"31" липня 2014 р. м. Київ К/9991/41595/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого Гаманка О.І.
суддів Білуги С. В.
Загороднього А.Ф.
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2010 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, управління Пенсійного фонду України Ленінського району в м. Полтаві про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії,
У листопаді 2010 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2010 року до справи у якості другого відповідача залучено управління Пенсійного фонду України Ленінського району в м. Полтаві.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2012 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 працювала головним спеціалістом юрисконсультом в управління Пенсійного фонду України Ленінського району в м. Полтаві та приймала Присягу державного службовця.
Наказом управління Пенсійного фонду України Ленінського району в м. Полтаві від 15 лютого 2010 року ОСОБА_2 була звільнена з займаної посади за пунктом 2 статті 40 Кодексу законів про працю України у зв'язку з виявленою невідповідністю займаній посаді за станом здоров'я, що перешкоджає продовженню роботи. Відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України їй виплачено вихідну грошову допомогу.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що трудовий договір між позивачем і управлінням Пенсійного фонду України Ленінського району в м. Полтаві було розірвано за ініціативою роботодавця в порядку пункту 2 статті 40 Кодексу законів про працю України, а не в порядку статті 38 Кодексу за власним бажанням робітника, а тому позивач не має права на виплату допомоги передбаченої статтею 37 Закону України "Про державну службу".
Колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про державну службу" державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Цим Законом визначено правовий статус державних службовців, особливості проходження державної служби, порядок її припинення, матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців.
Відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" на одержання пенсії державних службовців мають право особи, які досягли встановленого законодавством пенсійного віку, за наявності страхового стажу для чоловіків - не менше 25 років, для жінок не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби - не менше 10 років, та які на час досягнення пенсійного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менше 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, - незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку.
Частиною 13 статті 37 вищенаведеного Закону передбачено, що державним службовцям у разі виходу на пенсію при наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів.
Статтею 21 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" встановлено, що особам передпенсійного віку, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у зв'язку зі змінами у організації виробництва і праці, а також у зв'язку з виявленою невідповідністю працівника за станом здоров'я, гарантується право на достроковий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законодавством строку, якщо вони мають страховий стаж для чоловіків - 25 років, для жінок - 20 років, а для осіб, які мають право на пенсію на пільгових умовах - стаж роботи що дає право на даний вид пенсії.
Відповідно до висновку викладеному в рішенні Конституційного Суду України від 26 листопада 2013 року № 11-рп/2013 у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положення частини тринадцятої статті 37 Закону України "Про державну службу" в системному зв'язку з положеннями пункту 2 частини першої, частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України, статті 21 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" необхідно розуміти так, що у разі дострокового виходу на пенсію державного службовця з посади в органах державної влади відповідно до чинного законодавства державний службовець за наявності стажу державної служби не менше 10 років і страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", має право на отримання грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, яке не пов'язане з досягненням пенсійного віку, визначеного в частині першій статті 37 Закону України "Про державну службу".
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 03 червня 2014 року 21-35а14.
Крім того, частиною 6 статті 37 Закону України "Про державну службу" пенсія по інвалідності у розмірах, передбачених частинами другою і п'ятою цієї статті, призначається за наявності страхового стажу, встановленого для призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", особам, визнаним інвалідами I та II групи у період перебування на державній службі, які мають стаж державної служби не менше 10 років, а також особам з числа інвалідів I та II групи незалежно від часу встановлення їм інвалідності, які мають не менше 10 років стажу державної служби на посадах, віднесених до категорії посад державних службовців, якщо безпосередньо перед зверненням за призначенням такої пенсії вони працювали на зазначених посадах. Пенсія по інвалідності відповідно до цього Закону призначається незалежно від причини інвалідності за умови припинення державної служби.
Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалюючи свої рішення як суд першої, так і суд апеляційної інстанції не встановили чи призначалася позивачу пенсія після її звільнення і чи взагалі вона досягла віку, передбаченого статтею 21 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" необхідного для дострокового виходу на пенсію державного службовця з посади в органах державної влади відповідно до чинного законодавства або чи мала право на пенсію по інвалідності, передбачену частиною 6 статті 37 Закону України "Про державну службу".
Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Оскільки, зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення справи, а зазначені порушення не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то прийняті судами рішення не можна визнати законними і обґрунтованими.
Частиною другою статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Враховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2010 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2012 року скасувати, а справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, управління Пенсійного фонду України Ленінського району в м. Полтаві про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.І. Гаманко
Судді С.В. Білуга
А.Ф. Загородній