22-ц/775/820/2014(м)
264/2126/13-ц
Головуючий у 1 інстанції Матвєєва Ю.О.
Категорія 47 Доповідач Мальцева Є.Є.
30 липня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Донецької області в складі:
головуючого - Мальцевої Є.Є.,
суддів - Ткаченко Т.Б., Песоцької Л.І.,
при секретарі - Одінцові Е.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_13, ОСОБА_4, Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, Управління Держземагентства в м.Маріуполі Донецької області про визнання рішення Маріупольської міської ради та державного акту на земельну ділянку недійсним, усунення перешкод в користуванні майном, об'єднаним із зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_13, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном та стягнення моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_13 на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 24 квітня 2014 року, -
В березні 2013 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, Управління Держземагентства в м.Маріуполі, в якому просили визнати недійсним рішення Маріупольської міської ради про передачу відповідачам ОСОБА_4 в приватну власність земельну ділянку АДРЕСА_1 площею 0,0947 га, та державний акт, виданий відповідачам на підставі даного рішення, зобов'язати відповідачів ОСОБА_4 знести металеві ворота з боку заїзду загального користування.
В обґрунтування позовних вимог посилалися на те, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 01.09.1989 року належить будинок АДРЕСА_2. ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу належить 53/100 частин жилого будинку АДРЕСА_1. В лютому 2-13 року ОСОБА_4 без згоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 встановили замок на ворота на загальному заїзді, який веде до їх будинків. На вимоги позивачів звільнити доступ до загального проїзду, ОСОБА_9 відмовили, посилаючись на право власності на відведену їм земельну ділянку. Фактично ОСОБА_4 приватизована і частина ділянки, яка є тупиковим проїздом загального користування, яким позивачі протягом 40 років користуються, як шляхом до будинків. Позивачі, посилаючись на норми ст.. 83 ЗК України, вказують, що така територія не може бути передана у приватну власність.
Вказують, що під час складання технічної документації для приватизації відповідачами земельної ділянки, у зв'язку з відсутністю погодження меж із суміжними власниками і користувачами були допущені порушення закону. Рішенням Іллічівської районної ради депутатів від 11.09.1974 року №17 спірна земельна ділянка була призначена як заїзд загального користування шириною 4,5 метрів. Після приватизації спірної земельної ділянки відповідачами, ширина проїзду в розмірі 1,5 м не відповідає існуючим нормам ДБН, оскільки має бути не менш 3,5 м.. У відповідності до вимог ст.. 103, 107 ЗК України підставою для відновлення межі є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості визначення дійсних меж, їх відновлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Позивачі також посилаються на рішення Іллічівського райсуду м.Маріуполя від 21.06.1962 року за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, яким вирішено розширити дорогу до 3 метрів, і визначено порядок користування земельними ділянками, що не було враховано під час підготовки документів для приватизації відповідачами земельної ділянки.
Також посилалися на те, що рішенням виконкому Іллічівської районної ради від 12.05.1965 року за ОСОБА_7 залишено земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 841 кв.м., присвоєно міліцейський номер 26а. Про такий же розмір площі - 841 кв.м. - зазначено в свідоцтві про право на спадщину за заповітом від 18.12.1990 року на ім.»я ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_9. Але відповідачі приватизували земельну ділянку площею 947 кв.м., що є незаконним.
Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 звернулися до суду із зустрічним позовом про усунення перешкод у користуванні майном і відшкодування моральної шкоди. Просили зобов'язати ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відновити тверді межі земельної ділянки по АДРЕСА_1 з відновленням межових знаків відповідно до даних кадастрової зйомки, які є в матеріалах технічної документації на земельну ділянку, на підставі якої ОСОБА_4 був виданий державний акт на земельну ділянку; зобов'язати ОСОБА_2 знести огорожу, яка порушує межу їх земельної ділянки; з метою попередження подальших порушень права власності на земельну ділянку ОСОБА_4, зобов'язати ОСОБА_2 відновити огорожу по межі довжиною 57,64 м, яка розділяє території земельних ділянок ОСОБА_4 та ОСОБА_2, без здійснення виходу з території земельної ділянки ОСОБА_2 на територію земельної ділянки ОСОБА_4.
Зазначили, що вони є спільними власниками домоволодіння АДРЕСА_1. В 1965 році на підставі рішення Виконкому районної ради від 12.05.1965 року їх родині була виділена земельна ділянка за вказаною адресою. В 1962 році рішенням Іллічівського районного суду м.Маріуполя було дозволено розширити до 3 метрів дорогу, яка веде від домоволодіння ОСОБА_6 та ОСОБА_9. З часу отримання у користування зазначеної земельної ділянки ОСОБА_9 постійно сплачували земельний податок, виходячи з площі 950 кв.м.. 26 серпня 2009 року ОСОБА_9 отримали державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0.0947 га.. Вказують, що спірний проїзд ніколи не був територією загального користування, завжди був у межах земельної ділянки ОСОБА_9. Рішенням Іллічівського райсуду м.Маріуполя від 21.06.1962 року був задоволений позов ОСОБА_6 і ОСОБА_9 до ОСОБА_8 про розширення проїзду до 3 метрів за рахунок зменшення території двору ОСОБА_8. При цьому зовнішні межі земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_1 не змінювалися. І після виділення в 1965 році домоволодінь ОСОБА_9 та ОСОБА_8 в окреме домоволодіння НОМЕР_1, зазначений проїзд знаходиться в межах даного домоволодіння. Позивачі у відповідності до вимог закону отримали право власності на вказану земельну ділянку. Під час кадастрової зйомки всі суміжні межі були погоджені, про що свідчить складений кадастровий план із нанесенням границь та описом суміжних власників. Спору щодо спільної межі між земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_9 у сторін немає, а проїзд межує із територією Маріупольської міської ради. Спірний проїзд, на думку позивачів, ніколи не був територією загального користування, а завжди знаходився в межах земельної ділянки ОСОБА_9. Тому вони вважають, що фактичне користування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірним проїздом не є підставою для виникнення у них законного права користування цією територією, тим більше не є підставою для припинення права власності на приватизовану ОСОБА_9 земельну ділянку.
У зв'язку із тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чинять перешкоди у користуванні їх земельною ділянкою, ламають огорожу, замки, ворота, при цьому оскорбляють ОСОБА_9, такими діями позивачам за зустрічним позовом спричинена моральна шкода, компенсацію якої вони оцінюють в 5000 грн.. ОСОБА_9, посилаючись на ч.1 ст.116, ст..126,ст..152 Земельного кодексу України, просять захистити їх право власності на земельну ділянку.
Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 24 квітня 2014 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, Управління Держземагентства в м.Маріуполі Донецької області про визнання рішення Маріупольської міської ради та державного акту на земельну ділянку недійсним, усунення перешкод в користуванні майном задоволений частково.
Визнано недійсним рішення Маріупольської міської ради від 04.11.2008 року №5/25-4563 про передачу ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 в приватну власність земельної ділянки АДРЕСА_1.
Визнано недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 (кадастровий номер 1412300000:03:013:0557) площею 0.0947 га, видний ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 управлянням земельних ресурсів 26.08.2009 року на підставі рішення Маріупольської міської ради від 04.11.2008 року №5/25-4563.
В решті позовних вимог відмовлено.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні майном та стягнення моральної шкоди відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 114,7 грн в дольовому порядку по 38,23 грн з кожного.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі просять скасувати рішення та ухвалити нове, про відмову в первісному позові, і про задоволення їх зустрічного позову. В скарзі посилаються на порушення норм матеріального та процесуального права, необґрунтованість судового рішення, неповне з'ясування обставин справи, що мають істотне значення для справи.
У відповідності до ч.2 ст.305 ЦПК України суд розглядає справу у відсутності позивачки ОСОБА_2, належним чином повідомленої про час та місце розгляду справи; у відсутності представника Маріупольської міської ради, який не надав суду заяв про відкладення розгляду справи і не повідомив про причину неявки; у відсутності відповідача ОСОБА_5, який надав суду заяву про розгляд справи без його участі.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, їх представника адвоката ОСОБА_10, представника Управління Держземагентства в м.Маріуполі Донецької області Астафурова Р.О., які просили апеляційну скаргу задовольнити, заперечення позивача ОСОБА_1 і його представника ОСОБА_12, які просили скаргу відхилити, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.
Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Зі справи вбачається, що в частині відмови в позовних вимогах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном шляхом зобов'язання відповідачів знести ворота рішення суду ніким не оскаржується, тому, переглядаючи справу відповідно до вимог ст..303 ЦПК України в межах апеляційного оскарження, колегія суддів в цій частині законність рішення не перевіряє.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що їх вимоги про визнання недійсними рішення міської ради про надання земельної ділянки та державного акту, виданого на підставі цього рішення, є обґрунтованими і доведеними, оскільки земельна приватизована відповідачами ділянка включає в себе територію проїзду між домоволодіннями сторін, а збільшення площі земельної ділянки, що була у користуванні ОСОБА_4 в процесі складання технічної документації та прийняття рішення про приватизацію земельної ділянки в розмірі 947 кв.м. разом із проїздом відбулося без достатніх правових підстав. І напроти, відмовляючи в позовних вимогах ОСОБА_4, суд першої інстанції вважав, що вимоги зустрічного позову про відновлення і встановлення межових знаків, зобов'язання ОСОБА_2 знести існуючу огорожу і відновити огорожу, що розділяє території ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не підлягають задоволенню, оскільки є недоведеними.
З такими висновками суду першої інстанції колегія судів не може не погодитись, оскільки вони відповідають обставинам справи та вимогам матеріального і процесуального права.
Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1, на підставі свідоцтва про право власності на будівлю №77- від 01.09.1989 року належить на праві власності будинок АДРЕСА_2. (т.1 а.с.9). ОСОБА_2, на підставі договору купівлі-продажу частини будинку від 01.01.2013 року належить на праві власності 53/100 жилого будинку АДРЕСА_1. (т.1. а.с.10).
Домоволодіння НОМЕР_1 по пров.Садковому належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4. (т.1 а.с. 106-109, 179-182)
На підставі рішення Маріупольської міської ради від 04.11.2008 року №5/25-4563 ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0.0947 га по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.11, т.2. а.с.38-39).
Судом встановлено, що спір існує між власниками трьох окремих домоволодінь про провулку Садковому: ОСОБА_4 (НОМЕР_1), ОСОБА_2 (НОМЕР_2), ОСОБА_1 (НОМЕР_3). Спір виник у зв'язку із тим, що до складу приватизованої ОСОБА_4 земельної ділянки ввійшла територія, що тривалий час слугувала проїздом для власників вказаних домоволодінь.
Згідно зі ст.78 Земельного кодексу України в редакції 2001 року (далі - ЗК України), право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Як встановлено частиною 2 ст.116 ЗК України, можливість набуття права власності на земельну ділянку для громадян здійснюється шляхом безоплатної передачі земельних ділянок, що перебувають у користуванні громадян. Частиною 3 цієї ж норми передбачена безоплатна передача земельних ділянок у власність громадянам у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян.
Стаття 83 ЗК України вказує, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю; пунктом а) частини 4 ст.83 ЗК України прямо заборонена передача у приватну власність землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо).
Зі справи також вбачається, що згідно з випискою з протоколу №16 засідання виконкому Іллічівської районної ради м.Жданова від 10.09.1958 року у зв'язку з поданою заявою ОСОБА_8 про вилучення у нього земельної ділянки по АДРЕСА_1, дозволено ОСОБА_7 будівництво на цій земельній ділянці загального користування площею 2495 кв.м. (т. а.с.98).
А виходячи з рішення народного суду Іллічівського району м.Жданова від 21.06.1962 року, суд першої інстанції встановив, що вказаним рішенням розширено загальний проїзд до домоволодіння ОСОБА_7, але немає жодних вказівок на те, що розширення дороги призвело до збільшення площі земельної ділянки, якою на даний час користуються ОСОБА_7, і колегія суддів з цим погоджується, оскільки іншого з рішення суду не випливає.
З технічної документації - схеми технічного плану домоволодінь сторін вбачається, що частина приватизованої ОСОБА_7 земельної ділянки є проїздом між цими домоволодіннями, що сторони не оспорювали в суді. ( т.1. а.с.66-68,85)
Тому колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги про неправильність висновків суду першої інстанції щодо неврахування судом виключної належності ОСОБА_7 вказаної території, яка припадає на частину дороги шириною 3 метри, що є тупиковим заїздом до їх домоволодіння.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що згідно з відомостями, наданими БТІ м.Маріуполя, після розділу ділянок АДРЕСА_1 площею 2018 кв.м. в 1965 році в користуванні ОСОБА_7, залишилася ділянка площею 841 кв.м. (т.1.а.с.88). Згідно з свідоцтвом про право на спадщину, 18.12.10090 року ОСОБА_3 успадкував після смерті ОСОБА_7 49/100 жилого будинку за адресою АДРЕСА_1, площею 841 кв.м.(т.1. а.с.104-105).
Таким чином, в користуванні ОСОБА_7, попереднього власника домоволодіння АДРЕСА_1, знаходилася земельна ділянка площею тільки 841 кв.м., а ніяк не 947 кв.м..
Також технічна документація із землеустрою, яка складалася для підготовки приватизації спірної земельної ділянки, не містить погодження меж із користувачем суміжної земельної ділянки ОСОБА_1 (т.2 а.с.22).
Як встановлено ст.198 ЗК України, кадастрова зйомка - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок; і кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; в) відновлення меж земельної ділянки та місцевості; г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; виготовлення кадастрового плану.
Статтею 152 ЗК України зазначено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Стаття 155 ЗК України передбачає, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається незаконним.
Судом першої інстанції встановлено, що при передачі у власність ОСОБА_7 спірної земельної ділянки не було враховано, що у зв'язку із передачею у власність ОСОБА_7, в тому числі, території заїзду між будинками, ОСОБА_1 фактично позбавлений можливості автомобільного виїзду з його гаражу.
В апеляційному суді представника ОСОБА_7 заперечував проти цього, вказуючи, що ОСОБА_1 не позбавлений можливості звернутися до ОСОБА_7 із проханням встановити сервітут користування проїздом.
На думку колегії суддів такі доводи відповідачів є надуманими і суперечать нормам ст.. 83 ЗК України.
Враховуючи наведене, неможливо не погодитися з виковками суду першої інстанції про те, що рішення Маріупольської міської ради від 04.11.2008 року про передачу у власність ОСОБА_7 земельної ділянки площею 0,0947 га, яка включає в себе проїзд загального користування, прийнято в порушення вимог закону, що є підставою для визнання такого рішення недійсним. Відповідно, рішення суду першої інстанції про визнання недійсним державного акту, виданого на підставі незаконного рішення міської ради, про право власності на спірну земельну ділянку, також є правильним.
Доводи апеляційної скарги про невідповідність рішення суду першої інстанції фактичним обставинам справи і порушення норм матеріального права спростовуються змістом рішенням, з якого вбачається, що рішення суду постановлено з дотримання норм матеріального і процесуального права, в ньому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються допустимими доказами, дослідженими в судовому засіданні. Твердження ОСОБА_7 про те, що їх родина тривалий час користується земельною ділянкою саме такого розміру, яка була надана для приватизації, і оплачували податок на землю площею 950 кв.м., не можуть вплинути на рішення суду, оскільки не мають правого значення по справі.
Переглядаючи рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову, колегія суддів вважає, що підстав для скасування рішення також немає.
Відповідно до вимог ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків , передбачених законом.
Тому доводи ОСОБА_7 про те, що ОСОБА_1 або ОСОБА_2 порушені тверді межі їх земельної ділянки, у зв'язку з чим їх слід зобов'язати відновити ці межі, усунувши перешкоди у користуванні землею і відновивши паркани, не є переконливими, оскільки перевірені під час судового слідства. Оскільки суд відмовив у задоволенні основного позову, то, відповідно, відмовив й у відшкодуванні моральної шкоди. Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, належним чином оцінив надані сторонами докази, і обгрунтовано дійшов до висновку про відому в зустрічному позові.
Відтак, колегія суддів не може погодитись із доводами апеляційної скарги про безпідставність рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову, оскільки суд першої інстанції об'єктивно оцінив надані доказі, правильно встановив правовідносини, що регулюють спір, і у відповідності до вимог закону у зв'язку з недоведеністю вимог відмовив в задоволенні позову ОСОБА_7.
Таким чином, колегія суддів, переглядаючи справу в межах апеляційного оскарження та заявлених позовних вимог, підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачає, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає відхиленню.
Керуючись ст.ст.307, 308,313,314 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_13, ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 24 квітня 2014 року залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Судді :