ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
20 серпня 2014 року 14:13 № 826/8346/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Іщука І.О., суддів: Дегтярьової О.В., Добрівської Н.А., за участю секретаря судового засідання Самаренко Х.С., розглянувши у приміщенні суду у місті Києві у відкритому судовому засіданні справу
за позовомОСОБА_1
до третя особаМіністерства юстиції України ОСОБА_3
провизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати,
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_4
від відповідача: ОСОБА_5
від третьої особи: заява про розгляд справи за відсутності третьої особи.
На підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 20 серпня 2014 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Виготовлення постанови у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини другої статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України. Під час проголошення вступної та резолютивної частин постанови сторонам роз'яснено зміст судового рішення, порядок і строк його оскарження, а також порядок отримання повного тексту постанови, визначеного статтею 167 Кодексу адміністративного судочинства України.
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства юстиції України, третя особа - ОСОБА_3, в якому просить:
1. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 21 березня 2014 р. № 469/к про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України.
2. Поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України.
3. Стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час тимчасової непрацездатності та середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу з 2 червня 2014 року.
Позовні вимоги мотивовані тим, що Міністерством юстиції України в порушення вимог статті 19 Конституції України, ст. 38 КЗпП України, ч. 2 ст. 30 Закону України «Про державну службу» виданий незаконний наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити їх в повному обсязі. В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначив, що заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням було написано під тиском керівника відповідача, натомість позивач мала намір продовжувати працювати, що додатково засвідчила своєчасно поданою відповідачу письмовою заявою про відкликання заяви про звільнення. Оскаржуваний наказ видано з порушенням положень ст. 38 КЗпП України, відповідно до якої, працівникові надається безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку, а тому керівник не має право звільняти таку особу до закінчення строку попередження.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив та просив відмовити в їх задоволенні в повному обсязі. Вважає позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними, а наказ Міністерства юстиції України від 21.03.2014 р. № 469/к «Про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України» прийнято відповідачем у межах своєї компетенції на підставі, в порядку та у спосіб, що передбачений законодавством України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.07.2014 р. залучено до участі у справі ОСОБА_3 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.
Третя особа в судове засідання не з'явилася, про час, дату та місце судового розгляду справи була повідомлена належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи. Суду надана заява про розгляд справи без участі третьої особи, у зв'язку із тим, що ОСОБА_3 призначено директором Департаменту нотаріату та фінансового моніторингу, який утворено відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 02.06.2014 р. № 969/к «Про затвердження структури та штатної чисельності працівників апарату Міністерства юстиції України», і, станом на 24.07.2014 р. вона не працює на посаді директора Департаменту нотаріату та банкрутства. Заперечень або пояснень по суті заявлених вимог не надано.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,
Наказом Міністерства юстиції України від 23 вересня 2013 року № 1235/к ОСОБА_1 була призначена на посаду директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України.
Наказом Міністерства юстиції України від 21 березня 2014року № 469/к на підставі статті 38 КЗпП України ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту нотаріату та банкрутства за власним бажанням.
Позивач, не погоджуючись з прийнятим рішенням, вважаючи його протиправним, звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті, визначено в Законі України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року N 3723-XII (надалі - Закон N 3723-XII).
Відповідно до пункту 15 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Будь-яка публічна служба є державною службою.
З урахуванням викладеного, суд зазначає, що позивач перебувала на публічній, тобто державній службі, а саме на посаді директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України.
Як вже зазначалось, суспільні відносини, пов'язані зі створенням правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, регулює Закон України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII «Про державну службу». Згідно зі статтями 9 і 30 цього Закону правовий статус окремих категорій державних службовців регулюється Конституцією України, спеціальними законами та Кодексом законів про працю України.
Спеціальним законодавством урегульовані питання, пов'язані із прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням із неї (її припиненням).
Згідно абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року N 9 (надалі - Постанова Пленуму N 9) діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.
Як вбачається з пояснень представника позивача, 07 березня 2014 року Міністр юстиції України, викликавши до себе в кабінет ОСОБА_1 наказав написати заяву про звільнення із займаної посади без будь-яких пояснень причин такої пропозиції, та зазначив, що не буде в подальшому працювати з позивачем.
Перебуваючи у стані збентеження, позивач у вимушеному порядку написала заяву про звільнення за власним бажанням, яку залишила в кабінеті Міністра юстиції України.
Враховуючи, що позивач є людиною передпенсійного віку з майже 37 річним стажем трудової діяльності за спеціальністю «правознавство», то вказані події негативно вплинули на її нервову систему і, відповідно, загальний стан здоров'я.
Від пережитого нервового напруження позивач захворіла. Лише 11 березня 2014 р. позивач вийшла на роботу. Однак, в подальшому, остання звернулась до медичного закладу охорони здоров'я (Державного закладу «Республіканська клінічна лікарня Міністерства охорони здоров'я України»). За медичними показниками ОСОБА_1 була госпіталізована до цього медичного закладу, де перебувала на стаціонарному лікуванні з 12.03.2014 р. по 28.03.2014 р., що підтверджується лікарняним листом серії АГІ № 974015.
Як стверджує позивач та не заперечується відповідачем, про факт знаходження позивача на лікарняному було відомо відповідачу як через підлеглих, так і через директора Департаменту кадрової роботи та державної служби ОСОБА_7 (займала цю посаду на той час).
Отримуючи кваліфіковану медичну допомогу, відчувши деяке покращення свого самопочуття та дещо заспокоївшись, позивач дійшла висновку, що під час написання заяви про звільнення діяла вимушено, проявивши слабкість волі.
Насправді позивач жодного бажання звільнятися, особливо зважаючи на свій передпенсійний вік та те, що 23 роки своєї професійної діяльності вона присвоїла нотаріату, не мала.
З метою упередження видання незаконного наказу, позивач вирішила відкликати свою заяву про звільнення «за власним бажанням», написавши відповідну заяву.
21 березня 2014 р. в останній день двотижневого строку «свого» попередження про звільнення, позивач звернулася із вказаною заявою до директора Департаменту кадрової роботи та державної служби Міністерства юстиції України ОСОБА_7
Проте у прийнятті вказаної заяви ОСОБА_1 було відмовлено і запропоновано подати цю заяву до канцелярії.
За наслідками звернення до працівників канцелярії, останніми також було відмовлено в прийнятті заяви, натомість запропоновано вкинути її в скриню для пошти в приміщенні відповідача за адресою: м. Київ, пров. Рильського, 10.
За таких обставин, позивач вкинула примірник вищезгаданої заяви в скриню для пошти в приміщенні відповідача за вказаною адресою.
Представник позивача в судовому засіданні зауважила, що позивач, намагаючись подати заяву від 21 березня 2014 року директору Департаменту кадрової роботи та державної служби ОСОБА_7, додатково зауважила, що перебуває на лікуванні, що буде підтверджено документально.
Маючи сумніви, що вкинута у скриню заява дійде за належністю, позивач ще один примірник заяви про відкликання заяви про звільнення направила поштою цінним листом з описом вкладення, про що свідчить поштове відправлення № 0405323313130 та квитанція № 1746 від 21.03.2014 р. КМА УАППЗ «Укрпошта», м. Київ-53.
Враховуючи вищенаведені обставини, ОСОБА_1 продовжувала хворіти. За медичними показниками з 31 березня 2014 року по 10 квітня 2014 року позивачу було призначено амбулаторне лікування (лікарняний лист серії АГА № 949923). Однак, оскільки стан здоров'я позивача не поліпшувався, вона була направлена на лікування до стаціонару ДЗРКЛ МОЗ України, де проходила лікування з 10 по 30 квітня 2014 року, що підтверджується лікарняним листом серії АГІ № 974150.
30 травня 2014 року після закінчення стаціонарного лікування, позивач отримала лист за підписом директора Департаменту кадрової роботи та державної служби Міністерства юстиції України Грищука М.В. за вихідним № 14-33/718 від 20 травня 2014 р., з якого позивачу стало відомо, що її звільнено з посади наказом Міністерства юстиції України № 469/к від 21 березня 2014 року на підставі статті 35 КЗпП України «за власним бажанням» згідно з поданою заявою.
02 червня 2014 року о 08 годині 20 хвилин (перший робочий день після перебування на лікарняному) позивач вийшла на роботу до Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України (за місцем розташування: м. Київ, вул. Артема, 73). Про свій вихід на роботу позивачем здійснено відповідний запис у Журналі виходу на роботу працівників Управління нотаріату та фінансового моніторингу Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України.
Під час виходу на роботу позивачем було виявлено, що її робочий кабінет зайнятий працівниками Управління з питань банкрутства Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України. Від працівників цього Департаменту позивач дізналася, що директором зазначеного Департаменту вже призначено іншу особу.
Таким чином, позивач була позбавлена можливості приступити до роботи та виконувати функції директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України.
Про свій вихід на роботу 02 червня 2014 р. та неможливість з незалежних від неї обставин приступити до фактичного виконання своїх посадових обов'язків, позивач повідомила відповідача шляхом подання через Управління розгляду звернень та прийому громадян Міністерства юстиції України відповідної заяви (від 02.06.2014 р. вх. № 337/1), в якій просила, в якості досудового врегулювання спору, скасувати оскаржуваний наказ.
Оцінюючі спірні правовідносини, суд виходить з нижченаведеного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 30 Закону N 3723-XII державна служба припиняється, передусім, із загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю (далі - КЗпП України), а також з підстав, визначених даною статтею. Таким чином, при звільненні особи з публічної служби за загальними підставами, передбаченими КЗпП України, на цю особу можуть поширюватися гарантії, передбачені цим Кодексом (наприклад, заборона звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності), якщо інше прямо не передбачено спеціальним законом.
Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби (ч. 3 цієї статті).
Відповідно до приписів ч. 1, 2 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Отже, положення даної статті встановлюють для власника імперативні правила, в тому числі переконатися, що працівник після закінчення строку попередження залишив роботу і вимагає розірвання трудового договору, тобто фактичного підтвердження чинності раніше заявлених працівником намірів розірвати трудовий договір.
Відповідно до абз. 1 п. 12 Постанови Пленуму № 9 по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст. 38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
Аналіз вищенаведених правових норм свідчить про те, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Однак, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою.
При цьому, слід акцентувати увагу на тому, що працівникові надається безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження.
Водночас, для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника необхідна наявність домовленості сторін про строк звільнення.
Якщо працівник у своїй заяві не вказав причин, що свідчать про неможливість продовження роботи, звільнення не може відбутися раніше настання двотижневого строку, наданого працівникові для письмового попередження власника або уповноваженого ним органу. Таке положення зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору.
Окремо слід зазначити, що закон не встановлює обов'язкової форми відмови працівника від раніше поданої заяви про звільнення, чим наділяє працівника дискреційними повноваженнями, тобто правом на власний розсуд обирати спосіб доведення своєї волі до відома власника або уповноваженого ним органу.
Отже, норами чинного законодавства чітко передбачено право працівника на відкликання заяви про звільнення до закінчення двотижневого строку шляхом подання такої заяви власникові або уповноваженому ним органу. Звільнення працівника раніше спливу двотижневого строку є протиправним, крім випадків, коли працівником вказується у заяві бажана дата звільнення.
Так, позивачем не було зазначено у заяві дату звільнення.
Наказ про звільнення ОСОБА_1 був виданий 21 березня 2014 року на підставі заяви про звільнення за власним бажанням від 07 березня 2014 року, тобто до закінчення двотижневого строку попередження.
Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_7 зазначила, що 07 березня 2014 року позивач подала заяву про звільнення, через два тижні ОСОБА_1 було звільнено. 21.03.2014 р. ОСОБА_1 зайшла до неї в кабінет із заявою про відкликання заяви про звільнення «за власним бажанням». ОСОБА_7 порадила здати вказану заяву в канцелярію. Наказ про звільнення ОСОБА_1 ще не повернувся, оскільки знаходився на підписі у першого заступника Міністра юстиції України. Крім того, позивач вказала на те, що вона хворіє.
Допитана в якості свідка ОСОБА_9 зазначила, що 07.03.2014 р. ОСОБА_1 була в кабінеті у Міністра юстиції України 20-30 хвилин. Під час їх бесіди вона не була присутня. Коли ОСОБА_1 повернулася, була в подавленому стані та повідомила, що написала заяву про звільнення. Також зазначила, що її викликали для того, щоб написати заяву про звільнення. Крім того, ОСОБА_9 зазначила, що 21 березня 2014 року близько 9-ї години вона супроводжувала позивачку з лікарні, де вона проходила стаціонарне лікування до приміщення Міністерства юстиції України з метою подання останньою заяви про відкликання своєї заяви про звільнення від 07 березня 2014 року. Директор Департаменту та кадрової роботи Міністерства юстиції України відмовила позивачу в прийнятті заяви, у зв'язку із чим, позивач намагалася подати заяву через канцелярію. Однак в канцелярії відмовили у прийнятті вказаної заяви. Тому позивач змушена була один екземпляр заяви вкинути у скриньку для вхідної кореспонденції, розміщеної у приміщенні Міністерства юстиції України, а іншу - відправити поштою цінним листом.
Оцінивши фактичні обставини справи, вислухавши пояснення сторін та свідків, оцінивши докази наявні в матеріалах справи, суд приходить до висновку, що позивач до спливу двотижневого строку скористався своїм правом про відкликання заяви про звільнення та вчинив дії на підтвердження свого подальшого наміру працювати на посаді.
Суд акцентує увагу на тому, що позивачем двічі було засвідчено відмову від поданої 07 березня 2014 року заяви про звільнення «за власним бажанням», а саме: 21 березня 2014 р. шляхом подання письмової заяви про відкликання заяви про звільнення, в тому числі шляхом направлення її відповідачу цінним листом з описом вкладення, про що свідчить поштове відправлення № 0405323313130 та квитанція № 1746 від 21.03.2014 р. КМА УАППЗ «Укрпошта», м. Київ-53 та шляхом вкидання в скриню для вхідної кореспонденції Міністерства юстиції України, що підтверджується реєстраційно-контрольними картками № 1901-0-32-14 (лист від 21.03.2014 р. № 1901-0-32-14) та № 2276-0-32-14 (лист від 02.04.2014 р. № 2276-0-32-14), розташовану в приміщенні відповідача, зокрема, фактом виходу на роботу в перший робочий день після проходження лікування - 02 червня 2014 року.
Однак, відповідач не пересвідчився у намірі позивача продовжувати працювати, а також не взяв до уваги обставини перебування позивача на лікарняному, чим допустив порушення положень статті 38 КЗпП України.
Посилання відповідача на факт надходження заяви від позивача 24 березня 2014 року та 02 квітня 2014 року про відкликання заяви про звільнення, тобто після видання оскаржуваного наказу, не спростовує неправомірності оскаржуваного наказу.
Крім того, суд вважає необґрунтованими посилання відповідача на відсутність листків непрацездатності, які б свідчили про перебування позивача на лікарняному, оскільки надання останніх можливе лише після їх закриття відповідним закладом охорони здоров'я. При цьому, слід зазначити, що відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про запитування останнім оригіналів листків непрацездатності.
У судовому засіданні свідок ОСОБА_7 зазначила, що оригінали листків непрацездатності не запитувалися у позивачки, оскільки вони не потрібні відповідачу.
Незважаючи на те, що відповідачем не запитувалися листки непрацездатності позивача, остання 02.06.2014 р. надіслала їх поштою, разом із заявою про відкликання заяви про звільнення «за власним бажанням».
Судом також встановлено, що позивач не отримала трудову книжку, зокрема, з нею не було проведено розрахунку заробітної плати, що також підтвердила свідок ОСОБА_7, з огляду на що, за отриманням допомоги по безробіттю до Державної служби зайнятості позивач не зверталася, а, отже, допомогу по безробіттю не отримувала.
Суд, вирішуючи дану справу, також бере до уваги той факт, що за весь період роботи ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту нотаріату та банкротства Міністерства юстиції України жодних зауважень ані до якості виконуваної нею роботи, ані до дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку не було, дисциплінарних стягнень до неї не застосовувалось.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що наказ Міністерства юстиції України від 21 березня 2014 року № 469/к про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Департаменту нотаріату та банкрутства виданий з порушенням норм чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
Суть спору про поновлення на публічній службі може полягати у вимогах про визнання неправомірним рішення щодо припинення публічної служби та про поновлення на посаді та у вимогах про присудження заробітної плати, іншого грошового утримання втраченого особою у зв'язку з неправомірним звільненням з посади.
Оцінюючи правомірність дій відповідача, суд має керуватися критеріями, закріпленими у ч. 3 ст. 2 КАС України, згідно з якими у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з вимогами статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачем не доведена правомірність його дій, водночас позивачем доведено обставини в обґрунтування своїх позовних вимог, а тому суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 69 - 71, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
1. Позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 21.03.2014 р. № 469/к про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України.
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України з 22 березня 2014 року.
4. Зобов'язати Міністерство юстиції України нарахувати та виплати ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 02 червня 2014 року по 20 серпня 2014 року.
5. Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту нотаріату та банкрутства Міністерства юстиції України з 22 березня 2014 року та присудження виплати їй заробітної плати в межах суми стягнення за один місяць.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її проголошення особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І.О. Іщук
Судді О.В. Дегтярьова
Н.А. Добрівська
Текст постанови в повному обсязі складено 26.08.2014 р.