеляційної скарги, якщо особа, яка подала скаргу, заявляє вимогу про скасування судового рішення, а суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення або змінює його, оскільки в цьому разі суд діє в межах наданих йому законом повноважень.
Відтак, підсумовуючи, оскільки постанова суду першої інстанції прийнята з неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи та порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а апелянтом заявлено вимоги про скасування судового рішення, то апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а оскаржувану постанову скасувати та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.
Керуючись ст.ст.195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20 січня 2014 року скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.
Головуючий суддя В.Я. Качмар
Суддя О.М. Гінда
Суддя В.В. Ніколін
Повний текст виготовлений 12 вересня 2014 року.