ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 913/998/14 16.07.14
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Глорія"
до Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк"
про визнання кредитної угоди недійсною
Суддя Нечай О.В.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: Заєць О.В., за довіреністю.
На розгляд господарського суду Луганської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Глорія" (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" в особі Луганської філії (далі - відповідач) про визнання кредитної угоди недійсною.
Ухвалою господарського суду Луганської області від 16.04.2014 р. було порушено провадження у справі № 913/998/14 та призначено до розгляду на 05.05.2014 р.
Ухвалою господарського суду Луганської області від 05.05.2014 р. справу № 913/998/14 було передано за територіальною підсудністю до господарського суду міста Києва.
16.05.2014 р. до господарського суду міста Києва надійшла справа № 913/998/14.
За результатами автоматичного розподілу справ вищезазначену справу було передано для розгляду судді Нечаю О.В.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.05.2014 р. справа № 913/998/14 була прийнята до провадження суддею Нечаєм О.В., розгляд справи призначено на 18.06.2014 р.
У судове засідання 18.06.2014 р. представник позивача не з'явився.
У судове засідання 18.06.2014 р. представник відповідача з'явився та подав заперечення на позовну заяву.
Ухвалою суду від 18.06.2014 р. розгляд справи було відкладено на 16.07.2014 р.
У судове засідання 16.07.2014 р. представник відповідача з'явився, проти позову заперечив.
Представник позивача у судове засідання 16.07.2014 р. не з'явився, про причини неявки не повідомив.
Відповідно до п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Водночас законодавство України, в тому числі ГПК України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.
В разі, коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.
Слід також зазначити, що вищезгаданий інформаційний лист містить посилання на пункт 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 р. № 01-8/1228 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році» (із змінами від 08.04.2008 р.), в якому зазначається, що примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками «адресат вибув», «адресат відсутній» і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду її судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз'яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.07.1997 р. № 02-5/289 із змінами «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»).
Відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва
02.06.2010 р. між Акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (в подальшому перейменоване на Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк", далі - банк, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Глорія" (далі - позичальник, позивач) було укладено Кредитну угоду про відкриття відновлюваної кредитної лінії № 2209 (далі - Кредитна угода).
Відповідно до п. 3.1. Кредитної угоди банк надає позичальнику кредит на умовах відновлювальної кредитної лінії на термін з 02.06.2010 р. по 01.06.2013 р. з лімітом кредитної лінії 18 000 000,00 грн.
Згідно з п. 3.2.1 Кредитної угоди перший транш видається на погашення заборгованості перед ЛОД ВАТ «Райффайзен банк Аваль» в повному обсязі. Далі кредит використовується позичальником на поповнення обігових коштів.
Зобов'язання позичальника за Кредитною угодою встановлено п. 5.3.
Статтею 6 Кредитної угоди визначені події невиконання зобов'язань. Так, відповідно до п.п. 6.1.1 п. 6.1. ст. 6 Кредитної угоди кожна з наступних подій повинна тлумачитись як подія невиконання зобов'язань, в тому числі «позичальник не зміг виконати будь-яке із зобов'язань по цій Угоді і така неспроможність тривала протягом одного дня після одержання повідомлення надісланого позичальникові банком».
Наслідком подій невиконання, в тому числі визначеної п.п. 6.1.1 п. 6.1. ст. 6 Кредитної Угоди, є право банку вимагати дострокового повернення кредиту та інших платежів за цією угодою.
Кредитна угода № 2209 від 02.06.2010 р. підписана представниками сторін та скріплена печатками.
15.12.2010 р. сторонами була укладена додаткова угода № 1 до Кредитної угоди № 2209 від 02.06.2010 р., якою вони внесли зміни до пунктів 3.4., 3.4.1, 3.5.1., 3.5.1. стосовно нарахування та сплати процентів за користування кредитними коштами, а також порядку повернення кредиту. Інші пункти угоди залишені без змін.
Позивач вважає, що Кредитна угода повинна бути визнана судом недійсною, у зв'язку з тим, що вона суперечить чинному законодавству.
Так, позивач зазначає, що принцип свободи договору, закріплений в п. 3 ст. 3 Цивільного кодексу України. Але межі дії цього принципу обмежується критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності та розумності. Оскільки Кредитна угода мала вид формуляра, стандартну форму (ч. 1 ст. 634 Цивільного кодексу України) позивачу неможливо було в повній мірі здійснити правильну оцінку її умов, тому що дана умова має відсильний характер і лише у взаємозв'язку з іншими положеннями Кредитної угоди можна зрозуміти право банку вимагати дострокового повернення кредиту та інших платежів за цією угодою. Тому, на думку позивача, ця умова договору є несправедливою, а позивач, укладаючи цю угоду, помилявся стосовно її умов, адже він мав намір отримати середньостроковий кредит з поверненням кредитних коштів частинами, в той час як п. 6.2 Кредитної угоди передбачено право банку дострокового повернення в повному обсязі суми кредиту. Крім того, за твердження позивача, вказана Кредитна угода була укладена ним під впливом тяжкої обставини (загроза банкрутства та наявність іншого кредиту, строк погашення якого вже сплив) і на вкрай невигідних умовах.
Позивач посилається на вимоги законодавства, що стосуються чинності кредитних договорів, встановлені ст.ст. 1048 - 1052, 1054 Цивільного кодексу України та Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Кредитна угода, на думку позивача, суперечить імперативним нормам законодавства, а саме положенням ст. 1054 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 1, ч. 3 ст. 53, ч. 1, 3 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ч. 1, 2 ст. 1, ст. 9 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції».
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначає, що правовідносини між позивачем та відповідачем є приватноправовими, і в цих відносинах не обмежувалась свобода договору, зокрема право вибору позивачем банку для отримання кредиту; позивач знав чи міг знати, на яких умовах він приєднується до Кредитної угоди, тому що умови такого роду угод заздалегідь погоджуються між сторонами; право дострокової вимоги поверненню кредиту не суперечить предмету договору та принципам справедливості, добросовісності, пропорційності та розумності, оскільки узгоджується з нормами статей 610, 611, 612, 615, 1052 Цивільного кодексу України; посилання позивача на невідповідність Кредитної угоди його внутрішній волі необґрунтоване, оскільки при підписанні угоди позичальник міг в повному обсязі ознайомитись із умовами угоди та взагалі відмовитись від її укладення; посилання позивача, що Кредитна угода вчинена під впливом тяжких обставин не обґрунтоване, оскільки кредит і надавався на поповнення обігових коштів, тобто, для поліпшення фінансового стану позивача.
Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить стаття 20 Господарського кодексу України.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною першою ст. 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Дані положення також закріплені в главі 20 Господарського кодексу України.
Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу: 1) зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.
Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним
Для визнання кредитного договору недійсним на позивача покладається, у відповідності до статті 33 ГПК України, обов'язок довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.
За приписами ст. 345 Господарського кодексу України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Як вбачається з матеріалів справи, оспорюваний договір був укладений 02.06.2010 р. За умовами вказаного договору банк прийняв обов'язки надати кредит, а позичальник прийняв обов'язки повернути його у встановлений строк та сплатити відсотки за користування кредитом.
Пунктом 6.1.1. Кредитної угоди встановлено, що подією невиконання зобов'язань, зокрема, є той факт, що позичальник не зміг виконати будь-яке із зобов'язань по цій угоді і така неспроможність тривала протягом одного дня після одержання повідомлення надісланого позичальникові банком.
Пунктом 6.2. Кредитної угоди передбачено, що якщо виникла і триває подія невиконання зобов'язань, сума кредиту, нараховані проценти, а також інші суми, нараховані згідно з цією угодою, підлягають достроковому поверненню (сплаті), про що банк письмово повідомляє позичальника.
Позивач вважає, що вказаний пункт протирічить Цивільному кодексу України та Конституції України.
Суд не погоджується з таким твердженням позивача, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України). Такі ж положення щодо свободи договорів передбачені ст. 67 Господарського кодексу України.
При укладенні господарського договору будь-яка особа здійснює оцінку свого інтересу від укладення того чи іншого договору, виходячи з усієї сукупності існуючих зовнішніх обставин, за яких він буде виконуватися, і певні прогнози відносно їх розвитку в майбутньому та забезпечення своїх інтересів на випадок можливих змін.
В силу статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. З аналізу наведених норм вбачається, що законодавець передбачив можливість позикодавця достроково вимагати повного повернення наданих коштів у разі порушення сплати частини позики.
Таким чином, п. 6.2 Кредитної угоди повністю відповідає положенням ст. 1050 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим твердження позивача про невідповідність вказаної Кредитної угоди нормам законодавства є безпідставними.
Також суд не погоджується з твердженням позивача, що Кредитна угода була укладена під впливом помилки.
Частиною 1 статті 229 Цивільного кодексу України визначено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Згідно зі статями 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
За твердженнями позивача, він помилявся стосовно наслідків порушення зобов'язань за Кредитною угодою, що не може буди підставою визнання недійсним правочину відповідно до ст. 229 Цивільного кодексу України.
Таким чином, з урахуванням вищевказаного, суд приходить до висновку, що твердження позивача про визнання недійсною Кредитної угоди на підставі ст. 229 ЦК України є безпідставним.
Так само безпідставним є твердження позивача, що він уклав Кредитну угоду № 2209 від 02.06.2010 р. під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Для кваліфікації правочину за ст. 233 необхідна обов'язкова наявність обох зазначених умов.
Такий правочин має ваду волі і вчиняється особою добровільно (без помилки та обману) за таких обставин, коли особа змушена вчинити правочин на невигідних для себе умовах.
Отже, правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини, носить такі обов'язкові ознаки: особа вчиняє такий правочин під впливом тяжкої для неї обставини; особа вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах; особа вчиняє такий правочин добровільно та може бути ініціатором такого правочину; особа усвідомлює, що вчиняє такий правочин на вкрай невигідних для себе умовах, але вимушена це зробити під впливом тяжкої обставини; друга сторона повинна усвідомлювати, що контрагент перебуває під впливом тяжкої обставини і вчиняє правочин вимушено, та скористатися цим.
Вищевказана постанова Пленуму ВСУ роз'яснює, що тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. При цьому, вкрай невигідними умовами є не просто невигідний правочин, а щоб невигідність була явною та матеріальна втрата була неспіврозмірною з набутим правочином або разюче різнилась з нормальними умовами такого роду договорів (оціночне поняття).
Посилання позивача на те, що кредитний договір укладений під впливом тяжкої обставини (загрози банкрутства підприємства), судом до уваги також не приймаються, оскільки визначення тяжкої обставини є оціночною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи.
З огляду на пункт 3.2.1 Кредитної угоди перший транш, який видавався банком позичальнику, використався на погашення заборгованості перед іншим банком (ЛОД ВАТ "Райффайзен банк Аваль"), а далі кредит використовувався позичальником на поповнення обігових коштів підприємства. Тобто, фактично для поліпшення свого фінансового стану.
Оцінюючи умови Кредитної угоди на предмет їх крайньої невигідності для позивача, суд приймає до уваги той факт, що оскаржуваний правочин особливо не різниться з типовими умовами такого роду договорів. При цьому позивач не був обмежений у праві вибору контрагента для укладення такого кредитного договору.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає узгодженим волевиявлення позичальника щодо настання наслідків, обумовлених кредитним договором, яке виражено в письмовій формі, підтверджено підписами повноважних осіб сторін договору та відбитками їх печаток, а тому підстави для визнання Кредитної угоди на підставі ст. 233 ЦК України також відсутні.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про визнання Кредитної угоди недійсною не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 ГПК України судовий збір покладається на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 4, 49, 82-85 ГПК України, суд
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судовий збір покласти на позивача.
Повне рішення складено 21.07.2014 р.
Суддя О.В. Нечай