"19" червня 2014 р. м. Київ К/9991/57917/12
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
Бутенка В.І. (доповідач), Лиски Т.О., Рецебуринського Ю.Й,
провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_4 до Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України, адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної казначейської служби про стягнення компенсаційної виплати і відшкодування моральної шкоди,
У серпні 2005 року позивач звернувся до суду із даним позовом, в якому просив стягнути зі Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України компенсацію за втрату працездатності, отримання інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби, в розмірі 272651,60 грн. і зобов'язати адміністрацію Державної прикордонної служби України перерахувати вказані кошти до Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України та стягнути на користь позивача 50000,00 грн. моральної шкоди.
Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 листопада 2006 року позов задоволено.
Стягнуто зі Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України на користь позивача компенсаційну витрату внаслідок втрати працездатності, настання інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби, у розмірі 272651,60 грн.
Зобов'язано адміністрацію Державної прикордонної служби України перерахувати Східному регіональному управлінню Державної прикордонної служби України для здійснення компенсаційної виплати позивачу 272651,60 грн.
Стягнуто солідарно зі Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України та з адміністрації Державної прикордонної служби України судові витрати в дохід держави в розмірі 27256,00 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, адміністрація Державної прикордонної служби України подала апеляційну скаргу.
Постановою апеляційного суду Харківської області від 15 травня 2007 року рішення суду першої інстанції скасовано і прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Це рішення суду апеляційної інстанції позивач оскаржив в апеляційному порядку.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2010 року постанову апеляційного суду Харківської області від 15 травня 2007 року скасовано, а постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 21листопада 2006 року змінено. Скасовано її в частині стягнення солідарно зі Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України та з адміністрації Державної прикордонної служби України судових витрат в дохід держави в розмірі 27256 грн. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Не погодившись з постановою Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2010 року, адміністрація Державної прикордонної служби України оскаржила її до Верховного Суду України.
Постановою Верховного Суду України від 4 квітня 2011 року вказане рішення Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2010 року було скасовано і справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 липня 2011 року постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 листопада 2006 року і постанову апеляційного суду Харківської області від 15 травня 2007 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 6 березня 2012 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2012 року, у задоволенні даного позову було відмовлено.
В касаційній скарзі представник позивача, посилаючись на порушення судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення цих судів і постановити нове рішення про задоволення позову.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами встановлено, що позивач проходив дійсну військову службу на посаді начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
В грудні 2003 року позивач отримав травму в результаті дорожньо-транспортної пригоди на шляху до підпорядкованих органів та підрозділів з метою підбиття підсумків оперативно-службової діяльності за 2003 рік і в цей час він безпосередньо не виконував службові обов'язки, пов'язані з охороною державного кордону, тому що в місці дорожньо-транспортної пригоди (район населеного пункту Сватове Луганської області) відсутні задачі, для виконання яких міг бути призначений прикордонний наряд, населений пункт не відноситься до контрольованих прикордонних районів та прикордонної смуги, у зв'язку з чим в даній місцевості неможливо несення служби прикордонним нарядом.
Рішенням штатної військово-лікарської комісії Центрального клінічного шпиталю Державної прикордонної служби від 4.03.2005 року, на підставі свідоцтва про хворобу №205/118 позивач був визнаний непридатним до військової служби зі зняттям з військового обліку, а наказом адміністрації Державної прикордонної служби України від 11.03.2005 року №70/лс позивача було звільнено з військової служби за станом здоров'я відповідно до підпункту "б" пункту 67 "Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України".
Рішенням Харківської обласної медико-соціальної експертної комісії №3 від 5.05.2005 року на підставі свідоцтва про хворобу №205/118 від 4.03.2005 року, виданого військово-лікарською комісією Центрального клінічного госпіталю Державної прикордонної служби України, позивача визнано інвалідом ІІІ групи, визначено 50% втрати працездатності і вказано, що його травма пов'язана з виконанням обов'язків військової служби, але цій обставині судами попередніх інстанцій дана належна оцінка.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідачі при визначенні позивачу розміру компенсації діяли на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України..
Пунктом 1 частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 26 Закону "Про Державну прикордонну службу України" №661-IV (далі - Закон №661-IV), у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаного військовослужбовцем Державної прикордонної служби України під час виконання ним службових обов'язків, чи в разі встановлення інвалідності внаслідок зазначених ушкоджень, а також інвалідності, що настала в період проходження служби або не пізніше як через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби, йому здійснюється компенсаційна виплата в розмірі до десятирічного грошового забезпечення за останньою посадою, яку він займав, а в разі його загибелі або смерті членам сім'ї - у розмірі двадцятирічного грошового забезпечення в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Зазначена норма встановлює граничний розмір компенсаційної виплати на всі можливі випадки втрати працездатності або смерті військовослужбовця, однак не встановлює порядку та умов проведення таких виплат, а вказує на те, що умови і порядок таких виплат встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Кабінет Міністрів України на виконання вимог наведеної норми права своєю постановою від 2.06.2004 року №731 затвердив "Порядок призначення та проведення компенсаційних виплат у разі загибелі (смерті) або каліцтва військовослужбовців Державної прикордонної служби України" (далі -Порядок), яким визначив за яких умов військовослужбовцям Державної прикордонної служби України проводяться компенсаційні виплати.
Даним Порядком визначено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаного під час виконання службових обов'язків, пов'язаних з безпосередньою охороною державного кордону чи суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні у складі прикордонного наряду, екіпажу корабля (катера), екіпажу літака (вертольота) або проведення оперативно-розшукових заходів, або здійснення самостійно чи у складі підрозділу відбиття збройного нападу або вторгнення на територію України військових груп і злочинних угруповань, припинення збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні (далі - поранення або захворювання), чи у разі встановлення інвалідності внаслідок зазначених ушкоджень - у розмірі до десятирічного грошового забезпечення; а у разі настання інвалідності в період проходження служби чи не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби, чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби, у розмірі до річного грошового забезпечення.
Розмір компенсаційної виплати військовослужбовцю у разі поранення або захворювання визначається відповідно до ступеня втрати працездатності, а у випадку настання інвалідності внаслідок захворювання або нещасного випадку - залежно від призначеної групи інвалідності.
Системний аналіз статті 26 Закону №661-IV і постанови №731 дає підстави вважати, що вони не суперечать одна одній, оскільки цим Законом делеговано Кабінету Міністрів України визначити не тільки порядок проведення компенсаційних виплат, а й умови, за яких вони здійснюються.
Крім того, у постанові №731 Кабінет Міністрів України не вийшов за межі вимог статті 26 Закону №661-IV і встановленими умовами не обмежив прав військовослужбовців, оскільки у цій постанові деталізовані загальні підходи щодо компенсаційних виплат, встановлених Законом.
Статтею 2 Закону №661-IV визначені основні функції Державної прикордонної служби України: це охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах з метою недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму; здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення; охорона суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні та контроль за реалізацією прав і виконанням зобов'язань у цій зоні інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій; ведення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності в інтересах забезпечення захисту державного кордону України згідно із законами України "Про розвідувальні органи України" та "Про оперативно-розшукову діяльність"; участь у боротьбі з організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на державному кордоні України та в межах контрольованих прикордонних районів; участь у здійсненні державної охорони місць постійного і тимчасового перебування Президента України та посадових осіб, визначених у Законі України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб"; охорона закордонних дипломатичних установ України; координація діяльності військових формувань та відповідних правоохоронних органів, пов'язаної із захистом державного кордону України, а також діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України.
Виконання зазначених у частині першій цієї статті функцій є оперативно-службовою діяльністю Державної прикордонної служби України.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що на момент отримання травми в результаті дорожньо-транспортної пригоди 6.12.2003 року позивач виконував функції безпосередньо пов'язані з охороною державного кордону, а тому у нього і відсутнє право на нарахування та отримання компенсаційної виплати у розмірі до десятирічного грошового забезпечення.
Стосовно вимог позивача щодо стягнення моральної шкоди, то колегія суддів зазначає наступне.
Згідно із ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна, у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачі при здійсненні виплати компенсації позивачу діяли на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України.
Наведені обставини були правильно враховані судами першої та апеляційної інстанцій, які обґрунтовано прийняли рішення про відмову у задоводенні позову.
Доводи касаційної скарги зроблених цими судами висновків не спростовують.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що підстав для скасування чи зміни оскаржених судових рішень не вбачається.
Керуючись ст.ст. 220, 2201, 223, 224, 230 КАС України, суд, -
Касаційну скаргу ОСОБА_6 - представника ОСОБА_4, залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 6 березня 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.
С у д д і : В.І. Бутенко
Т.О.Лиска
Ю.Й.Рецебуринський