іменем україни
17 липня 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Наумчука М.І.,
суддів: Мартинюка В.І., Ступак О.В.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_4, про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на будинок, за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частини будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 30 квітня 2014 року,
У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_4, просив про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, який знаходиться у АДРЕСА_1, укладений 9 серпня 2007 року між сторонами, та визнання за ним права власності на вказаний будинок.
Зазначав, що 9 серпня 2007 року між ним та ОСОБА_2, ОСОБА_2 укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, за умовами якого він подарував відповідачам вказаний житловий будинок. До укладення вказаного договору між сторонами було досягнуто згоди у вигляді письмового зобов'язання відповідачів утримувати його - готувати їжу, купувати продукти та ліки, прибирати в будинку, брати участь в оплаті комунальних послуг, надавати медичну допомогу. Оскільки останні нехтують своїми обов'язками по його утриманню, а він мав намір і вважав, що укладає договір довічного утримання, а не договір дарування, тому просив визнати такий правочин удаваним та задовольнити позов.
ОСОБА_4, як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, пред'явив позов до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1.
Зазначав, що рішенням Перечинського районного суду від 23 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2011 року, було задоволено його позов до ОСОБА_2 та стягнуто з останнього на його користь 373 507 грн 45 коп. боргу за договором позики. ОСОБА_2 ухиляється від виконання вказаного рішення суду, в добровільному порядку суму боргу не відшкодовує, а тому, враховуючи те, що у його приватній власності є частина житлового будинку, відділ ДВС Перечинського РУЮ звернувся з поданням про визначення частки у спільній сумісній власності. Ухвалою Перечинського районного суду від 22 липня 2013 року дозволено реалізацію Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_2 без дозволу органу опіки та піклування. Оскільки розірвання договору дарування від 9 серпня 2007 року призведе до порушення його майнових прав та ухилення ОСОБА_2 від виконання рішення суду щодо стягнення з останнього боргу, просив позов задовольнити.
Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 3 лютого 2014 року у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 30 квітня 2014 року, рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 3 лютого 2014 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову за безпідставністю.
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить змінити рішення суду апеляційної інстанції в частині ухвалення ним нового рішення.
Статтею 337 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно позовної заяви ОСОБА_1 просив визнати укладений між ним та ОСОБА_2, ОСОБА_2 9 серпня 2007 року договір дарування удаваним правочином, посилаючись на те, він був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, - договору довічного утримання.
Між тим, позивачем не доведено істотних умов договору довічного утримання, тобто правочину, який сторони, як він вважає, насправді вчинили виходячи з положень ст. ст. 744, 746, 749, 750, 751 ЦК України, на будь - які обставини і докази для їх підтвердження він не посилався, не зазначав в чому полягає порушення його прав як сторони договору довічного утримання та які наслідки мають настати внаслідок цих порушень з огляду на положення ч. 2 ст. 235 ЦК України.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки сама по собі удаваність угоди не може тягти за собою її недійсність без застосування наслідків вказаних у наведеній нормі права.
Підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про те, що судом не враховано визнання позову і обставин сторонами.
Відповідно до ч. 4 ст. 174 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо таке визнання, зокрема, порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
Встановивши, що на частину будинку, яка належить ОСОБА_2 і яку він набув за оспорюваним договором, проводиться звернення стягнення на погашення боргу, стягнутого за рішенням суду на користь ОСОБА_4, суд обгрунтовано вважав, що визнанням позову будуть порушені права і інтереси останнього у зв'язку з чим правильно відмовив у прийнятті визнання позову.
За правилами ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Визнані відповідачами обставини не визнавались ОСОБА_4, який брав участь у розгляді справи, а тому позивач не звільнявся від доведення обставин на які він посилався в обгрунтування вимог.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права безпідставні.
Враховуючи наведене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відхилення касаційної скарги і залишення судового рішення без змін.
Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 30 квітня 2014 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.І. Наумчук
Судді:В.І. Мартинюк О.В. Ступак