13 серпня 2014 року м. Київ К/9991/27786/12
Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Маринчак Н.Є., Сірош М.В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Херсоні Херсонської області Державної податкової служби (далі - ДПІ)
на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 06.08.2009
та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.02.2012
у справі № 2а-3728/08/2170
за позовом ДПІ
до суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 (далі - СПД ОСОБА_1, відповідач-1)
та суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_2 (далі - СПД ОСОБА_2, відповідач-2)
про визнання угоди недійсною.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України
Позов подано про визнання недійсним усного правочину, укладеного відповідачами у справі, та про застосування до учасників цього правочину наслідків недійсності господарського зобов'язання у порядку статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України) шляхом стягнення з СПД ОСОБА_1 на користь СПД ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 108 470,84 грн., отриманих у результаті виконання цього зобов'язання, а з СПД ОСОБА_2 в доход держави - товарно-матеріальних цінностей, одержаних за цим правочином (або їх вартості).
Постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 06.08.2009, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.02.2012, у позові відмовлено з посиланням на недоведеність податковим органом свідомого укладення відповідачами спірного правочину з протиправним наміром порушити інтереси держави.
Посилаючись на невідповідність висновків судів нормам матеріального права (зокрема, положенням статей 207, 208 ГК України, статті 203 Цивільного кодексу України) та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти та задовольнити позов. На обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, що невиконання СПД ОСОБА_1 податкового обов'язку з декларування та сплати необхідних податків за наслідками здійснення спірного господарського зобов'язання є свідченням укладення розглядуваного правочину без мети відповідних йому правових наслідків, а виключно з метою створення сприятливих наслідків у податковому обліку.
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги ДПІ, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для її задоволення з урахуванням такого.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що у рамках виконання усного правочину протягом липня-серпня 2006 року СПД ОСОБА_1 (постачальник) поставила відповідачу-2 (покупець) сільськогосподарську продукцію (пшеницю 4 класу) на загальну суму 108 470,84 грн.; СПД ОСОБА_2 зазначений товар було оплачену у повному обсязі шляхом перерахування коштів на банківський рахунок названого постачальника; виконання розглядуваних операцій оформлено складенням видаткових накладних, податкових накладних.
Підставою для висновку податкового органу про укладення цього правочину без мети настання відповідних йсому правових наслідків стало те, що СПД ОСОБА_1 не задекларувала та не сплатила до бюджету необхідні суми податків за наслідками виконання зазначених операцій; постановою господарського суду Херсонської області від 23.08.2007 у справі № 10/188-АП-07 визнано недійсними реєстраційні документи СПД ОСОБА_1 та скасовано її державну реєстрацію. Також позивач посилався на недотримання відповідачами письмової форми цього правочину.
Відповідно до частини першої статті 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Частиною першою статті 208 названого Кодексу передбачено, що якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Наведені законодавчі положення у розрізі функцій податкової інспекції, що полягають у здійсненні контролю за правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів застосовуються до правочинів, вчинених виключно з метою ухилення від оподаткування.
При цьому для правильної кваліфікації правочину як такого, що порушує публічний порядок, необхідно визначити існуючий зв'язок між власне укладенням і виконанням такого правочину та застосованим його учасниками механізмом ухилення від оподаткування.
Адже якщо укладення та виконання договору є частиною такого механізму - зокрема, у випадку, коли єдиною метою укладення правочину є податкова економія - то до учасників такого правочину слід застосовувати штрафні санкції в порядку статті 208 ГК України. У разі ж якщо ухилення від оподаткування спричинено подальшими діями з отриманими на виконання правочину активами або відображенням результатів такого правочину у податковому обліку платника, то такі дії становлять самостійний склад податкового правопорушення як підставу для притягнення платника до відповідальності сааме за порушення норм податкового законодавства. Іншими словами, правочин є таким, що порушує публічний порядок у сфері оподаткування, у разі, якщо власне вчинення та виконання правочину є необхідною умовою для побудови схеми ухилення від оподаткування.
Наведене, у свою чергу, свідчить на користь висновку про те, що умовою застосування наслідків недійсності господарського зобов'язання в порядку статті 208 ГК України за позовом податкового органу є доведеність останнім наявності протиправного умислу у всіх учасників правочину. Адже про відсутність господарської мети під час укладення та виконання правочину не може бути відомо лише одній особі, оскільки у разі добросовісності хоча б одного з учасників правочину для нього буде досягнута ділова мета (зокрема, у вигляді переходу права власності на товар від постачальника до покупця), що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що порушує публічний порядок.
У справі, що переглядається, реальність здійснення операцій з придбання товару в рамках виконання розглядуваного првочину податковою інспекцією не заперечується. Власне ж недекларування та несплата податків СПД ОСОБА_1 за умови фактичного виконання поставки є правопорушенням у сфері оподаткувнаня, допущеним саме цією особою, та є підставою для притягнення саме СПД ОСОБА_1 до податкової відповідальності.
Так само і подальша (тобто після виконання правочину) втрата відповідачем-1 статусу суб'єкта підприємницької діяльності сама по собі не може розглядатися як доказ безтоварності господарської операції та її документування при реалізації схеми мінімізації.
Недотримання письмової форми правочину відповідно до статті 218 Цивільного кодексу України не тягне його недійсності та не є підставою для застосування до учасників правочину конфіскаційних санкцій в порядку статті 208 ГК України.
З урахуванням викладеного суди цілком правомірно відмовили у задоволенні позовних вимог ДПІ.
Оскільки фактичні обставини спору встановлені судами за результатами повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів у їх сукупності та взаємозв'язку, норми матеріального права застосовані судами правильно, а порушень норм процесуального права не допущено, то підстав для задоволення касаційної скарги ДПІ не вбачається.
Керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України
1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Херсоні Херсонської області Державної податкової служби відхилити.
2. Постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 06.08.2009 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.02.2012 у справі № 2а-3728/08/2170 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: М.І. Костенко
судді:Н.Є. Маринчак
М.В. Сірош