"31" липня 2014 р. м. Київ К/9991/80351/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого Гаманка О.І.
суддів Білуги С.В.
Загороднього А.Ф.
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,
У липні 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 жовтня 2012 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 22 травня 2012 року №129-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в України відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2012 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 жовтня 2012 року. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції і ухвалити нове - про задоволення йог позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 є громадянином Ірану, за національністю перс, за віросповіданням мусульманин-шиїт, звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Згідно висновку Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві від 11 травня 2012 року № 15-01 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
22 травня 2012 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №129-12 про відмову ОСОБА_2 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні на підставі абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону, відсутні.
13 липня 2012 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної митної служби України в м. Києві про прийняття вказаного рішення.
Згідно з письмовими висновками щодо прийняття рішення про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, покладеними в основу оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 22 травня 2012 року №129-12, є відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та стосовно якої встановлено, що загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання - не існує.
Відповідно до пунктів 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно абзаців 4, 6 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні, а також така, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналізуючи приписи чинного законодавства, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, оскільки під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішує покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Судами встановлено, що в ході співбесіди позивач зазначив, що підтримував політичну партію «Зелений рух»та її кандидата ОСОБА_4, а тому за завданням партії виготовив футболки з написом «Мірхусейна Мусаві». Проте, співробітники Міністерства розвідки Ірану провели у нього обшук, знайшли та вилучили футболки, а його самого затримали, завели кримінальну справу. Перед судовим засіданням за порадою адвоката він залишив Іран, оскільки за злочин, у вчиненні якого його обвинувачують, в Ірані передбачена смертна кара.
Судами досліджено, що ОСОБА_2 легально прибув до України і звернувся до міграційного органу лише після втрати законних підстав перебування на території держави, тобто після закінчення у нього візи, яка давала право перебувати на законних підставах на території України.
Позивач під час співбесіди вказав, що прибув до України у червні 2011 року, проте за відповідним захистом не звернувся.
Крім того, позивач повернувся до Ірану до своїх батьків та сім'ї, де перебував більше трьох місяців, і не мав будь-яких проблем з оформленням паспортно-візових документів.
Вдруге на територію України позивач прибув 21 жовтня 2011 року, при цьому термін його візи закінчився 21 січня 2012 року, однак у п'ятиденний строк до компетентних органів з відповідною заявою позивач не звернувся.
Отже, враховуючи відсутність переконливих причин та умов, чому ОСОБА_2 особисто побоюється стати жертвою переслідування, відповідач дійшов обґрунтованого висновку щодо безпідставності визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісті статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про те, що ОСОБА_2 не було надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині або наявність будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своїх рідних на батьківщині, а тому Державною міграційною службою України прийнято обґрунтоване та правомірне рішення про відмову ОСОБА_2 у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
Оскаржуване судове рішення суду постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводами касаційної скарги не спростовуються висновки, викладені в судових рішеннях, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2012 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання рішення протиправним та зобов"язання вчинити дії - без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.І. Гаманко
Судді С.В. Білуга
А.Ф. Загородній
З оригіналом згідно