"19" червня 2014 р. м. Київ К/9991/36991/12
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
Бутенка В.І. (доповідач), Лиски Т.О., Рецебуринського Ю.Й. ,
провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом Управління Пенсійного фонду України в Центральному районі м. Миколаєва до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про повернення надміру виплачених сум пенсії,
У листопаді 2009 року позивач звернувся до суду із даним позовом, в якому просив зобов'язати відповідача повернути перераховані на особовий рахунок ОСОБА_4 за період з 1.01.2008 року по 28.02.2009 року кошти в розмірі 7070,99 грн. з нарахованими на вказану суму відсотками.
Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2010 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 7 березня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано і провадження у справі закрито.
В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення цих судів і постановити нове рішення, яким задовольнити позов.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами встановлено, що в Управлінні Пенсійного фонду України в Центральному районі м. Миколаєва ОСОБА_4 призначено пенсію по інвалідності.
До Управління Пенсійного фонду України в Центральному районі м. Миколаєва 26.03.2009 року надійшли списки одержувачів пенсій закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», які не одержують пенсію зі своїх поточних рахунків більше ніж один рік. В зазначеному списку значився і пенсіонер ОСОБА_4
На підставі проведеної 30.03.2009 року перевірки факту проживання за відповідною адресою пенсіонера ОСОБА_4 складено акт за підписами двох свідків про те, що вказана особа виїхала зі своїми батьками на постійне місце проживання до Канади, не повідомивши про даний факт позивача.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції на підставі наявних у справі даних встановив і правильно виходив з того, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
За приписами частини 2 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема й спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
Частинами 3, 4 статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень у встановлених випадках.
Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що даний спір за своєю суттю до вказаних у Кодексі адміністративного судочинства України випадків не відноситься, а зводиться до вимог пенсійного органу повернути кошти, які перебувають на рахунках банку - суб'єкта господарювання. Тобто спір цей стосується банківської діяльності щодо порядку здійснення розрахункових операції (введення рахунків , нарахування і повернення коштів, тощо) та правомірності такого здійснення із зарахування коштів у вигляді пенсії, що і є предметом спору сторін. Усі інші вимоги є похідними від зазначених.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, який, закриваючи провадження у справі, правильно виходив з того, що спірні правовідносини не містять ознак спору публічно-правового характеру.
Доводи касаційної скарги зроблених цим судом висновків не спростовують.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що підстав для скасування чи зміни оскарженого судового рішення не вбачається.
Стосовно вимог касаційної скарги щодо скасування рішення суду першої інстанції, то колегія суддів зауважує що це рішення вже скасовано апеляційним судом.
Керуючись ст.ст. 220, 2201, 223, 224, 230,231 КАС України, суд, -
Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Центральному районі м. Миколаєва залишити без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 7 березня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.
С у д д і : В.І. Бутенко
Т.О.Лиска
Ю.Й. Рецебуринський