Справа № 815/2980/14
17 червня 2014 року
12 год. 20 хв.
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Балан Я.В.,
судді - Андрухіва В.В.
судді - Завальнюка І.В.
розглянувши в порядку письмового провадження, за наявними матеріалами, справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення Державної міграційної служби України № 481-13 від 12.08.2013 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту нечинним з моменту його прийняття, зобов'язання державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-
До Одеського окружного адміністративного суду з позовом звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення Державної міграційної служби України № 481-13 від 12.08.2013 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту нечинним з моменту його прийняття, зобов'язання державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є громадянином Сирійської Арабської Республіки, приїхав до України у 2005 році на навчання, після закінчення кого не мав змоги повернутись ані до країни постійного проживання - Саудівську Аравію, через заборону в'їзду сирійців на територію країни та відсутність дозволяючи документів, ані до країни громадянського походження через військові дії та громадянську війну на її території. Крім того, позивач зазначає, що у разі його повернення до країни громадянського походження, він може стати жертвою свавільного насилля через вкрай нестабільну ситуацію в Сирії. Частина родичів, як вказує позивач втекли хто куди зміг, а частина залишились в Сирії, зв'язку з якими у позивача не має, їх доля не відома. Поряд із вказаним, ОСОБА_1 в позові посилається на те, що в країні його постійного проживання - Сирії, з весни 2011 року правлячий уряд Президента продовжує зловживання силою проти цивільного населення країни. Верховний комісар ООН з прав людини в своїй доповіді звернулась до міжнародного співтовариства з закликом «У зв'язку із неспроможністю сирійської влади захистити своїх громадян, міжнародне співтовариство повинно застосувати термінові і ефективні засоби захисту Сирійського народу». Крім того, на 66-й пленарній сесії Генеральної асамблеї ООН було прийнято 63 резолюції та 9 рішень рекомендованих Комітетами ООН, в яких засвідчувалось продовження грубих порушень прав людини в Сирії. Таким чином позивач має обґрунтовані побоювання за своє життя у разі повернення до Сирії. Натомість, оскаржуване рішення, на думку позивача, прийнято без належного вивчення інформації по країні походження ОСОБА_1 та не містить обґрунтованих причин відмови, у зв'язку із чим підлягає скасуванню (аркуші справи 3-8).
Позивач не прибув, належним чином повідомлений про дату, час і місце судового розгляду справи. Через канцелярію Одеського окружного адміністративного суду за вхід. № 15639/14 від 17.06.2014 року від позивача надійшло клопотання без участі позивача, в порядку письмового провадження (аркуш справи 98).
В судове засідання прибув представник відповідача, за клопотанням якого до матеріалів справи було приєднано письмові заперечення проти позову, в яких зазначає, що позов не визнає, вважає його безпідставним, мотивуючи тим, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності заяви позивача, вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, у ході розгляду матеріалів особової справи ОСОБА_1 відповідачем органом міграційної служби підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону, які можуть розглядатись в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського поводження або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як свідчать матеріали особової справи ОСОБА_1, позивач ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної чи громадської організації. Заявлена ним інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. З урахуванням зазначеного, на думку відповідача, рішення ДМС України № 481-13 від 12.08.2013 року, яким позивачу відмовлено в наданні статусу біженця є правомірним, відтак позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають (аркуші справи 111-115).
Відповідно до приписів ст.ст. 122, 128 Кодексу адміністративного судочинства України, справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Сирії, народився у саудівській Аравії у м. Мека, країна постійного проживання - Сирія, за національністю - араб, етнічна група - суніт, віросповідання - мусульманин-суніт, освіта - повна вища. Більшу частину життя прожив у м. Джидда, саудівська Аравія, де на даний час мешкають його батьки та сестра. Вищу освіту здобув у Одеській державній академії холоду, факультет холодильні машини та установи (роки навчання 2007-2012 рр.). одружений з громадянкою України ОСОБА_4, Свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1, від шлюбу мають спільну дитину - доньку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 (аркуші справи 10-11, 33-3758-61, 65-90).
З матеріалів справи вбачається, що 13.09.2012 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши тим, що до України прибув у 2005 році на навчання. У 2012 році отримав диплом магістра Одеської академії холоду. На даний момент не може потрапити до країни постійного проживання - Саудівської Аравії через те, що та закінчився термін реєстрації, а Сирія не відкриває зараз візи до Саудівської Аравії. До країни громадянської належності також не може повернутись й через те, що там йде громадянська війна, крім того заявник зазначив, що не має бажання повертатись до Сирії, оскільки в Україні в нього є родина та дитина (аркуш справи 31, 32).
02.10.2012 року службовою особою відділу у справах біженців УСБ ГУ ДМС України в Одеській області було проведено співбесіду з особою, що потребує додаткового захисту ОСОБА_1, про що складено протокол (аркуші справи 40-44).
Вказаним протоколом зафіксовано пояснення позивача стосовно його побоювань повертатись до країни постійного проживання, крім іншого, через те, що в Україні у заявника є родина та через військові дії у Сирії. Заявник у ході співбесіди також зазначив, що має плани жити та працювати на території України.
04.06.2013 року, службовою особою міграційної служби повторно проведено співбесіду з заявником, про що складено відповідний протокол № 2 від 04.06.2013 року. Згідно вказаного протоколу ОСОБА_1 під час співбесіди зазначив, що він збирається наразі отримати посвідку на постійне проживання. На даний час має необхідність продовжити паспорт, потім поїхати до Лівану або Йорданії. Наміру повертатись до Сирії коли закінчаться військові дії не має, оскільки на Україні у нього родина (аркуші справи 55-56).
За результатами розгляду документів ОСОБА_5, що звернувся із заявою про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, на підставі проведеного інтерв'ю та вивчення матеріалів справи вказаного громадянина Сирії, відділом у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області прийнято висновок від 02.10.2012 року «щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту» (аркуші справи 45-46).
Згідно вказаного висновку, на підставі наданої заявником інформації було встановлено, що ОСОБА_1 країну постійного проживання (Саудівську Аравію) залишив 28.07.2011 року легально, авіарейсом з м. Джидда (Саудівська Аравія) - м. Абу-Дабі (ОАЕ) - м. Київ (Україна) на підставі національного паспорту № НОМЕР_2 та продовження терміну реєстрації на території України. причиною виїзду, як зазначено у вказаному висновку - є продовження навчання у Одеській державній академії холоду, причиною неможливості повернення до країни постійного проживання - закінчення терміну реєстрації на території Саудівської Аравії та відсутність можливості його продовження; причиною неможливості повернення до країни громадянської належності - військові дії на території Сирії та небажання розлучатись з родиною.
На підставі вказаного висновку, наказом № 76 від 05.10.2012 року було прийнято рішення «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (аркуш справи 47).
15.05.2013 року управлінням у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі № ODS 12/354 щодо відмови у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку із відсутністю відомостей та доказів, які б явно свідчили про наявність реальної загрози життю, безпеці чи свободі, а також у зв'язку із встановленими під час розгляду міграційною службою справи позивача обставинами стосовно того, що будь-які обмеження, засновані на ознаках не учинялись, тобто заявник не зазнав переслідувань за расової приналежності, тощо. Крім того, у вказаному висновку, органом міграційної служби відзначено, що за словами заявника, на даний час він готує документи для оформлення посвідки на постійне проживання в Україні. Вказане свідчить про те, що тимчасова легалізація була метою звернення до органу міграційної служби (аркуші справи 91-96).
Державною міграційною службою України, відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи № ODS 12/354 ОСОБА_1, громадянина Сирії, ІНФОРМАЦІЯ_1 було прийнято рішення № 481-13 від 12.08.2013 року, яким підтримано висновок ГУ ДМС України в Одеській області та вирішено відмовити заявнику у визнанні його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні (аркуш справи 62).
Про прийняте рішення позивачу було повідомлено шляхом надіслання ОСОБА_1 повідомлення № 159 від 04.09.2013 року (аркуші справи 62-64).
Позивач вважає, що вказане рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.
Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Жодна людина, згідно положень ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року (надалі - Закон України № 3671-VI від 08.07.2011 року) визначено поняття «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до вказаної статті Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року).
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН (надалі - УВКБ ООН) у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. УВКБ ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно абз.5 ст.10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно абз.1 ст.11 вищевказаного Закону оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Абзацом 2 статті 11 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
Відповідно до абз. 7 ст. 11 цього Закону до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.
Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
З матеріалів справи вбачається, що позивач намагався мотивувати свою заяву зазначивши, що є громадянином Сирії, постійно проживав на території саудівської Аравії. На даний час не має можливості повернутись до країни постійного проживання, у зв'язку з закінченням терміну реєстрації на території Саудівської Аравії та відсутністю можливістю її продовження, а також через триваючу на території Сирії громадянську війну. Крім зазначеного, позивач також вказує на те, що на території України в нього є сім'я - дружина та донька, з якими він не має бажання розлучатись та має намір жити й працювати на Україні.
Суд звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 або 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону відсутні.
Позивач у своєму позові вказав, що він засуджує дії уряду країни та чисельні жертви з боку цивільного населення, спричиненого військом Сирійської Арабської Республіки та зазначив, що у разі повернення до Сирії, може стати жертвою свавільного насилля через вкрай нестабільну ситуацію.
Відповідач у свої запереченнях зазначає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів та встановлено, що до україни ОСОБА_1 приїхав з метою отримання вищої освіти на підставі національного паспорту та проставленої в ньому студентської візи. У своєму позові позивач зазначає, що за певних обставин він не міг потрапити ані до Сирії ані до саудівської Аравії. Проте, згідно повідомлення Міністерства закордонних справ України, у зв'язку із загостренням ситуації з безпекою Сирії, клопотання громадян про оформлення віз для виїзду в Україні тимчасово, з 25.07.2012 року, доручено посольствам України в Йорданії та Лівані. Крім того, національний паспорт позивача був дійсний до березня 2013 року, але позивач не вжив жодних заходів задля продовження паспортного документу та отримання нового, що свідчить про наявність у позивача станом на березень 2013 року виїхати до зазначених вище країн та відкрити візу за іншими обставинами, а саме за запрошенням дружини. Щодо доводів позивача про засудження дій уряду країни його постійного проживання та громадянського походження, відповідно до ст. 164 керівництва процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, особи, які вимушені покинути країну походження із-за внутрішніх і міжнародних конфліктів, зазвичай не кваліфікуються як біженці за Конвенцією 1951 року і Протоколом 1967 року, тож ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визначення особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пунктом 37 Керівництва визначено, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача притулку, а не судження про ситуацію, яка склалась у країні походження. Отже, на думку відповідача, при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було належним чином вивчено наведені іноземцем обставини, досліджено інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у ст. 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається. Крім цього, під час розгляду заяви позивача, міграційною службою було встановлено відсутність у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, не було встановлено обставин щодо можливості застосування до нього нелюдського поводження та катування в разі повернення до країни постійного проживання, що підтверджується тим, що заявник добровільно, легально, безперешкодно покинув територію країни громадянського походження, не входив до рядів політичних партій, погрози, пов'язані з расою, релігією, національністю, належністю до певної соціальної групи, політичними поглядами на його адресу не надходили. Батьки позивача залишились на батьківщині та позивач підтримує з ними зв'язок. Шукач притулку, окрім небажання повертатись до Сирії, оскільки там йде громадянська війна, не надав більш детальних пояснень стосовно існування реальних загроз його життю у разі повернення його до Сирії. Під час процедури, передбаченої для оформлення документів щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було встановлено, що позивач до рядів політичних партій не входив, погрози пов'язані з расою, релігією, національністю (громадянством), належністю до певної соціальної групи, політичними поглядами на його адресу не надходили. За жодною із конвенційних ознак не переслідувався. Таким чином, вказані позивачем обставини підтверджують загальний політичний та економічний стан країни, проте не свідчать про наявність конкретних фактів, які б могли б трактуватись як переслідування для пошуку притулку в іншій країні.
Суд вважає, що доводи відповідача не є достатніми доказами для винесення рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки на думку суду, відповідачем зазначені обставини достовірно не перевірені, що не відповідає приписам ст. 10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року щодо всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В матеріалах справи відсутнє спростування можливості застосування до позивача нелюдського поводження у разі його повернення на батьківщину, як і відсутнє посилання на можливість спокійного проживання позивача у разі повернення на територію країни громадянського походження у даний час, коли на території Сирії загострився військовий конфлікт.
В судовому засіданні позивач зазначив, що побоювання повертатись на батьківщину на даний час є, оскільки ситуація в країні не покращується, крім того його рідне місто бомбардують, що може нанести значної шкоди життю та здоров'ю у разі повернення.
На думку суду, відповідач при розгляді заяви ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, повинен був врахувати, що не зважаючи на факт прибуття позивача в Україну в 2005 році легально на підставі паспорта та студентської візи, на теперішній час він має побоювання повернення у Сирію, у зв'язку з військовими подіями, які відбулись під час його знаходження в Україні.
На підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Виходячи із змісту зазначеної норми, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до частини другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
ООН, правозахисні організації та засоби масової інформацію продовжують повідомляти про непереривне насилля та масові вбивства в Сирії. Згідно офіційної позиції УВКБ ООН від 22 жовтня 2013 року - УВКБ ОНН характеризує втечу цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців. Сирійці, а також біженці з Палестини, місцем проживання яких була Сирія, потребують міжнародного захисту до тих пір, допоки ситуація з безпекою і дотриманням прав людини в Сирії не покращиться та не будуть створені умови для добровільного повернення з дотриманням безпеки та поваги до людської гідності. УВКБ ОНН в своїх рекомендаціях з питань міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку закликає усі країни забезпечити, що б особи, які залишають Сирію, у тому числі Палестинці та інші особи, які проживали в Сирії та які потребують міжнародного захисту як біженці, мали право шукати притулок та допускались на їх територію.
Отже існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.
На підставі встановлених обставин, з урахуванням наведених норм законодавства, суд дійшов висновку, що рішення ДМС України № 481-13 від 12.08.2013 року, яким підтримано висновок УСБ ГУ ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та прийнятим з порушенням ч. 5 ст. 10 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки висновок УСБ ГУ ДМС України в Одеській області від 15.05.2013 року по справі № ODS 12/354 не містить належного аналізу ситуації, що склалася в Сирії, з урахуванням того, що відповідачем не спростована можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, оскільки у вказаному висновку відповідач сам вказує, що на даний час у Сирії йдуть військові дії, у тому числі у м. Хама, де проживав заявник та наводить витяги з мережі «Інтернет: Сирія: сводка бойової активності за 29.05.2013 року…». Також у висновку відсутні належні дослідження щодо підстав надання особі додаткового захисту, не досліджена в повному мірі інформація щодо загрози життю позивача у разі його повернення до Сирії на даний час через військовий конфлікт в країні, призиву до армії та можливого застосування покарння за відмову від проходження служби, оскільки згідно матеріалів особової справи, позивач в армії не служив, проте відомостей щодо того, чи військовозобов'язана вказана особа чи ні, матеріали справи не містять.
Крім того, у своїх рекомендаціях, УВКБ ООН зазначає про необхідність розгляду заяв про визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту на основі справедливих та ефективних процедур та вважає, що більшість громадян, які звертаються за міжнародним захистом, вірогідніше всього, відповідають критеріям поняття «біженець» у відповідності до ст. 1 Конвенції 1951 року про статус біженців.
На підставі того, що судова колегія дійшла висновку про неповноту вивчення та перевірки матеріалів, що можуть бути підставами вважати наявними та достатніми умови для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача, рішення ДМС України № 481-13 від 12.08.2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягає визнанню його протиправним та скасуванню.
Крім того, на підставі встановлених судом обставин щодо неповного вивчення та дослідження Державною міграційною службою України матеріалів відносно позивача під час розгляду його заяви, з урахуванням прийнятого судом висновку щодо необхідності врахувати відповідачем обставини, встановлені судом під час розгляду справи, з урахуванням інформації щодо країни походження позивача тощо, а також укладення шлюбу з громадянкою України ОСОБА_4 та народженням дитини, що виключають можливість прийняття такого рішення, колегія суддів дійшла висновку про зобов'язання відповідача повторно переглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод, та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статей 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінюючи надані у справі докази, виходить із принципів адміністративного судочинства - змагальність, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин справи, згідно із яким розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно з ч. 1 ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
На підставі встановлених судом обставин, з урахуванням наведених норм законодавства, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість прийнятого рішення щодо позивача, а відтак позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
Керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року, ст. ст. 11, 69, 71, 86, 158-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення Державної міграційної служби України № 481-13 від 12.08.2013 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту нечинним з моменту його прийняття, зобов'язання державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - задовольнити частково.
Рішення Державної міграційної служби України № 481-13 від 12.08.2013 року «Про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - скасувати.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження позивача та обставин, встановлених судом.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Постанова суду може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Я.В. Балан
Суддя В.В. Андрухів
Суддя І.В. Завальнюк