Справа № 751/5211/14 Провадження № 22-ц/795/1777/2014 Головуючий у I інстанції -Овсієнко Ю. К. Доповідач - Позігун М. І.
Категорія - цивільна
28 серпня 2014 року м. Чернігів
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:
головуючого-судді: Позігуна М.І.
суддів: Губар В.С., Харечко Л.К.
при секретарі: Мартиновій А.В.
з участю: позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2, представника відповідача - ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 29 липня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу,
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить змінити рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 29 липня 2014 року, яким розірвано шлюб між нею та ОСОБА_4, зареєстрований у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернігівського міського управління юстиції 07 жовтня 1995 року, актовий запис №1968, та стягнуто з відповідача на користь позивача судові витрати у розмірі 243 грн. 60 коп.
Апелянт посилається, що нею були понесені та документально підтверджені судові витрати у розмірі 2 273,60 грн., з яких 243,60 грн. - судовий збір і 2030 грн. - витрати на правову допомогу адвоката, проте суд першої інстанції, не виконавши вимог ЦПК України, необгрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на її користь витрат на правову допомогу. ОСОБА_1 вказує, що під час судового засідання головуючий суддя не з'ясував думку учасників процесу щодо розгляду справи за відсутності відповідача, зазначивши, що присутність останнього не є необхідною, оскільки у справі бере участь його представник, хоча відповідно до положень постанови Пленуму ВСУ „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" сімейне законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу представником одного з подружжя або їх обох за довіреністю останніх. Крім того, апелянт наполягає на тому, що фактично шлюбні відносини між нею та відповідачем припинені з грудня 2013 року, а не з 2006 року, як зазначав відповідач.
Заслухавши доповідача, учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, суд приходить до слідуючого висновку.
По справі встановлено, що з 07 жовтня 1995 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебувають в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с.6).
Задовольняючи позовні вимоги про розірвання шлюбу, суд першої інстанції виходив з того, що перебування сторін у шлюбі носить формальний характер, примирення між подружжям неможливо і збереження шлюбу буде суперечити їх інтересам та інтересам дітей.
Такий висновок суду ґрунтується на повному і всебічному з'ясуванні фактичних взаємин подружжя, дійсних причин позову про розірвання шлюбу, судом вірно застосовані норми матеріального права, що регламентують спірні правовідносини.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції і при цьому враховує наступне.
Відповідно до ч.1 ст.24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби та взаємодопомоги. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері. Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній - ст.55 СК України.
Згідно ч.ч.3, 4 ст.56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження ... є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Ст.ст. 105 ч.3, 110, 112 Сімейного кодексу України визначено, що шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду після з'ясування фактичних взаємин подружжя, дійсних причин позову про розірвання шлюбу, при цьому суд бере до уваги наявність малолітньої дитини та інші обставини життя подружжя.
Доводи апелянта про те, що шлюбні відносини між нею та відповідачем припинились з грудня 2013 року, а не з 2006 року, як зазначав відповідач та його представник, не можуть бути прийняті судом до уваги з таких підстав.
Відповідно до ч.3 ст.60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Сімейним кодексом України не встановлено обов'язку суду у справах про розірвання шлюбу з'ясування строку, з якого між сторонами фактично припинено шлюбні відносини, і такий строк не є визначальним при вирішенні справи про розірвання шлюбу. Крім того, в оскаржуваному рішенні суду відсутній висновок суду, з якого саме часу сторони припинили шлюбні відносини, а зазначені відомості вказані з пояснень сторін, отже відсутні підстави для вирішення вказаного питання апеляційним судом.
Посилання ОСОБА_1 на п.15 постанови Пленуму ВСУ „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" щодо неможливості участі у справі представника відповідача грунтуються на невірному тлумаченні вказаних положень, оскільки вони поширюються на процедуру державної реєстрації розірвання шлюбу, а не на розгляд судом справи про розірвання шлюбу.
Щодо вимог апелянта про стягнення на її користь витрат на правову допомогу, апеляційний суд враховує наступне.
Статтею 19 Закону України „Про адвокатуру та адвокатську діяільність" встановлені види адвокатської діяльності, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, а також представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства.
Виходячи з системного аналізу положень ч.1 ст.38, ст.ст.40, 56 ЦПК України, адвокат в цивільному процесі може бути як представником сторони, так і особою, яка надає правову допомогу і яку згідно положень ч.1 ст.47 ЦПК України віднесено до інших учасників цивільного процесу, крім осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги; така особа має право: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні; така особа допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.
Відповідно до п. 11 роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №2 „Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" особа, яка надає правову допомогу, не є особою, яка бере участь у справі, а належить до інших учасників цивільного процесу, тому вона не може замінювати в процесі особу, якій надає правову допомогу, та бути її представником, і в ході розгляду справи має лише ті права, які зазначені в ч.2 ст.56 ЦПК України.
В матеріалах справи відсутні дані про допуск до участі у справі адвоката ОСОБА_2 в якості особи, яка надає правову допомогу.
Крім того, згідно договору про надання правової допомоги від 26 травня 2014 року (а.с.35) адвокат ОСОБА_2 взяла на себе обов'язки захищати права та законні інтереси клієнта в суді та здійснювати професійну діяльність згідно з умовами цього договору з усіма правами саме представника, які передбачені Цивільним процесуальним кодексом України, у зв'язку з розглядом цивільної справи про розірвання шлюбу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4
Таким чином, в суді першої інстанції ОСОБА_2 фактично приймала участь в розгляді справи в якості представника позивача, а не особи, що надає правову допомогу.
Згідно ч.1, п.2 ч.3 ст.79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, витрат на правову допомогу.
Частинами 1, 2 ст. 84 ЦПК України встановлено, що витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги; граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.
Виходячи з аналізу зазначених норм ЦПК України та ст.19 Закону України „Про адвокатуру та адвокатську діяільність", судовими витратами є витрати, пов'язані з оплатою такого виду адвокатської діяльності, як правова допомога і нормами цивільного процесуального права не віднесено до судових витрат оплату такого виду адвокатської діяльності як представництво інтересів сторони в суді.
Таким чином, суд першої інстанції обгрунтовано відмовив в стягненні з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу.
Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції є законним, обгрунтованим, постановленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права і доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 29 липня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий:Судді: