ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
04 серпня 2014 року 09:30 № 826/8524/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді - Шулежка В.П.,
при секретарі судового засідання - Пасічнюк С.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, за участю третьої особи - Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання незаконним (нечинним) рішення, -
З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) до Київської міської ради (далі - відповідач), за участю третьої особи - Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання незаконним (нечинним) рішення Київської міської ради «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» від 02.12.2010 року № 284/5096 в частині віднесення до комунальної власності територіальної громади м. Києва нежилого приміщення, загальною площею 52.0 кв.м., розташованого на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 (додаток № 10 до рішення, таблиця 6, № 1319).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Київської міської ради не відповідає вимогам закону та порушує його права як власника, а тому вважає рішення таким, що є незаконним.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, просив суд позов задовольнити.
Відповідач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, заяви про розгляд справи за його відсутності не подавав, письмових заперечень проти позову не надав.
Третя особа в судове засідання не прибула, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, подала до суду клопотання про розгляд справи за відсутності представника.
Відповідно до ч.6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи в судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомленні про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
З огляду на наведене та з урахуванням вимог статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про доцільність розгляду справи в порядку письмового провадження на підставі наявних матеріалів справи.
Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, судом встановлено наступне.
Позивач на підставі договору купівлі-продажу від 16.10.2001 року є власником квартири АДРЕСА_1.
Київською міською радою відповідно до ст. 7 та ст. 11 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», на виконання рішення Київської міської ради №7/4819 від 09.09.2010 року «Про питання організації управління районами в місті Києві» на 6 сесії 6 скликання 02.12.2010 року прийнято рішення №284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва».
Згідно додатку № 10 вказаного рішення Київською міською радою передано до комунальної власності нежиле приміщення, загальною площею 52,0 кв.м., розташованого на першому поверсі будинку АДРЕСА_1.
Позивач звернувся до Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 02.04.2014 року щодо надання копій документів, які підтверджують право комунальної власності територіальної громади міста Києва на нежиле приміщення першого поверху будинку АДРЕСА_1 та факт віднесення вказаного приміщення до сфери управління Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації.
На вказане звернення третя особа надала позивачу копію рішення Київської міської ради від 02.12.2010 року № 284/5096, копію розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №1112 від 10.12.2010 року.
Позивач, не погоджуючись з винесеним рішення №284/5096 в частині віднесення нежилого приміщення, розташованого на першому поверсі будинку АДРЕСА_1, вважаючи його таким, що порушує його права та охоронювані законом інтереси, звернувся з відповідним позовом до суду.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства України, особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно правових відносин, має право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом.
Отже, згідно з вищенаведеними нормами права, позивач має право звернутись до адміністративного суду з позовом лише у разі, якщо рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Підставами для визнання будь-якого акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів суб'єктів правовідносин, на регулювання яких видано спірний акт.
Акт державного чи іншого органу це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Статтею 143 Конституції України, зафіксовано, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальні власності.
Відповідно до ст.5, ст. 6 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Київська міська рада, яка діє на території міста Києва як субєкт права власності від імені та в інтересах територіальної громади здійснює правомочності щодо володіння, користування й розпорядження обєктами права комунальної власності.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про столицю України місто Київ» місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.
Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
При цьому, в ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.11 Закону України «Про столицю України місто Київ» питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції, цього та інших законів України, рішень міської ради про управління районами міста. У районах міста Києва діють районні в місті Києві державні адміністрації, які підпорядковуються Київській міській державній адміністрації, а в разі утворення районних у місті Києві рад також є підзвітними і підконтрольними відповідним радам як виконавчі органи таких рад.
Частиною 2 ст. 7 Закону України «Про столицю України місто Київ» районні ради можуть утворюватися за рішенням територіальної громади міста Києва, прийнятого шляхом проведення місцевого референдуму, або за рішенням Київської міської ради.
Таким чином, саме Київська міська рада, як представницький орган територіальної громади міста розпоряджається комунальним майном, в тому числі і передавати в управління районним радам.
Як наслідок, суд в ході розгляду справи встановив, що не спростовується позивачем, що відповідач діяв в межах чинного законодавства.
Крім того, в постанові Верховного суду України № 21-1115во10 від 10.04.2012 року зазначено наступне: «суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням».
Отже, під час розгляду справи адміністративної юрисдикції, позивач повинен зазначити, які саме його права або законні інтереси порушено рішенням та діями суб'єкта владних повноважень.
Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України К/800/30785/13 від 01.10.2013 року.
З аналізу змісту Київської міської ради № 284/5096 від 02.12.2010 року вбачається, що воно не є юридично значимим для позивача, оскільки не має безпосереднього впливу на суб'єктивні права та обов'язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку, отже саме по собі не породжує для позивача настання будь-яких юридичних наслідків та не впливає на його права та обов'язки.
В обґрунтування наявності порушеного права позивач посилається на те, що вищевказане нежиле приміщення у будинку було передано в оренду фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2, яка проводить в ньому незаконні ремонтні роботи.
Однак, доказів на підтвердження вказаних обставин позивачем до суду не надано.
З огляду на вищенаведене, суд не вбачає порушень чинного законодавства Київською міською радою, при прийнятті оскаржуваного рішення, а отже, у задоволенні позовних вимог до Київської міської ради належить відмовити, оскільки при прийнятті спірного рішення відповідач діяв в межах своїх повноважень, відповідно до вимог чинного законодавства та не порушував права та охоронювані законом інтереси позивача.
Більше того, як вбачається з матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, оскаржуване рішення ніяким чином не зачіпає прав та обовязків позивача, не містить жодних приписів, які є обовязковими для виконання саме позивачем.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Частиною 1 ст.9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
В даному випадку, суд вважає, що відповідач при прийнятті спірного рішення діяв на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Натомість, позивач не довів суду та не надав належних та допустимих доказів в обґрунтування позовних вимог.
З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Враховуючи положення ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, відшкодування судового збору позивачу не підлягає.
Керуючись ст.ст. 94, 158-163 КАС України суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі до Окружного адміністративного суду міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.
Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Суддя В.П. Шулежко