ОСОБА_1
Справа № 369/6675/14-ц
Іменем України
14.08.2014 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Дубас Т.В.,
за участю секретаря Дідур М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно, -
У липні 2014 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10.10.2003 року він та відповідач уклали договір оренди житла, маючи на меті пізніше продати йому квартиру, належну відповідачу.
З того часу позивач та його батько постійно проживали у АДРЕСА_1.
Як стверджує позивач, він та представник відповідача за дорученням ОСОБА_1 обговорили умови укладання договору купівлі-продажу після продажу позивачем своєї квартири. Позивач та його батько погодились на пропозицію ОСОБА_1, і 13.09.2006 року позивач продав свою квартиру і розрахувався з ОСОБА_3 через його представника ОСОБА_1, про що свідчить розписка.
У термін дії довіреності від ОСОБА_3 ОСОБА_1 не оформив на позивача квартиру, не уклав з ним договір купівлі-продажу, як обіцяв. Проте, незважаючи на це, позивач постійно по теперішній час проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1.
Як стверджує позивач, у 2006 році він за власні кошти зробив у квартирі відновлювальний ремонт, замінив сантехніку та встановив нові вікна. Приблизна вартість відновлювального ремонту становила 5 000 доларів США.
На сьогодні позивач, не маючи правовстановлюючих документів на квартиру, продовжує в ній добросовісно, постійно та безперервно проживати. Як вказав позивач, з часу його вселення у цю квартиру вже пройшло 10 років, але за цей період ні власник квартири, ні інші особи ніяких претензій до позивача щодо його проживання не висували. Про свої права на це нерухоме майно ніхто не заявляв, а бездіяльність відповідача ОСОБА_3 по відношенню до свого обов'язку утримувати належне на праві власності майно, на переконання позивача, свідчить про те, що він втратив інтерес до квартири, в якій позивач проживає, фактично погодився з її втратою.
Позивач вказав на те, що він добросовісно та сумлінно утримує та обслуговує житлові приміщення квартири, якою користується.
Таким чином, позивач вважає, що у відповідності до норм матеріального права він має право на визнання за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 за давністю користування.
Посилаючись на викладене вище та норми закону, позивач просив суд визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Позивач у судове засідання з'явився, позов підтримав, просив його задовольнити у повному обсязі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений, причини своєї неявки та позицію щодо позову суду не повідомив.
Третя особа в судове засідання не з'явився, звернувся до суду із заявою, в якій позовні вимоги підтримав.
Вислухавши пояснення позивача, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, письмові докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено, що 03.07.1999 року ОСОБА_3 придбав на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу ОСОБА_4 за реєстровим № 1881, квартиру АДРЕСА_1.
10.10.2003 року позивач та відповідач підписали договір найму житла, відповідно до якого перший прийняв у безстрокове користування зазначену квартиру.
02.10.2004 року ОСОБА_3 видав на ім'я ОСОБА_5 довіреність для отримання на його ім'я дублікату договору купівлі-продажу вказаної квартири та її продажу.
Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 5480074 від 17.11.2004 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_3 17.11.2004 року.
29.12.2004 року позивач та відповідач, від імені якого діяв ОСОБА_1. підписали договір про наміри № 14, відповідно до якого перший зобов'язався купити вище згадану квартиру, ціна якої складає 65 000 грн., а останній продати її не пізніше 28.12.2007 року.
13.09.2006 року позивач продав за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 5141, належну йому квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3.
20.09.2006 року ОСОБА_1 видав позивачу розписку про те, що він, діючи за ОСОБА_3, отримав від ОСОБА_2 повний розрахунок за продаж йому належної відповідачу квартири АДРЕСА_1.
Згідно з даними інвентаризаційної справи на спірну квартиру 11.05.2010 року за вх. № 1176 до Києво-Святошинського БТІ надійшов запит ВДВС Києво-Святошинського РУЮ щодо нерухомого майна, належного ОСОБА_3, з вказівкою на заборону проведення будь-яких дій та відчуження майна відповідача.
Наявні у справі копії актів депутата Вишневої міської ради від 30.06.2012 року та 17.06.2014 року, в яких встановлювались факти проживання фізичної особи за визначеною адресою, а також довідку виконкому Вишневої міської ради № 1281 від 03.07.2014 року, яка була видана на підставі одного із цих актів, суд не може прийняти до уваги як такі, що в силу ч. 1 ст. 59 ЦПК України являються недопустимими доказами, оскільки відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а законодавством України не надано право та можливість депутату місцевої ради складати акти, якими фіксуються конкретні факти, що мають юридичне значення.
Зважаючи на встановлені обставини, суд вважає за необхідне проаналізувати наступні правові норми та рекомендації Верховного суду України.
У відповідності до ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Статтею 41 Конституції України проголошено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У ст. 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
З огляду на ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
З огляду на ч. 1 ст. 388 ЦК України добросовісний набувач - це набувач, який не знав і не міг знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати.
Згідно з ч. 1 ст. 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
За правилами п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
З огляду на роз'яснення, зазначені у п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК. При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:
- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;
- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;
- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).
Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтею 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З урахуванням проаналізованих правових норм та рекомендацій Верховного суду України в розрізі встановлених обставин у справі суд приходить до наступних висновків.
Виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України, обставинами, які мають значення для даної справи та які повинен довести саме позивач в силу ч.1 ст.60 ЦПК України, є: законність об'єкту володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).
Зокрема, володілець за давністю є незаконним володільцем, про що зазначено в ч.1 ст. 344 ЦК України (особа заволоділа чужим майном). Право власності на стороні володільця за давністю виникає поза волею та незалежно від волі колишнього власника. При цьому добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно.
Позов про право власності за давністю володіння не може пред'явити законний володілець або особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є її власником. Тобто, виключено набуття права власності на майно, яке знаходиться у володінні власника (що і має місце у даному випадку в силу вимог ч. 1 ст. 317 ЦК України) і ніколи не вибувало з його володіння.
А отже, позивачем в ході судового розгляду не було доведено суду наявність сукупності умов для набуття права власності за набувальною давністю, що передбачено ст. 344 ЦК України, а тому суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Зважаючи на вищенаведене, беручи до уваги рекомендації, викладені у Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 13, 41 Конституції України, ст.ст. 3, 15, 16, 317, 321, 328, 344, 388, 398, п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, ст.ст. 3, 4, 10, 11, 15, 60, 114, 209, 212-215 ЦПК України, суд, -
В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області протягом десяти днів з дня його оголошення.
Суддя: Т.В.Дубас