ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 910/6719/14 04.06.14
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ерфольг - Україна»
до: 1) Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк»;
2) Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»
про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги.
Суддя Сташків Р.Б.
Представники сторін:
від позивача - не з'явилися;
від відповідачів - Винник О.П. (представник за довіреностями).
Товариство з обмеженою відповідальністю «Ерфольг - Україна» (далі - Позивач) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» (далі - Відповідач-1) та Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - Відповідач-2) про визнання недійсним укладеного між ними договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, та зареєстрованого за № 2466.
Позовні вимоги мотивовані тим, що оспорюваний Договір купівлі-продажу прав вимоги суперечить вимогам чинного законодавства України, а саме ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства», а також порушує права та охоронювані законом інтереси Позивача, з огляду на те, що цей Договір є значним правочином (відповідно до Додатку №1 до Договору, загальна сума прав вимоги, що продається Відповідачем-1 Відповідачу-2 складає 5313455557,61 грн.), але укладався без відповідного рішення загальних зборів акціонерів Відповідача-1 та Відповідача-2.
Відповідач-1 проти позову заперечував, оскільки на його думку оспорюваний Договір купівлі-продажу прав вимоги не був для Відповідача-2 значним правочином, а отже не потребував рішення Наглядової ради або акціонерів банку, та натомість для Відповідача-1 єдиним акціонером були прийняті відповідні рішення яких вимагав закон, і тому посилання Позивача на порушення при укладенні Договору купівлі-продажу прав вимоги положень ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства» є необґрунтованими.
Відповідач-2 письмового відзиву на позов не подав, проте усно його повноважний представник підтримав позицію Відповідача-1 щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Представники Позивача в судові засідання 19.05.2014 та 04.06.2014 з невідомих причин не з'явилися, хоча були належним чином та заздалегідь повідомлені про призначення справи до розгляду в засіданнях суду, про час і місце їх проведення, оскільки ухвали суду Позивачем були отримані заздалегідь поштою, що вбачається з залучених до матеріалів справи зворотних повідомлень про вручення поштових відправлень.
Клопотання Позивача від 03.06.2014 про відкладення розгляду справи, призначеного на 04.06.2014 судом було відхилено, оскільки закінчувався встановлений ст. 69 ГПК України строк розгляду спору, а клопотання про його продовження сторонами, та зокрема Позивачем, не заявлялось.
Крім того Позивач, як учасник судового процесу не був позбавлений права та можливості (в матеріалах справи відсутні докази протилежного) забезпечити за необхідності участь у судових засіданнях свого іншого повноважного представника, ніж той, що двічі не зміг з'явитися до суду.
Неможливість направлення Позивачем іншого повноважного представника та неможливість розгляду справи без участі його представника підлягає доведенню ним як учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК України), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.
Суд також приймає до уваги, що явка представників сторін у судове засідання обов'язковою не визнавалась, а отже направлення представника було правом, а не обов'язком Позивача, та останнім не обґрунтовано підстав необхідності прийняття його представником особистої участі в судових засіданнях.
Крім того, Позивач не був позбавлений права та можливості (в матеріалах справи відсутні докази протилежного) надати, якщо мав таке бажання, нові письмові пояснення та докази по суті спору в письмовому вигляді через канцелярію суду, оскільки про призначення судових засідань Позивачу було відомо заздалегідь.
Судом враховано, що відповідно до пункту 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Обставин, які б перешкоджали чи не дозволяли розглянути спір у даному судовому засіданні, перед судом доведено не було, а відтак, з огляду на все вищенаведене, суд дійшов висновку про відсутність встановлених ст. 77 ГПК України підстав для відкладення розгляду справи та відповідно до статті 75 ГПК України, здійснює розгляд справи за наявними в ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника Відповідачів, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
03.06.2011 між Позивачем (Позичальник) та Відповідачем-1 (Банк) було укладено Кредитний договір № 04.І/07/11-КЛТ (далі - Кредитний договір) про надання кредитів (траншів) на підставі окремих додаткових угод, в обумовлених сторонами розмірах та в строки, але в межах суми, еквівалентної 17300000 євро та зі сплатою за користування кредитними коштами процентів в розмірі від 9% до 10,5% річних.
У подальшому, між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, та зареєстрований за № 2466 (далі - Договір купівлі продажу прав вимоги), за умовами якого серед інших договорів Відповідачем-2 було викуплено у Відповідача-1 право вимоги до Позивача за Кредитним договором, та у відповідності до п. 1.1 Договору до цього права вимоги входять всі права вимоги Відповідача-1, як кредитора, до Позивача, як до Позичальника, за Кредитним договором, а також всі права вимоги Відповідача-1 до осіб, які надали забезпечення за договорами забезпечення включаючи будь-які та всі права вимоги та засоби захисту, які доступні Відповідачу-1 щодо виконання Позичальником та особами, які надали забезпечення, будь-яких своїх обов'язків за Кредитним договором та договорами забезпечення до нього.
До матеріалів справи додано листи Відповідача-1 № 2/01-17/10306 від 07.10.2013 та № 2/01-17/11709 від 05.11.2013, якими він повідомляв Позивача про підписання Договору купівлі-продажу прав вимоги.
Проте на думку Позивача, оспорюваний Договір купівлі-продажу прав вимоги суперечить вимогам чинного законодавства України, а саме ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства», а також порушує права та охоронювані законом інтереси Позивача, з огляду на те, що цей Договір є значним правочином (відповідно до Додатку №1 до Договору, загальна сума прав вимоги, що продається Відповідачем-1 Відповідачу-2 складає 5313455557,61 грн.), але укладався без відповідного рішення загальних зборів акціонерів Відповідача-1 та Відповідача-2.
Проте, до вищенаведених доводів Позивача суд ставиться критично, з огляду на наступне.
Так, Позивач невірно зазначає, що вартість прав вимоги складає суму 5313455557,61 грн., оскільки це розмір відступлених вимог за Договором купівлі-продажу прав вимоги.
Відповідно до п. 3.1 Договору купівлі-продажу прав вимоги, за продаж (відступлення) Продавцем Прав вимоги за цим Договором Покупець зобов'язується сплатити Продавцю Загальну купівельну ціну протягом п'яти робочих днів з Дати підписання.
Відповідно до п. 1.1 цього Договору, під вживаним у договорі терміном «Загальна Купівельна Ціна» розуміється сума всіх Купівельних цін за права вимоги, зазначених у Додатку 1, та становить 2868115813,48 грн., та отже це і є вартість прав вимоги.
Згідно відомостей, що містяться у звіті про фінансовий стан Відповідача-2 станом на 31.12.2012, вартість його активів складала суму 29646897000 грн., 10% від якої відповідно становить 2964689700 грн., а 25% становить 7411724250 грн.
А згідно відомостей, що містяться у звіті про фінансовий стан Відповідача-1 станом на 31.12.2012, вартість його активів складала суму 11217859000 грн., 10% від якої відповідно становить 1121785900 грн., а 25% становить 2804464750 грн.
У матеріалах справи міститься копія Рішення № 11 єдиного акціонера, який володіє 100% акцій Відповідача-1 від 27 вересня 2014 року, та який керуючись ч. 3 ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства», попередньо схвалив укладення Відповідачем-1 у період починаючи з 27 вересня 2013 року по 31 грудня 2013 року (включно) будь-яких договорів купівлі-продажу, уступки прав вимоги (або договорів факторингу) стосовно відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення, в тому числі але не обмежуючись договорами поруки тощо, будь-яким третім особам, і гранична вартість кожного договору не повинна перевищувати 3000000000 (три мільярди) гривень, а гранична сукупна вартість всіх договорів не повинна перевищувати 25000000000 гривень.
Крім того, вищевказаним Рішення № 11 було уповноважено Голову Правління Банку Масюру Віталія Олександровича або будь-яку іншу особу з правом підпису від імені Банку на підставі Статуту або довіреності від Голови Правління на виконання цього Рішення Акціонера укладати (вчиняти), підписувати від імені Банку вищезазначені договори, вносити в них зміни та доповнення, та підписувати всі інші, необхідні для виконання цього Рішення Акціонера, документи.
Згідно з рішенням засідання Наглядової ради Відповідача-1 від 11.09.2013 (протокол № 30) дозволено проведення будь-яких операцій між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 без додаткових рішень Наглядової ради, та вказано не вважати ці дії порушенням положень Статуту.
Також у матеріалах справи наявна копія рішення № 7 єдиного акціонера, який володіє 100% акцій Відповідача-1 від 13.09.2013, про погодження рішення Наглядової ради Відповідача-1 від 11.09.2013 (оформленого протоколом засідання від 11.09.2013 № 30) про надання дозволу на проведення будь-яких операцій між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 без додаткових рішень Наглядової ради Відповідача-1, а відтак та вказано не вважати ці дії порушенням положень Статуту Відповідача-1.
А відтак, з огляду на все вищенаведене суд встановив, що оспорюваний Договір купівлі-продажу прав вимоги не був для Відповідача-2 значним правочином, а отже не потребував рішення Наглядової ради або акціонерів банку, та натомість для Відповідача-1 єдиним акціонером були прийняті відповідні рішення яких вимагав закон, і тому посилання Позивача на порушення при укладенні Договору купівлі-продажу прав вимоги положень ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства» спростовуються матеріалами справи та визнаються судом необґрунтованими.
Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до абз. 4 п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується, тому обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Проте Позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що оскаржуваний ним Договір купівлі-продажу прав вимоги суперечив закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили правочин, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочину не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Окрім того суд зазначає, що за загальним правилом особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину, та саме вони можуть пред'явити позов про визнання його недійсним.
Разом з цим, відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину, і такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у своїй постанові Пленуму від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Позивач у даній справі не є стороною оспорюваного правочину та ним не доведено, які саме його права та законні інтереси було порушено вчиненням Договору купівлі-продажу прав вимоги.
А одне лише посилання Позивача, що порушенням є укладенням оспорюваного Договору без відповідного рішення загальних зборів акціонерів Відповідача-1 та Відповідача-2, не є обґрунтуванням, які саме права та законні інтереси Позивача було порушено вчиненням оспорюваного правочину, стороною якого він не є.
Отже, Позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що існують обставини, з якими закон пов'язує можливість визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, а також не доведено порушення в зв'язку з вчиненням оспорюваного правочину охоронюваних законом прав та інтересів Позивача, а відтак, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Судовий збір, відповідно до положень статті 49 ГПК України, покладається на Позивача.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 32, 33, 43, 44, 49, 75, 82-85 ГПК України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 10.06.2014
Суддя Сташків Р.Б