Справа № 630/434/14-ц
28 липня 2014 року м.Люботин
Люботинський міський суд Харківської області у складі головуючого Зінченка О.В., за участю секретаря судового засідання Медяник А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Люботин цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, набутого за час проживання однією сім'єю,
встановив:
Позивач, ОСОБА_1, звернулась до суду з позовом, в якому просить визнати за нею право власності на ? частину житлового будинку АДРЕСА_1, а також стягнути з відповідача судові витрати.
Позов обґрунтований тим, що право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку було набуте у 2002 році ОСОБА_2, відповідачем по справі, за час спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу. На той час, шлюб між сторонами ще не був зареєстрований, але вони проживали разом, вели спільний побут, позивач працювала та забезпечувала родину. Враховуючи, що право власності набуте за час спільного проживання, позивач просить визнати за нею право власності на 1/4 вказаного житлового будинку в порядку ст. 74 Сімейного кодексу України як на майно, набуте за час спільного проживання однією сім'єю.
В судовому засіданні позивач та її представник поданий позов підтримали та просили його задовольнити.
Відповідач та його представник в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, посилаючись на те, що право власності 1/2 частину спірного житлового будинку перейшло до відповідача за договором довічного утримання, укладеного відповідачем із ОСОБА_3 Позивач утриманням та доглядом за ОСОБА_3 не займалась. Всі обов'язки за договором довічного утримання виконували батьки відповідача.
Під час судового розгляду судом встановлено наступне.
21 грудня 2002 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір довічного утримання, згідно якого відповідачу передано у власність 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. ОСОБА_2, в свою чергу, зобов'язався довічно повністю утримувати ОСОБА_3, надаючи йому необхідне харчування, одяг і забезпечуючи за ним належний догляд та необхідну допомогу.
04 червня 2003 року між сторонами був укладений шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1, який рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 27.06.2013р. було розірвано.
Сторони та свідки в судовому засіданні пояснили, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін та показання свідків, повно і всебічно з'ясувавши обставини справи, підтверджені доказами, дослідженими в судовому засіданні, суд дійшов висновку про те, що в задоволенні позову належить відмовити з огляду на наступне.
Під час судового розгляду встановлено, що сторони проживали разом за адресою: АДРЕСА_1 з вересня 2002 року без реєстрації шлюбу.
Даний факт підтверджено в судовому засіданні поясненнями сторін та показаннями свідків з боку позивача ОСОБА_4, ОСОБА_5, які проживають по сусідству, ОСОБА_6, яка доглядала старшу дитину позивача у 2002 році, ОСОБА_7, яка працювала разом із позивачем у 2002-2004 роках.
Свідок ОСОБА_4 пояснила, що сторони проживали однією сім'єю, позивачка на той час працювала, з час спільного проживання у будинку був зроблений ремонт.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 пояснив, що познайомився зі сторонами у 2003 році, коли приїхав жити по сусідству. Сторони проживали однією сім'єю та періодично працювали. Свідок бачив у родині батьків відповідача. Всі ремонтні та будівельні роботи були проведені в будинку після 2004 року.
Свідок ОСОБА_7 пояснила, що з 2002 по 2004 роки працювала разом із позивачем, яка розповідала, що проживає сім'єю з ОСОБА_2 та разом із ними проживає ОСОБА_3 Сторони у той час збирали гроші на купівлю автомобіля.
Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні пояснила, що з жовтня 2002 року по січень 2003 року вона доглядала старшу дитину позивача. Сторони у той час проживали однією сім'єю. Свідок годувала ОСОБА_3 тим, що приготувала позивач.
Викладеними вище поясненнями свідків підтверджуються доводи позивача про те, що сторони на час набуття права власності відповідачем на частину житлового будинку проживали однією сім'єю та мали спільний побут.
Разом із тим, судом встановлено, що право власності на спірну частину житлового будинку перейшло до відповідача у 2002 році, тому суд застосовує положення законодавства, чинного на той час, в зв'язку з чим ст. 74 СК України, про застосування якої просить позивач, не може бути застосована при розгляді даної справи, оскільки Сімейний кодекс України набрав чинності 01.01.2004р.
До правовідносин, які виникли до 1 січня 2004 року (час набрання чинності Сімейним кодексом України), застосовуються положення Кодексу про шлюб та сім'ю України, яким не передбачено можливості визнання набутого майна спільною сумісною власністю внаслідок встановлення факту спільного проживання без реєстрації шлюбу.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від
22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.
Крім того, суд враховує правовий висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13, яка згідно положень ч. 2 ст. 214 ЦПК України є обов'язковою для застосування, згідно якого майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Таким чином, встановлення факту спільного проживання без об'єднання трудових зусиль, направлених саме на набуття майна, не достатньо для визнання набутого майна спільною сумісною власністю. У зв'язку із цим під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого особами, які проживають разом без реєстрації шлюбу, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Допитані в якості свідків в судовому засіданні ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які є батьками відповідача, пояснили що у той час сторони зловживали спритними напоями, які позивач вживала навіть під час вагітності. ОСОБА_3 був знайомий із батьком відповідача, який на той час був головою квартального комітету, та хотів оформити свою частину житлового будинку саме на свідка, а не на його сина. ОСОБА_9 умовив ОСОБА_3 оформити будинок на сина за договором довічного утримання. Сторони по справі взагалі не займались утриманням ОСОБА_3 Позивач могла нагодувати його тим, що приготувала для відповідача та дитини, однак більше нічого не робила, за ОСОБА_3 не доглядала, його частину будинку не прибирала. ОСОБА_3 приходив до батьків відповідача прати одяг, митися, а також скаржився на позивача та відповідача, оскільки вони багато пили та влаштовували сварки. ОСОБА_3 утримувався за гроші свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які також займались його похованням. Свідки почали доглядати ОСОБА_3 приблизно з 1999 року, тобто задовго до того, як сторони переїхали до нього жити.
Дані показання свідків ніким із учасників процесу на спростовані, тому суд з урахуванням положень ст.ст. 57-59, 63 ЦПК України їх приймає. При цьому, свідки з боку позивача лише підтвердили факт спільного проживання сторін на час набуття майна, який фактично ніким не оспорюється, однак не підтвердили факт участі позивача у виконанні договору довічного утримання, а відтак і трудової або іншої участі у набутті майна.
Таким чином судом встановлено, що хоча сторони і проживали разом однією сім'єю, однак майно у вигляді 1/2 частини спірного житлового будинку було набуте відповідачем не внаслідок спільних зусиль сторін, оскільки позивач не приймала ніякої участі та не докладала зусиль до утримання ОСОБА_3, а отже і до виконання обов'язків за договором довічного утримання, що, за змістом положень ст. 17 Закону України «Про власність» та вказаного вище правового висновку Верховного Суду України, є обов'язковим для визнання набутого майна спільною сумісною власністю.
Судом також встановлено, що не виконував своїх обов'язків за договором і відповідач як набувач майна, однак у встановленому законом порядку цей факт ніким із можливих суб'єктів не оскаржувався.
Виходячи з викладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 88, 208, 209, 213-215, 218, 223, 294, 296 ЦПК України, суд
вирішив:
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, набутого за час проживання однією сім'єю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Харківської області через Люботинський міський суд Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя О.В. Зінченко
Повний текст рішення виготовлений 01.08.2014р.