27 серпня 2014 року Справа № 910/24738/13
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
Головуючого судді Кузьменка М.В.,
суддів Васищака І.М.,
Студенця В.І.,
розглянувши
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю
"Укрбуд Девелопмент"
на постанову Київського апеляційного господарського суду
від 10.06.2014 р.
у справі № 910/24738/13 господарського суду міста Києва
за позовом Державного підприємства Міністерства оборони України
"Укрвійськбуд"
до Товариства з обмеженою відповідальністю
"Укрбуд Девелопмент"
третя особа Міністерство оборони України
про визнання правочину недійсним
за участю представників:
ДП МОУ "Укрвійськбуд" - Пушкар І.О.;
ТОВ "Укрбуд Девелопмент" - Молочко Т.В.;
МОУ - Стахомич В.Л.;
Прокуратури - Спорий І.Г.;
Державне підприємство Міністерства оборони України "Укрвійськбуд" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним договору № 25/9 пайової участі в будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями на земельній ділянці, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45 від 25.09.2013 р., укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Девелопмент".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір № 25/9 суперечить вимогам ч. 2 ст. 203 ЦК України, оскільки укладений з боку позивача керівником, який не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для вчинення правочину (т-1 а.с.5-7).
Відповідач у справі - ТОВ "Укрбуд Девелопмент" у відзиві на позов проти задоволення заявлених вимог заперечував, посилаючись на те, що оспорюваний договір не суперечить вимогам чинного законодавства (т.1 а.с.77-81).
Рішенням господарського суду міста Києва від 04.02.2014 р. у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спірний договір за своєю правовою природою не є договором про спільну діяльність, а є договором підряду. Крім того, договір не містить в собі ознаки договорів, передбачених Постановою Кабінету Міністрів України № 296 від 11.04.2012 р., а тому не потребує обов'язкового погодження з органом управління майном, а саме: з Міністерством оборони України. Отже, підстави для визнання договору недійсним відсутні (т.1 а.с.105-112).
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2014 р. рішення господарського суду міста Києва від 04.02.2014 р. скасовано. Позов задоволено. Визнано недійсним договір № 25/9 від 25.09.2013 р. (т.2 а.с.167-173).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оспорюваний договір є договором про спільну діяльність, отже, потребує обов'язкового погодження з органом управління майном, а саме з Міністерством оборони України. Такого погодження не було, що є підставою для визнання договору недійсним, враховуючи положення ст.ст. 203, 215 ЦК України.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить її скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
Вимоги касаційної скарги мотивовані порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права (т.3 а.с.2-7).
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Під час вирішення спору по суті та перегляду прийнятого рішення в апеляційному порядку, судами першої та апеляційної інстанцій встановлені наступні обставини.
25.09.2013 р. між сторонами у справі укладено договір пайової участі в будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями на земельній ділянці, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45, згідно п. 1.1. якого предметом договору є участь сторін у будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями, на земельній ділянці, розташованій за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45, загальною площею 3,2898 га, яка належить позивачу на праві постійного користування на підставі рішення Київської міської ради від 23.12.2004 р. № 988/2398 та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 392765, виданого 16.05.2005 р.
Предметом спору у даній справі є дійсність зазначеного договору.
Вважаючи відповідний договір недійсним, позивач зазначає, що він укладений ДП МОУ "Укрвійськбуд" з порушенням п.п. 4.1, 4.2, 6.1 статуту останнього, ст. 136 ГК України, ч. 2 ст. 203 ЦК України та п. 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 р. № 296 "Про затвердження Порядку укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном". Позивач наголошує на тому, що оспорюваний договір є договором про спільну діяльність та укладений з боку позивача керівником, який не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для вчинення правочину, з огляду на те, що функції по управлінню майном, у відповідності до п. 6.1. статуту позивача, здійснює орган управління майном, а відтак, договір має бути визнаний судом недійсним.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції встановив, що оспорюваний договір пайової участі в будівництві не є договором про спільну діяльність, а є договором будівельного підряду. Отже, погодження органу управління майном не є необхідним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції визнав оспорюваний договір договором про спільну діяльність, а отже, його має бути укладено у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 р. № 296 "Про затвердження Порядку укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном".
Такий висновок суду апеляційної інстанції є правильним, з огляду на наступні обставини.
Так, умовами договору передбачено, що: відповідач забезпечує фінансування робіт по виготовленню або придбанню проектно-кошторисної документації і будівництву об'єктів в повному обсязі та інших обов'язків, передбачених договором (п. 1.4.2 ст. 1); відповідач на період будівництва має право, в тому числі, використовувати будівельний майданчик за цільовим призначенням (п. 1.6. ст. 1).
Підписанням договору позивач передав відповідачу функції замовника будівництва об'єкта, у тому числі стосовно, зокрема: отримання вихідних даних на проектування, розроблення та погодження проектно-кошторисної документації, забезпечення будівництва проектно-кошторисною документацією, оформлення в установленому законодавством порядку дозвільних документів на будівництво об'єкту; укладання договору підряду на виконання будівельно-монтажних робіт, фінансування будівельних робіт та інших витрат, пов'язаних з будівництвом об'єкту, уточнення обсягів виконаних робіт і проведення розрахунків з підрядниками будівництва; забезпечення будівництва об'єкту будівельними матеріалами, устаткуванням та обладнанням; ведення технічного нагляду за будівництвом, підписання актів виконаних робіт та інших документів щодо обсягу, якості, строку виконання та вартості робіт, здійснення контролю за своєчасним виконанням пусконалагоджувальних робіт, визначення балансової вартості об'єкту; введення об'єкту в експлуатацію; виконання інших функцій, зокрема визначених розділом 3 Положення про замовника-забудовника, затвердженого постановою Держбуду СРСР від 02.02.1988 р. (п. 2.1.4 ст. 2 договору)
Договором передбачені такі обов'язки позивача: надавати допомогу відповідачу в оформленні матеріалів (документів) та отриманні всіх необхідних дозволів на забудову; забезпечити відповідачу можливість вільного, безперервного і безперешкодного доступу на будівельний майданчик для виконання робіт в умовах діючого виробництва; разом з відповідачем брати участь у здачі об'єкта в експлуатацію та інші (п. п. 2.1.5 - 2.1.8 ст. 2 договору).
За змістом умов договору, за виконання частини функцій замовника, позивач отримує у власність частину об'єкту у вигляді окремих квартир, яка складається з 8 % загальної площі квартир цього об'єкту та 8 % загальної площі нежилих приміщень об'єкту після введення його в експлуатацію згідно актів розподілу площ цього об'єкту (п. 1 додатку № 1 до договору).
Відповідно до п. 6.5 ст. 6 договору відповідач отримує майнові права, а після завершення будівництва та введення об'єкту в експлуатацію отримує у власність частину об'єкту будівництва, за виключенням належної позивачу, відповідно до п. 6.2., частки.
Проаналізувавши умови оспорюваного договору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що укладений договір за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність, і такий висновок є правильним, з огляду на наступне.
Так, в силу ст. 1130 ЦК України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Згідно ч. 1 ст. 1133 ЦК України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.
Відповідно до ст. 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач у даній спільній діяльності вніс свою частку - земельну ділянку, що належить йому на праві постійного користування, відповідно до рішення Київської міської ради від 23.12.2004 р. та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 392765, виданого 16.05.2005 р.
Відповідно до статуту позивача, він заснований на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства є Міністерство оборони України (орган управління майном або засновник).
Майно позивача є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Позивач володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту.
Функції по управлінню майном, що є загальнодержавною власністю, здійснює орган управління майном.
В силу ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
Відповідно до Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 %, договорів про спільну діяльність, комісії, доручення тощо, встановлено механізм укладання такими підприємствами, зокрема, договорів про спільну діяльність.
Так, відповідно до п.3 вказаного Порядку, суб'єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, звернення щодо погодження укладання договору разом з відповідними документами.
Враховуючи викладене, а також, зважаючи на те, що позивач вносив згідно договору пайової участі в будівництві від 25.09.2013 р. свою частку у вигляді земельної ділянки, якою користується на праві постійного користування, позивач повинен був узгодити укладення такого договору із своїм засновником, Міністерством оборони України.
Проте, як встановлено судом апеляційної інстанції, такого узгодження отримано не було.
Судом апеляційної інстанції також враховано, що позивач передав відповідачу згідно акта приймання-передачі земельну ділянку (будівельного майданчик, розташований на земельній ділянці) за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська,21-45, кадастровий номер 8000000000:63:501:0003, загальною площею 3,2898 га. Судом під час перегляду справи в апеляційному порядку з'ясовано, що відповідачу передана земельна ділянка, а не будівельний майданчик обмеженої площі.
В силу ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до абз. 4 п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Враховуючи викладене, висновок суду апеляційної інстанції про невідповідність умов договору вимогам чинного законодавства, а також про наявність підстав для визнання договору недійсним є правильним.
За таких обставин, Київький апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про необхідність скасування рішення господарського суду міста Києва від 04.02.2014 р. та задоволення позову.
Враховуючи зазначене, підстав для зміни чи скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2014 р. немає.
З огляду на викладене, керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України, колегія суддів
постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2014 р. у справі № 910/24738/13 господарського суду міста Києва залишити без змін, а касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Девелопмент" - без задоволення.
Головуючий суддя Кузьменко М.В.
Судді Васищак І.М.
Студенець В.І.