10 вересня 2014 року м. Київ К/800/10056/13
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Блажівської Н.Є., Приходько І.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Карат-2000»
на постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 22.10.2012 року
та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05.02.2013 року
у справі № 2а-10512/11/2670
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Карат-2000» (далі - позивач, ТОВ «Карат-2000»)
до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва Державної податкової служби (далі - відповідач, ДПІ у Солом'янському районі м. Києва ДПС)
про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -
ТОВ «Карат-2000» звернулось у липні 2011 року до суду з позовом до ДПІ у Солом'янському районі м. Києва ДПС про визнання недійсними податкові повідомлення-рішення від 21.10.2009 року № 0003662311/0, від 28.12.2009 року № 0003662311/1, від 10.03.2010 року № 0003662311/2 та від 18.05.2010 року № 0003662311/3.
Постановою окружного адміністративного суду міста Києва від 22.10.2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.02.2013 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.
Справу розглянуто у попередньому судовому засіданні відповідно до ст. 2201 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідачем у період з 02.10.2009 року по 15.10.2009 року проведено невиїзну документальну перевірку позивача з питань правомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість при взаємовідносинах з ТОВ «Основа-простір» за період з 2008 року по 2009 року, за результатами якої складено акт № 13093/23-11/30181625 від 15.10.2010 року, яким зафіксовано встановлені перевіркою порушення позивачем вимог: п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за № 168/704 (далі - Положення № 88); п. 9.1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року № 996-ХІV (далі - Закон № 996-ХІV); пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 року № 168/97-ВР (далі - Закон № 168/97-ВР), в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість на загальну суму 747 550,58 гривень.
На підставі зазначеного акту податковим органом винесено податкове повідомлення-рішення від 21.10.2009 року № 0003662311/0, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем у розмірі 747 551,00 гривня та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 373 776,00 гривень.
Висновки акту перевірки та прийняте на його підставі податкове повідомлення-рішення оскаржено позивачем у адміністративному порядку до ДПІ у Солом'янському районі м. Києва, ДПА у м. Києві та ДПА України. В задоволенні скарг позивача було відмовлено, а висновки акту перевірки підтверджено, у зв'язку з чим відповідачем винесено наступні податкові повідомлення-рішення: від 28.12.2009 року № 0003662311/1, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем у розмірі 747 551,00 гривня та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 373 776,00 гривень; від 10.03.2010 року № 000362311/2, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем у розмірі 747 551,00 гривня та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 373 776,00 гривень; від 18.05.2010 року № 0003662311/3, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем у розмірі 747 551,00 гривня та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 373 776,00 гривень.
Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що фінансово-господарські взаємовідносини між позивачем та ТОВ «Основа-простір» здійснювалися на підставі наступних договорів: від 01.09.2008 року № 01-09/08, від 10.09.2008 року № 10-09/08, від 27.09.2008 року № 27-09/08, від 01.10.2008 року № 01-10/08, від 01.10.2008 року про надання інформаційно-аналітичних послуг, від 01.10.2008 року про надання інформаційно-аналітичних послуг, від 03.10.2008 року № 03-10/08, від 04.10.2008 року № 04-10/08, від 05.10.2008 року № 05-10/08, від 18.10.2008 року № 18-10/08, від 27.12.2008 року № 27-12/08, від 27.10.2008 року № 27-10/08, від 30.10.2008 року № 30-10/08, від 30.10.2008 року № 30/0-10/08, від 12.12.2008 року № 12-12/08, від 24.12.2008 року № 24-12/08, від 26.12.2008 року № 12/02, від 27.12.2008 року № 27-12/08, від 16.01.2009 року № 16-01/09, від 27.02.2009 року № 27-02/09.
При цьому, як свідчать матеріали справи та встановлено судами, рішеннями окружного адміністративного суду міста Києва у справах № 2а-13992/09/2670, № 2а-13993/09/2670, № 2а-13990/09/2670, № 2а-13988/09/2670, № 2а-13986/09/2670 за позовами ДПІ у Солом'янському районі м. Києва до ТОВ «Карат-2000» та ТОВ «Основа-Простір» про стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними угодами, позовні вимоги у зазначених справах задоволено у повному обсязі, зобов'язано ТОВ «Основа-Простір» повернути ТОВ «Карат-2000» кошти отримані за договорами № 16-01/09 від 16.01.2009 року в розмірі 43 163,10 гривні, № 27-02/09 від 27.02.2009 року в розмірі 20 644,26 гривні, № 27-12/08 від 27.12.2008 року в розмірі 32 685,75 гривень, № 24-12/08 від 24.12.2008 року в розмірі 9825,63 гривень, № 12-12/08 від 12.12.2008 року в розмірі 15 318,03 гривень та стягнуто з ТОВ «Карат-2000» на користь Державного бюджету України повернуті ТОВ «Основа-Простір» кошти у відповідних розмірах.
Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців керівником ТОВ «Основа-Простір» є ОСОБА_4, у відношенні якого є вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 08.04.2009 року, яким останнього визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205 Кримінального кодексу України.
Суди першої та апеляційної інстанцій вирішуючи спір по суті та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, з чим погоджується суд касаційної інстанції, зазначили наступне.
Відповідно до пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону № 168/97-ВР, податкова накладна є звітнім податковим документом та одночасно розрахунковим документом, а згідно пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 даного Закону податкова накладна надає право покупцеві віднести відповідну суму податку на додану вартість до складу податкового кредиту. Отже, податкова накладна згідно закону розуміється не лише як формальний документ, а як документ, що несе відповідне правове навантаження і який повинен підтверджувати наявність підстав для включення в податковий кредит сум податку. Відсутність таких підстав позбавляє податкову накладну юридичної сили підтверджувати право на податковий кредит.
З аналізу норм пп. 7.4.5 п.7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР вбачається, що законодавцем передбачено, що навіть при наявності податкової накладної податковий кредит може бути не підтверджений, а сума податкового кредиту зазначена в податковій накладній не є остаточною та беззаперечною і може бути не підтверджена за результатами перевірки, що і відбулося в даному випадку.
Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України, вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.
Згідно ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Стаття 215 ЦК України встановлює підстави недійсності правочину. Так, згідно ч. 2 даної статті недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Правові наслідки недійсності правочину передбачені ст. 216 ЦК України, зокрема, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Приписами ст. 228 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Законом № 168/97-ВР передбачено, що однією з обов'язкових підстав для включення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту та їх відшкодування у передбачених цим Законом випадках є фактична сплата цих сум до Державного бюджету України. Положеннями вказаного Закону встановлено прямий зв'язок між сплатою, надходженням до Державного бюджету України сум податку на додану вартість та їх відшкодуванням.
Судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що зменшення податкових зобов'язань платника або відшкодування суми податку на додану вартість платнику, у зв'язку із включенням платником такої суми податку на додану вартість до податкового кредиту, при поданні до податкового органу декларації з податку на додану вартість, відбувається з державного бюджету, а за встановлених обставин справи держава повинна відшкодувати позивачу суми податку на додану вартість, які фактично до бюджету не надходили.
При цьому, вірно зауважено, що від укладання та виконання угоди, яка суперечить інтересам держави, державі та суспільству завдаються збитки у вигляді ненадходження до державного бюджету коштів у великих розмірах і мають місце витрати державного бюджету на користь осіб, які не мають правових підстав та права на їх отримання.
За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства застосовуються санкції, передбачені ст. 208 Господарського кодексу України.
За вказаних підстав, судами попередніх інстанцій зроблений правильний висновок про те, що угоди укладені позивачем з ТОВ «Основа-Плюс» є такими, що суперечать інтересам держави, оскільки наявним у матеріалах справи вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 08.04.2009 року встановлено, що ТОВ «Основа-Плюс» створено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави.
Разом з тим, колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано не взято до уваги посилання позивача на неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії у випадку неправомірних дій іншої, в данному випадку контрагента позивача - ТОВ «Основа-простір», оскільки при дослідженні наявних у матеріалах справи доказів, судами попередніх інстанцій не встановлено товарності спірних господарських операцій позивача з його контрагентом.
При цьому, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, предметом спірних правочинів були цілком матеріальні об'єкти, наприклад розробка програмного забезпечення, здійснення ремонтно-будівельних робіт, художнє оформлення виставок, послуги зі створення концепції презентації корпоративного заходу, тощо. Однак, доказів, які б свідчили про фактичне застосування отриманого програмного забезпечення, де і які будівельні роботи були проведені, реальне отримання та використання сценарію концепції презентації корпоративних заходів чи макету оформлення виставки, тощо, позивачем суду не надано.
Тому, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що посилання позивача на наявність договорів, податкових накладних, актів виконаних робіт та специфікацій не є достатнім для доведення реальності та товарності вчинення відповідних операцій, а тому обґрунтовано не взято судами попередніх інстанцій до уваги.
Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про правомірність донарахування відповідачем податкового зобов'язання з податку на додану вартість.
За таких обставин, та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позову.
Відповідно до п. 3 ст. 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 220-231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Карат-2000» - відхилити.
Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 22.10.2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05.02.2013 року у справі № 2а-10512/11/2670 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: підпис (підпис) І.О. Бухтіярова
Судді: підпис (підпис) Н.Є. Блажівська
Помічник судді підпис (підпис) І.В. Приходько З оригіналом згідно З оригіналом згідно