ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 910/17032/13 25.06.14
За позовом Відкритого акціонерного товариства «Київенергобуд»
до 1. Підприємства з іноземними інвестиціями «Монтголфієр АГ»
2. Швейцарської компанії «Монтголфієр АГ»
про витребування нерухомого майна
Головуючий суддя Ломака В.С. Судді Блажівська О.Є.
Марченко О.В.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: Шкелебей О.В. за довіреністю б/н від 05.01.2012 р.;
від відповідача-2: Ружицький О.А. за довіреністю б/н від 12.03.2014 р.
В судовому засіданні присутній вільний слухач ОСОБА_4
Відкрите акціонерне товариство «Київенергобуд» (далі - позивач) в особі ліквідатора Гороховського Андрія Вікторовича звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Підприємства з іноземними інвестиціями «Монтголфієр АГ» (далі - відповідач) про витребування від відповідача нерухомого майна площею 931, 2 кв.м., що розташоване в м. Києві по вул. Героїв Дніпра, 3-А.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що ухвалою арбітражного суду міста Києва від 01.09.2000 р. було порушено провадження у справі про банкрутство ВАТ "Київенергобуд". Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.08.2012 р. у справі № 23/447-49/290-2012 ліквідатором у справі призначено арбітражного керуючого Гороховського Андрія Вікторовича. Як зазначає, ліквідатор, приступивши до виконання своїх обов'язків та ознайомившись з Листом Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна № 17619 (И-2013) від 12.08.2013 р. він дізнався про неправомірне відчуження майна боржника, а саме: продаж Закритим акціонерним підприємством «Промислова інвестиційна компанія» нежитлової будівлі площею 931, 2 кв.м., що розташована в м. Києві по вул. Героїв Дніпра, 3-А, на користь Підприємства з іноземними інвестиціями «Монтголфієр АГ» згідно з Договором купівлі-продажу будівлі від 16.12.1997 р., в той час, як таке майно належало позивачу у відповідності до укладеного між ним та представництвом Фонду державного майна України у Мінському районі міста Києва Договору купівлі-продажу будівлі від 18.11.1996 р. та Акту передачі приміщення № 21 від 04.02.1997 р. На підставі зазначеного, позивач вирішив звернутись з даним позовом до суду.
Крім того, у тексті позовної заяви позивачем викладено до суду заяву про вжиття заходів до забезпечення позову, в якій він просить накласти арешт на нерухоме майно загальною площею 931, 2 кв.м., що розташоване в м. Києві по вул. Героїв Дніпра, 3-А.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.09.2013 р. порушено провадження у справі № 910/17032/13, розгляд справи призначено на 17.09.2013 р.
09.09.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про залучення в якості відповідача-2 Швейцарської компанії - акціонерного товариства «Монтголфієр АГ», мотивована тим, що станом на момент розгляду справи спірне майно перебуває у власності зазначеного суб'єкта господарювання, що підтверджується Листом Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна № 17619 (И-2013) від 12.08.2013 р.
Крім того, 09.09.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові письмові пояснення, в яких він вказує на те, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 15.08.2012 р. вбачається, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29.06.2006 р. було встановлено факт володіння Швейцарською компанією «Монтголфієр АГ» нежилим приміщенням загальною площею 931, 2 кв.м. та нежилими приміщеннями загальною площею 647, 6 кв.м. При цьому, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.12.2011 р. у справі № 2а-12610/11/2670 підтверджується факт передання Швейцарською компанією «Монтголфієр АГ» приміщення, що знаходиться на вулиці Бучми, 6-а в місті Києві в оренду, а також проведення будівельних робіт в такому приміщенні. Вказані обставини, на думку позивача, свідчать про те, що невжиття заходів із забезпечення позову під час розгляду даного спору може призвести в подальшому до неможливості виконання прийнятого у справі рішення.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.09.2013 р. було вирішено залучити в якості відповідача-2 у справі № 910/17032/13 Акціонерне товариство «Монтголфієр АГ» (Швейцарія, 8704 Херрлиберг, вулиця Бельштрассе, 49; номер в торговому реєстрі: 3.000.006.820), розгляд справи відкладено на 09.10.2013 р.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.09.2013 р. у справі №910/17032/13 в порядку забезпечення позову вирішено накласти арешт на нерухоме майно загальною площею 931,2 кв. м, що розташоване в м. Києві по вулиці Героїв Дніпра, 3-А до вирішення спору по суті та набранням рішенням у даній справі законної сили.
25.09.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві надійшла інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна за параметрами запиту: адреса об'єкта нерухомого майна - м. Київ, вулиця Героїв Дніпра, будинок 3-А, згідно з якою зазначається, що відомості про нерухоме майно у реєстрі відсутні.
27.09.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна надійшов Лист за № 20456 (И-2013) від 23.09.2013 р., в якому зазначається, що первинна реєстрація права власності на нежитлову будівлю площею 931, 2 кв.м. була проведена за Представництвом Фонду державного майна України у Мінському районі міста Києва на підставі рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів № 26 від 13.01.1992 р. Далі право власності на вказану будівлю перейшло до ВАТ «Київенергобуд» на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 18.11.1996 р. В подальшому право власності на таку будівлю перейшло до ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія» на підставі договору міни, посвідченого 26.09.1997 р., після чого воно перейшло до Підприємства з іноземними інвестиціями «Монтголфієр АГ» на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого 16.12.1997 р. У свою чергу, на підставі договору передачі права власності на нерухоме майно від 13.04.1998 р. право власності перейшло до Швейцарської компанії «Монтголфієр АГ». Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29.05.2006 р. було встановлено факт володіння за Швейцарською компанією «Монтголфієр АГ» на будівлю загальною площею 931, 2 кв.м.
30.09.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи у справі.
02.10.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи у справі.
У судовому засіданні 09.10.2013 р. від представника позивача надійшло клопотання про продовження строку вирішення спору на 15 днів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.10.2013 р. на підставі клопотання представника позивача та у відповідності до ст. 69 ГПК України судом було продовжено строк вирішення спору на 15 днів та відкладено розгляд справи на 05.11.2013 р.
10.10.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві надійшов Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження щодо спірного майна на підставі ухвали господарського суду міста Києва від 18.09.2013 р. про вжиття заходів до забезпечення позову.
22.10.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшла заява про застосування строків позовної давності.
05.11.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшло клопотання, відповідно до якого він просить суд зобов'язати позивача належним чином обґрунтувати позовні вимоги, зокрема, пояснити, чому позивач вважає, що нерухоме майно вибуло з його володіння поза його волею, враховуючи наявний у матеріалах справи договір міни.
Крім того, від відповідача-1 надійшло клопотання, в якому він просить звернутись до Центрального органу Швейцарії, обов'язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших договірних держав з судовим дорученням про вручення відповідачу-2 у справі № 910/17032/13 позовної заяви ВАТ «Київенергобуд» від 03.09.2013 р. і долучених до неї документів, а також ухвали про виклик до суду. Також, відповідач-1 просить суд зупинити провадження у справі до виконання вказаного судового доручення.
У судовому засіданні 05.11.2013 р. представник позивача заявив клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.11.2013 р. розгляд справи було відкладено на 20.05.2014 р. та у зв'язку із зверненням з дорученням про надання правової допомоги, провадження у справі зупинено до 20.05.2014 р. Розгляд клопотань відповідача-1 про зобов'язання позивача обґрунтувати позовні вимоги та про застосування строків позовної давності - відкладено.
26.12.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли примірники нотаріально засвідченого перекладу на німецьку мову ухвали господарського суду міста Києва від 05.11.2013 р. та позовної заяви у справі.
11.03.2014 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від Верховного Суду Кантону Цюріха (Швейцарія) надійшов Лист разом з витягом з Комерційного реєстру Кантону Гларус від 03.03.2014 р., згідно з яким відзначено зміну адреси відповідача-2 та необхідність направлення доручення до Верховного Суду Кантону Гларус.
11.04.2014 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від Суду Кантону Гларус (Швейцарія) надійшов Лист № ZG.2014.00230 з підтвердженням про вручення ухвали господарського суду міста Києва від 05.11.2013 р. у даній справі представнику відповідача-2 Паулю Ціммерману - 11.03.2014 р.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.05.2014 р. було поновлено провадження у справі № 910/17032/13.
У судовому засіданні 20.05.2014 р. від представника відповідача-2 надійшла заява про застосування строків позовної давності, в якій він вказує на те, що з моменту ймовірного порушення прав позивача минуло понад 15 років, що свідчить про сплив строків позовної давності.
Також, від представника відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує, вказуючи на те, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що спірне майно вибуло від позивача поза його волею.
Від представника відповідача-1 надійшло клопотання про залишення позову без розгляду, у зв'язку з його необґрунтованістю.
При цьому, представники відповідачів також звернулись до суду з клопотанням про продовження строку вирішення спору на 15 днів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.05.2014 р. розгляд справи було відкладено на 10.06.2014 р. Розгляд заявлених представниками відповідачів у судовому засіданні 20.05.2014 р. клопотань було відкладено до встановлення фактичних обставин справи.
28.05.2014 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про вихід за межі позовних вимог та визнання недійсним договору міни № В-18, укладеного 26.09.1997 р. між позивачем та ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія».
Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 05.06.2014 р. за заявою судді Ломаки В.С. було призначено колегіальний розгляд справи № 910/17032/13 та передано її для розгляду колегії суддів: Головуючий суддя Ломака В.С., судді Блажівська О.Є., Марченко О.В.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.06.2014 р. вказаною колегією суддів було прийнято до свого провадження справу № 910/17032/13 та призначено її до розгляду на 10.06.2014 р.
У судовому засіданні 10.06.2014 р. від представника відповідача-2 надійшла заява про застосування строків позовної давності до вимоги позивача про визнання недійсним Договору міни № В-18, укладеного між позивачем та ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія», та до вимог про витребування нерухомого майна.
Крім того, від представника відповідача-2 надійшло клопотання про витребування від позивача оригіналів інвестиційних сертифікатів, які були предметом Договору міни № В-18, укладеного між позивачем та ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія».
Від представника відповідача-1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.06.2014 р. було відкладено розгляд справи на 25.06.2014 р. При цьому, розгляд заявлених представником відповідача у судовому засіданні 10.06.2014 р. клопотань було відкладено до встановлення фактичних обставин справи.
Представник позивача в судове засідання 25.06.2014 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.
Оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
У судовому засіданні 25.06.2014 р. від представника відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог та клопотанні про вихід за межі позовних вимог, вказуючи на те, що: для визнання договору міни недійсним у відповідності до приписів ст. 215 ЦК України немає підстав; позивачем не доведено вибуття спірного майна поза його волею; відповідач-2 є добросовісним набувачем спірного майна; укладення Договору міни є правомірним; позивачем пропущені строки позовної давності. Крім того, від представника відповідача-1 надійшло клопотання про застосування строків позовної давності.
У судовому засіданні 25.06.2014 р. судом було розглянуто клопотання відповідача-1 про зобов'язання позивача обґрунтувати позовні вимоги та вирішено його відхилити, як безпідставне, оскільки принцип змагальності та диспозитивності зобов'язує кожну сторону самостійно визначатись з мірою та рівнем обґрунтування заявлених позовних вимог або заперечень проти позову, проте як суд оцінюючи їх обґрунтованість, приймає відповідне рішення.
З цих же підстав судом залишено без задоволення клопотання відповідача-1 про залишення заявленого позивачем позову без розгляду.
Також, суд розглянув та відхилив клопотання представника відповідача-2 про витребування від позивача оригіналів інвестиційних сертифікатів, які були предметом Договору міни № В-18, укладеного між позивачем та ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія».
Так, в контексті розгляду вимог про визнання недійсним Договору міни № В-18 вирішуватись може питання щодо відповідності вказаного Договору вимогам законодавства, яке було чинним на момент його укладення, а не питання дотримання вимог нормативно-правових актів при складанні переданих на його виконання інвестиційних сертифікатів.
У свою чергу, вказані інвестиційні сертифікати для розгляду даного спору значення, з огляду на предмет доказування, не мають.
При цьому, суд не знаходить правових підстав для задоволення клопотання позивача про вихід за межі позовних вимог та визнання недійсним Договору міни № В-18, укладеного між позивачем та ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія».
Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.
Разом з тим, зміна предмета позову, в тому числі заявлення позивачем додаткової позовної вимоги, та вихід за межі позовних вимог не є тотожними поняттями господарського процесу.
Вихід за межі позовних вимог означає лише збільшення кількісного показника розміру заявлених позивачем вимог.
Визнання ж недійсним повністю чи у певній частині пов'язаного з предметом спору договору, який суперечить законодавству, не є виходом за межі позовних вимог, а є окремо визначеним приписами п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України правом господарського суду при прийнятті рішення.
Таким чином, оскільки в даному випадку у клопотанні позивача фактично йде мова про зміну предмету позову, проте як процесуальних вимог щодо вчинення такої дії позивачем не дотримано, клопотання позивача про вихід суду за межі позовних вимог задоволенню не підлягає.
При цьому, суд не вбачає правових підстав і для визнання вказаного Договору недійсним з власної ініціативи, оскільки відповідачем у такому спорі має бути ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія», яке не є стороною у даній справі, проте як і суд з огляду на принцип диспозитивності, не знаходить підстав за власною ініціативою залучити його до участі у справі в якості відповідача, без відповідних заявлених у встановленому процесуальним законом порядку позовних вимог.
У свою чергу, суд звертає увагу позивача на те, що він не позбавлений права звернутись до суду з окремим позовом щодо визнання зазначеного Договору недійсним.
У судовому засіданні 25.06.2014 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників відповідачів, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
Відповідно до Листа Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна № 20456 (И-2013) від 23.09.2013 р. первинна реєстрація права власності на нежитлову будівлю площею 931, 2 кв.м. була проведена за Представництвом Фонду державного майна України у Мінському районі міста Києва на підставі рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів № 26 від 13.01.1992 р.
18.11.1996 р. між Представництвом Фонду державного майна України у Мінському районі міста Києва, як продавцем, та ВАТ «Київенергобуд», як покупцем, було укладено Договір купівлі-продажу, відповідно до п. 1.1. якого продавець передав у власність покупця будівлю загальною площе. 931, 2 кв.м., яка знаходиться за адресою: 254212, м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 3-а.
Відповідно до п. 1.2. Договору від 18.11.1996 р. було визначено, що право власності на будівлю переходить до покупця з моменту підписання акту прийому-передачі.
Вказаний Договір посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 18.11.1996 р. ОСОБА_7 та зареєстровано в реєстрі за № 5045.
04.02.1997 р. між Представництвом Фонду державного майна України у Мінському районі міста Києва та ВАТ «Київенергобуд» було підписано Акт передачі приміщення № 21, відповідно до якого в тому числі відзначено, що покупець за вказане нерухоме майно сплатив продавцю 231 520, 00 грн.
В подальшому, 26.09.1997 р. між ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія» (сторона-1) та ВАТ «Київенергобуд» (сторона-2) було укладено Договір міни № В-18, відповідно до п. 1.1. якого сторона-1 взяла на себе зобов'язання передати у власність стороні-2 пакет цінних паперів: інвестиційні сертифікати, емітентом яких є ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія», номінальною вартістю 1 грн. загальною кількістю 325 000 шт. та загальною вартістю 325 000, 00 грн.
У свою чергу, відповідно до п. 1.2. вказаного Договору міни, сторона-2 зобов'язалась передати стороні-1 у власність нерухомість в формі обладнання та нежилої будівлі площею 931, 2 кв.м., розташованого в м. Києві по вул. Героїв Дніпра, буд. № 3 та зареєстрованого в Київському міському БТІ за № 1708-П віл 05.03.1997 р.
29.11.1997 р. на вказаному Договорі міни проставлено відмітку Київського міського бюро технічної інвентаризації про реєстрацію вказаного нерухомого майна за ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія».
16.12.1997 р. між ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія» (продавець) та Підприємством з іноземними інвестиціями «Монтголфієр АГ» (покупець) було укладено Договір купівлі-продажу будівлі, відповідно до п. 1.1. якого продавець зобов'язався передати у власність покупця нерухомість у вигляді будівлі загальною площею 931, 2 кв.м., яка знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Героїв Дніпра, будинок 3-а, а покупець зобов'язався прийняти вказану будівлю і сплатити ціну відповідно до умов, що визначені в цьому Договорі та пройти реєстрацію приміщення у бюро технічної інвентаризації.
Пунктом 1.2. Договору від 16.12.1997 р. його сторони визначили, що право власності на будівлю переходить до покупця з моменту підписання цього Договору.
Водночас, як відзначено в Листі Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна № 20456 (И-2013) від 23.09.2013 р. на підставі вказаного Договору право власності на спірне нерухоме майно перейшло до Підприємства з іноземними інвестиціями «Монтголфієр АГ», яке 13.04.1998 р. уклало з Швейцарською компанією «Монтголфієр АГ» Договір передачі права власності на нерухомість, згідно з п. 1.1. якого воно передало вказаній компанії у власність нерухомість в порядку розрахунків за належні до виплати дивіденди відповідно до рішення Правління Підприємства з іноземними інвестиціями «Монтголфієр АГ» від 10.04.1998 р.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29.06.2006 р. у справі № 2-0-82/06 за заявою Хайніс Урс, заінтересовані особи: Підприємство з іноземними інвестиціями «Монтголфієр АГ», Швейцарська компанія «Монтголфієр АГ», Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, було встановлено факт володіння Швейцарською компанією «Монтголфієр АГ» на праві власності з 13.04.1998 р. нежитловим приміщенням загальною площею 931, 2 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 6-а.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 30.05.2012 р. № № 22-ц/2690/7491/2012 (номер в ЄДРСР 24704363) було відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою Житлово-будівельного кооперативу «Славутич- 2» на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29.06.2006 у зазначеній вище справі.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.08.2012 р. № 6-26748св12 (номер в ЄДРСР 26088663) касаційну скаргу житлово-будівельного кооперативу «Славутич-2» на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 30.05.2012 року було відхилено.
Таким чином, враховуючи наведені обставини, судом встановлено факт вибуття із власності позивача спірного нерухомого майна за його ж волею, у зв'язку з укладенням Договору міни з ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія».
Спір же у даній справі виник у зв'язку із порушенням, на думку позивача, його прав на зазначене нерухоме майно, оскільки на думку ліквідатора позивача, воно неправомірно вибуло з володіння підприємства.
Враховуючи встановлені судом обставини та оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги, заявлені позивачем у даній справі, не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно приписів статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За змістом права власності, визначеного у статті 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Право володіння означає юридично забезпечену власникові можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу, отже, майно вважається таким, що перебуває у володінні власника і тоді, коли він фізично ним не володіє.
Право користування - юридично закріплена можливість власника щодо використання майна та вилучення з нього корисних властивостей, а право розпорядження - юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну та фактичну долю майна.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (пункт 1 статті 321 вказаного Кодексу).
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб.
Захист права власності врегульовано главою 29 ЦК України, яка передбачає наступні способи захисту: право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння (ст. 387), на витребування майна від добросовісного набувача (ст. 388), витребування грошей та цінних паперів (ст. 389), захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (ст. 391), визнання права власності (ст. 392) тощо.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 цього Кодексу).
У свою чергу, норма статті 387 ЦК України встановлює право власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (віндикаційний позов).
Однією з особливостей цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачу майна на праві власності чи іншому титулі. В протилежному випадку власник має право звернутися до суду з двома вимогами - про визнання права власності на майно та усунення перешкод у здійсненні щодо нього правомочностей.
Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Таким чином, статтею 388 ЦК України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.
У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного чи нікчемного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.
У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором, права відчужувати це майно.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 17.10.2011 р. № 3-103гс11, яка є обов'язковою згідно з вимогами ст. 111-28 ГПК України.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
При розгляді віндикаційного позову позивач повинний підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно позивач повинен надати суду відповідні докази. (Відповідна правова позиція відображена в постанові Вищого господарського суду України від 19.07.2011 р. у справі № 5002-18/3226.1-2010).
Як зазначалось вище, судом встановлено, що спірне майно вибуло з власності позивача на підставі укладеного між ним та ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія» Договору міни № В-18 від 26.09.1997 р.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Доказів визнання вказаного договору у встановленому законом порядку недійсним суду не представлено.
У відповідності до п. 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, який набрав чинності 1 січня 2001 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
На час укладання між позивачем та ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія» Договору міни нерухомого майна діяв Цивільний кодекс Української РСР.
Приписами статті 128 ЦК УРСР було передбачено, що право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей.
Згідно зі ст. 241 ЦК УРСР за договором міни між сторонами здійснюється обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.
Відповідно до норм ст. 242 ЦК УРСР, до договору міни застосовуються правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин сторін.
Приписами статті 224 ЦК УРСР було передбачено, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 42 ЦК УРСР було визначено форми угод, в яких їх може бути укладено: усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
Зокрема, стаття 47 ЦК УРСР встановлювала, що нотаріальне посвідчення угод є обов'язковим лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою ст. 48 цього Кодексу.
Так, законодавство, чинне на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачало обов'язкового нотаріального посвідчення для договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень, а відповідно і їх міни.
Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові від 15.11.2011 р. у справі № 36/163-47/160.
Як зазначалось вище, право власності на спірне майно, набуте ЗАТ «Промислова інвестиційна компанія» на підставі Договору міни № В-18 від 26.09.1997 р. було зареєстровано в Київському міському бюро технічної інвентаризації.
Судом було досліджено інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна за параметрами запиту: адреса об'єкта нерухомого майна - м. Київ, вулиця Героїв Дніпра, будинок 3-А, та встановлено, що відомості про нерухоме майно за вказаною адресою у реєстрі відсутні.
Водночас, необхідно враховувати, що частиною 1 статті 5 ЦК України передбачено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» в редакції з урахуванням змін, внесених Законом України від 11.02.2010 р. №1878-VI визначено, що права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав (ч.4 ст.3 Закону).
Отже, таким чином суд приходить до висновку, що право власності на спірне нерухоме майно було правомірно відчужене шляхом укладення договору міни, а отже наразі позивач не є його власником, а відповідно заявлення ним віндикаціійного позову щодо такого майна є безпідставним.
Так, відповідно до ст. ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
У відповідності до статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Із аналізу норм наведеного вище законодавства слідує, що особа може звернутися до суду за захистом свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання у спосіб, що встановлений договором або законом.
Порушення цивільного права - це результат протиправних дій, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.
Невизнання цивільного права - це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку, які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.
Оспорювання цивільного права - це такий стан цивільного правовідношення, при якому між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо приналежності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання.
За вказаних вище обставин, твердження позивача про порушення прав та законних інтересів ВАТ «Київенергобуд» визнаються судом безпідставними.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Проаналізувавши матеріали справи, суд приходить до висновку, що заявлені вимоги є безпідставними, а відповідно суд їх залишає без задоволення.
Що стосується заявлених відповідачами клопотань про застосування строків позовної давності, суд їх відхиляє, оскільки правила про позовну давність мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадку відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги.
Так, відповідно до п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові, у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 26.06.2014 р.
Головуючий суддя В.С. Ломака
Судді О.Є. Блажівська
О.В. Марченко