Провадження № 22-ц/774/5730/14 Справа № 199/13244/13-ц Головуючий у 1 й інстанції - Подорець О. Б. Доповідач - Каратаєва Л.О.
Категорія
18 серпня 2014 року м. Дніпропетровськ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого - Каратаєвої Л.О.
суддів: - Козлова С.П., Прозорової М.Л.
при секретарі - Кочержинській А.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, управління державного земельного агентства у м. Дніпропетровську Дніпропетровської області, третя особа: Відділ реєстрації прав на нерухоме майно реєстраційної служби Дніпропетровського управління юстиції в Дніпропетровській області, про визнання договору дарування, державного акту, рішення виконкому Дніпропетровської міської ради недійсними, скасування державного акту, -
12 травня 2014 року Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5, виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, управління державного земельного агентства у м. Дніпропетровську Дніпропетровської області, третя особа: відділ реєстрації прав на нерухоме майно реєстраційної служби Дніпропетровського управління юстиції Дніпропетровської області, про визнання договору дарування, державного акту, рішення виконкому Дніпропетровської міської ради недійсними, скасування державного акту.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, З 12 грудня 1977 року позивач перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 31.08.1984 р. ОСОБА_6 отримала у спадщину 4\5 частини домоволодіння АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську. 11 червня 1988 року за договором купівлі - продажу, ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу придбала у ОСОБА_7 1/5 частину вказаного домоволодіння. Домоволодіння АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську розташоване на земельній ділянці площею 687 кв.м.
Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради від 21.05.1998 за № 828 земельна ділянка площею 0,0687 га по АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську була передана ОСОБА_6 у приватну власність та їй було видано державний акт на право власності на земельну ділянку.
22 серпня 2000 року ОСОБА_6 оформила договір дарування 65/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську, відповідно до умов якого остання подарувала 65/100 частин зазначеного домоволодіння відповідачці по справі ОСОБА_5 (дочці від першого шлюбу).
31 жовтня 2001 року ОСОБА_6 також оформила договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0687 га, розташовану по АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську. 31 листопада 2001 року ОСОБА_5 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.
15 серпня 2006 року ОСОБА_6 склала заповіт, відповідно до якого все своє майно заповідала своїй доньці ОСОБА_5
На підставі рішення Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20.07.2011 року за позивачем визнано право власності на 35/200 частин домоволодіння АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську, як частка у спільному майні подружжя та 35/800 частин зазначеного домоволодіння, як обов'язкова частка у спадщині після смерті дружини ОСОБА_6 Однак позивач позбавлений земельної ділянки.
За положеннями ст. 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.
Відповідно до частини 1 статті 22 КпШС УРСР, чинного на час купівлі частини домоволодіння АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську, майно, нажите подружжями за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Такі ж положення щодо визначення статусу майна, набутого подружжям за час шлюбу, передбачені й ч. 1 ст. 60 СК України, на підставі якої майно, набуте за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до положень ст. ст. 6 та 22 ЗК України 1990 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 "Про приватизацію земельних ділянок" одержана громадянином у приватну власність для будівництва, ведення селянського та особистого підсобного господарства земельна ділянка є його приватною власністю, оскільки йдеться про одержання громадянином частки із земельного фонду, а не про спільно нажите майно.
Таким чином, земельна ділянка, право користування якою виникло в одного з подружжя у зв'язку з реалізацією ним свого права на одержання частки із земельного фонду, не є спільною сумісною власністю подружжя.
В 1998 році ОСОБА_6 скористалася своїм правом на безоплатне отримання земельної ділянки у власність шляхом приватизації земельної ділянки.
Згідно з ст.131 ЗК України (в редакції 2001 року) громадяни та юридичні особи, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.
Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього кодексу.
Статтею 243 ЦК України (в редакції 1963 року) передбачено, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
31 жовтня 2001 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_5 земельну ділянку розташовану за адресою - АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську.
Згідно роз'яснень, наданих в пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 року № 13 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (із змінами і доповненнями), відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю.
Рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради №828 від 21 травня 1998 року ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0687 га.
Згідно роз'яснень, наданих у абз.2 п.18-2 вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України, якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК України, 377 ЦК України (постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 року № 13 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ").
Доказів того, що за життя ОСОБА_6 відбувся поділ спірної частини будинку між сторонами, позивачем ОСОБА_4 суду не надано.
Крім того, виникнення, припинення та порядок реалізації права власності нерухомих речей законодавець пов'язує з державною реєстрацією. Право власності за ОСОБА_4 в праві на частку у спільному майні подружжя, а саме 35/200 частин домоволодіння АДРЕСА_2 в м. Дніпропетровську, виникло на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2011 року.
У підп. «ґ» п. 18 постанови роз'яснено, що при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати ст. 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 року в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до ст. 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 року, згідно зі ст. 377 ЦК України, а з часу внесення змін до ст. 120 ЗК України Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V і згідно зі ст. 120 ЗК України, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності на будинок або його частину за договором довічного утримання до набувача переходило право на земельну ділянку, де вони розташовані, на умовах, на яких ця ділянка належала відчужувачу. В разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх, а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли мати у власності земельні ділянки, до них переходило право користування земельною ділянкою. З 1 січня 2010 року до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України в редакції Закону України від 5 листопада 2009 року № 1702-VI.
Відповідно до положень ч.1 ст. 120 ЗК України, ч.1 ст. 377 ЦК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Відповідно до ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Позивачем позовні вимоги відповідно до ст.120 ЗК України та ст.377 ЦК України не заявлялися.
Доказів неправомірності рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 828 від 21 травня 1998 року позивачем суду не надано.
Вимога про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку є похідною й залежить від доведеності незаконності підстав видачі такого оспореного державного акту.
Крім того, як зазначалося вище, доказів недійсності договору дарування укладеного 31 жовтня 2001 року, суду також позивачем не надано.
Відповідно до вимог ст.ст. 10, 60 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Суд першої інстанції дослідив всі обставини справи, вірно визначився з правовідносинами, які склалися між сторонами, застосував норми матеріального права, які регулюють саме ці правовідносини, обґрунтовано послався на вимоги ст.. 11 ЦПК та дійшов висновку, що позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав, що є підставою для відмови у задоволенні позову, з чим погоджується колегія суддів.
Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст..ст. 213, 214 ЦПК та не спростовується доводами апеляційної скарги, які полягають у перекладі обставин справи та посилання на те, що сам апелянт має право на земельну ділянку.
Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - відхиленню.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2014 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду чинна з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Судді