04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"26" серпня 2014 р. Справа№ 910/5380/14
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Баранця О.М.
суддів: Пашкіної С.А.
Сітайло Л.Г.
при секретарі Майданевич Г.А.
за участю
представників сторін : від позивача - не з'явився.
від відповідача - Гордієнко Л.М.
розглянувши Публічного акціонерного товариства
апеляційну скаргу "Херсонський суднобудівний завод"
на рішення
господарського суду міста Києва
від 20.05.2014 року
у справі № 910/5380/14 (суддя: Головатюк Л.Д.)
за позовом Публічного акціонерного товариства
"Херсонський суднобудівний завод"
до Публічного акціонерного товариства
"Судноплавна компанія "Укррічфлот"
про визнання недійсним положення договору та
стягнення боргу і 3% річних в розмірі 1513579,61 грн.
Рішенням господарського суду міста Києва від 20.05.2014 року в задоволенні позову публічного акціонерного товариства "Херсонський суднобудівний завод" в частині визнання положення розділу 10 договору №720-226 від 21.10.2010 року, укладеного між публічним акціонерним товариством "Судноплавна компанія "Укррічфлот" та публічним акціонерним товариством "Херсонський суднобудівний завод" про арбітражне застереження недійсним - відмовлено.
В частині позовних вимог публічного акціонерного товариства "Херсонський суднобудівний завод" про стягнення з відповідача заборгованості та штрафних санкцій провадження припинено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого господарського суду, позивачем подано до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 20.05.2014 року у справі №910/5380/14 і передати справу на розгляд господарського суду м. Києва.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2014 року апеляційну скаргу прийнято до провадження. Розгляд справи призначено до розгляду.
Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду змінено склад колегії суду.
В судове засідання 26.08.2014 року представник позивача не з'явився, належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання.
Колегія суддів вважає за можливе здійснювати розгляд справи без участі представника позивача, враховуючи що останній належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються доводи та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів даної справи, 21.10.2010 року між публічним акціонерним товариством "Херсонський суднобудівний завод"(далі - позивач, виконавець за договором) та публічним акціонерним товариством "Судноплавна компанія "Укррічфлот" (далі - відповідач, замовник за договором) було укладено договір № 720-226 (далі - Договір) на ремонт судна т/х "Орель-2" (далі - Судно) в обсязі узгодженому сторонами у Попередній ремонтній відомості.
Також, сторонами були укладені додаткові угоди до Договору № 01 від 09.12.2010, від 03.06.2011 № 02 та № 03 на виконання додаткових робіт з ремонту Судна (далі - Додаткові угоди).
Розділом 10 Договору, сторони визначили, що будь-який спір, який виник по даному договору чи у зв'язку з ним та не урегульований шляхом переговорів на протязі 10 днів, належать передачі на розгляд та на кінцеве вирішення у Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (далі - МКАС при ТПП України).
Позивач вважає, що положення розділу 10 Договору про арбітражне застереження суперечить вимогам чинного законодавства України щодо визначення підсудності та підвідомчості спору та положенням міжнародних договорів, членом яких є Україна, тому є недійсним за законодавством України, якому сторони це арбітражне застереження підпорядкували.
Проте слід зазначити, що наведені в позовній заяві доводи позивача є повністю безпідставними та такими що не ґрунтуються на чинному в Україні законодавстві, що підтверджується наступним.
Пунктом 20 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) № 10 від 24.10.2011 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам", на який посилається позивач, дійсно передбачено, що "відповідно до статей 13, 15 ГПК підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ (ст. 16 ГПК). Можливості визначення підсудності справи самими сторонами у договорі названим Кодексом не передбачено".
Однак, згідно п. 1 зазначеної Постанови, "підсудність визначається колом справ у спорах, вирішення яких віднесено до підвідомчості певного господарського суду (статті 13, 15 і 16 ГПК)". Виходячи з норм Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", МКАС є самостійно діючою арбітражною установою (третейським судом), тобто він не є господарським судом, система яких обумовлена Законом України "Про судоустрій і статус суддів", а отже на МКАС не поширюються вищезазначені положення щодо підсудності.
Отже, зазначене узагальнення судової практики не містить у собі неможливості передати спір на розгляд до МКАС, а регламентує лише неможливість узгодження Сторонами передачі спору на розгляд певного господарського суду.
Крім того ст. 12 ГПК України не визначає підсудність, а надає сторонам право підвідомчий господарським судам спір передати на вирішення третейського суду. Як було наголошено раніше, підсудність визначається колом справ у спорах, вирішення яких віднесено до підвідомчості певного господарського суду (п. 1 Постанови Пленуму ВГСУ № 10 від 24.10.2011).
При цьому, право, встановлене ст. 12 ГПК України, рівним чином знайшло своє відображення як в ЗУ "Про третейські суди", так і в ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж".
Так, ст. 5 ЗУ "Про третейські суди" передбачає, що наявність між сторонами третейської угоди надає їм право передати спір на розгляд третейського суду. Рівно як згідно ст. 1 ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж" надає право сторонам за наявності відповідної угоди (арбітражної угоди) передати спір на розгляд міжнародному комерційному арбітражу.
Відповідні нормативно-правові акти не є пов'язаними між собою, регулюють окремі кола правовідносин та ніяким чином не впливають одне на одне.
Відповідно до ст. 1 Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, затвердженого рішенням президії Торгово-промислової палати України від 17.04.2007 N 18 (1) (далі - Регламент МКАС), включаючи зміни, до компетенції МКАС належить, зокрема, вирішення спорів, що випливають з відносин торгового характеру, включаючи купівля-продаж (поставка) товарів, виконання робіт, надання послуг, обмін товарами та/або послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгове представництво і посередництво, тощо.
Що стосується безпосередньо арбітражної угоди, то відповідно до ч. 2 ст. 7 ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж", така угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. При цьому, арбітражна угода вважається укладеною, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами. В даному випадку, відповідним документом є Договір, в зв'язку з чим арбітражна угода є фактично укладеною між сторонами.
Враховуючи наведене, діючим законодавством України передбачене безпосереднє право сторін за наявності відповідної арбітражної угоди передати підвідомчий господарським судам спір на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, а твердження Позивача щодо передбачення інституту договірної підсудності ЗУ "Про третейські суди" є такими, що не ґрунтуються на чинному законодавстві.
Щодо твердження позивача про те, що розділ 10 Договору не відповідає положенню ч. 2 ст. 1 ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж", яке з огляду на суб'єктивний склад встановлює обмеження щодо звернення до арбітражу, то слід зазначити наступне.
Позивач не враховує, що відповідне обмеження не є абсолютним. Так, ч. 4 ст. 1 ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж" безпосередньо передбачає, що ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж" не зачіпає дії будь-якого іншого закону України, в силу якого певні спори можуть бути передані до арбітражу згідно з положеннями іншими, ніж ті, що є в цьому Законі.
Додатково, ч. 2 ст. 1 Регламенту передбачає, що МКАС без прив'язки до суб'єктивного складу, приймає на розгляд також спори, які підпадають під його юрисдикцію в силу міжнародних договорів.
Отже, вирішуючи питання щодо можливості розгляду того чи іншого спору (питання про компетенцію), арбітражна установа (третейський суд) піддає оцінці обставини спору в кожному окремому випадку в цілому, в зв'язку з чим відповідні доводи позивача ні в якому разі не можуть свідчити про недійсність самої арбітражної угоди.
Згідно з ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.
Щодо нормативно-правового обґрунтування позовних вимог, то слід зазначити наступне.
Безпідставним є посилання Позивача на ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України), згідно якої "господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності)", може бути визнано недійсним.
З огляду на спростування наведені вище, господарське зобов'язання, передбачене розділом 10 Договору, щодо передання спорів між сторонами на вирішення МКАС відповідає вимогам закону, в зв'язку з чим відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 193 ГК України повинно бути виконане належним чином.
Необхідною умовою для визнання господарського зобов'язання таким, що суперечить інтересам держави і суспільства, є наявність низки ознак. Так, відповідно до п. 3.7. Постанови Пленуму ВГСУ № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідна угода повинна посягати на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства та бути спрямована, зокрема, на:
- використання всупереч законові державної або комунальної власності;
- незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України);
- відчуження викраденого майна;
- виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо);
- виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу:
- приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків;
- виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;
- незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей;
- використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.
В свою чергу, позивачем не наводились будь-які обґрунтування, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення арбітражної угоди. Арбітражна угода, укладена між сторонами, є такою, що не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства, жодним чином не впливає на суспільний лад України, права та обов'язки інших суб'єктів права, а закріплює лише досягнуті сторонами домовленості щодо передачі спорів на вирішення третейського суду.
Крім того, позивачем не надавалися будь-які докази на підтвердження тому, що арбітражна угода була укладена Сторонами з порушенням господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Арбітражна угода була підписана уповноваженими представниками сторін.
З приводу посилання Позивача на ч. 1 ст. 203 ЦК України, необхідно зазначити наступне: Частина 1 ст. 203 ЦК України передбачає, що "зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам". В свою чергу, зміст арбітражної угоди, викладеної в розділі 10 Договору, повністю відповідає нормам чинного законодавства України, зокрема вимогам ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж".
Так, відповідно до ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж" арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні (ч. 1 ст. 7 Закону). При цьому, Законом надається сторонам право за власним розсудом визначати кількість арбітрів (ч. 1 ст. 10 Закону), домовитись про процедуру розгляду справи третейським судом (ч. 1 ст. 19 Закону), про місце арбітражу (ч. 1 ст. 20 Закону), про мову, яка буде використовуватися в арбітражному розгляді (ч. 1 ст. 22 Закону), а також обрати норми, що будуть застосовуватися до суті спору (ч. 1 ст. 28 Закону).
Крім того, застосовуючи по аналогії п. 3.7. Постанови Пленуму ВГСУ № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" до частини 1 ст. 203 ЦК України є безпідставним твердження Позивача про невідповідність арбітражної угоди інтересам держави і суспільства. Арбітражна угода, укладена між сторонами, є такою, що не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства.
Щодо посилання Позивача на ч. 3 ст. 215 ЦК, яка передбачає, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
З даного приводу п. 2.10. Постанови Пленуму ВГСУ № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" чітко встановлено, що в силу припису ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.
Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача. В свою чергу, доводи позивача, викладені у позовній заяві, є необґрунтованими та такими, що не доведені допустимими доказами у справі.
Отже, оскільки встановлено дійсність розділу 10 договору щодо передачі будь-якого спору, який виник по даному договору чи у зв'язку з ним та не урегульований шляхом перегорів на протязі 10 днів, на розгляд та на кінцеве вирішення у Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, то позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають, а у зв'язку з цим в частині стягнення з відповідача заборгованості та штрафних санкцій підлягають припиненню на підставі п.1 ст. 80 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про припинення провадження у справі в частині стягнення з відповідача заборгованості та штрафних санкцій. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано враховав, що припинення провадження у справі в зазначеній частині не суперечить вимогам закону і не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси.
Пунктом 4.2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 р. № 18 передбачено, що провадження у справі підлягає припиненню з посиланням на пункт 1 статті 80 ГПК України, якщо при розгляді справи буде встановлено, що є письмова угода сторін про передачу спору на вирішення третейського суду (пункт 5 частини першої статті 80 ГПК України). Таку угоду сторони вправі укласти як до, так і після порушення провадження у справі. В останньому випадку провадження підлягає припиненню з посиланням на зазначену норму ГПК. Якщо ж таку угоду укладено до порушення провадження у справі, то:
- у разі коли відповідач не заперечує проти розгляду справи саме господарським судом, спір підлягає вирішенню останнім;
- у випадку якщо відповідач з посиланням на згадану угоду, яка є чинною та не визнавалася недійсною, наполягає на вирішенні спору саме третейським судом, господарський суд має припинити провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 80 ГПК.
З огляду на викладене, оскільки відповідач наполягає на вирішенні спору саме третейським судом, суд першої інстанції обґрунтовано припинив провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК України.
Відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору на підставі доказів у справі. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 32 Господарського процесуального кодексу України - на підставі письмових доказів та пояснень представників сторін.
Згідно із частиною 1 статті 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.
Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Тож, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, колегія суддів цілком підтримує висновок суду першої інстанції про те, що в задоволенні позову публічного акціонерного товариства "Херсонський суднобудівний завод" в частині визнання положення розділу 10 договору № 720-226 від 21.10.2010 року, укладеного між публічним акціонерним товариством "Судноплавна компанія "Укррічфлот" та публічним акціонерним товариством "Херсонський суднобудівний завод" про арбітражне застереження недійсним слід відмовити, а в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства "Херсонський суднобудівний завод" про стягнення з відповідача заборгованості та штрафних санкцій провадження припинити.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Рішення господарського суду м. Києва від 20.05.2014 року у справі №910/5380/14 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
2. Справу №910/5380/14 повернути до господарського суду м. Києва.
3. Копію постанови направити сторонам.
Головуючий суддя О.М. Баранець
Судді С.А. Пашкіна
Л.Г. Сітайло
Повний текст постанови складено 27.08.2014 року.