Справа № 1005/11165/2012 Головуючий у І інстанції Саган В.М.
Провадження № 22-ц/780/2326/14 Доповідач у 2 інстанції Суханова
Категорія 45 05.06.2014
Іменем України
05 червня 2014 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:
Головуючого судді: Суханової Є.М.,
суддів: Мережко М.В., Данілова О.М.,
при секретарі: Франюк Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2014 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл спільного майна подружжя
ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1, в якому просив розділити майно та визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, посилалась на те, що з відповідачем він перебував в зареєстрованому шлюбі з 02.09.2006 року по 07.11.2009 року. В період спільного проживання була придбана вказана квартира, право власності на яку було зареєстровано за відповідачем.
Оскільки в добровільному порядку сторони дійти згоди щодо поділу спірної квартири не можуть, позивач просить розділити зазначене спільне майно подружжя, визнавши за ним право власності на 1/2 частку вказаної квартири.
В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримав в повному обсязі.
Відповідач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги не визнали вказуючи, що квартира АДРЕСА_1 була придбана не за спільні кошти подружжя, а рідними відповідача.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2014 року позов задоволено.
Визнано квартиру АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1.
Розділено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сумісно набуте майно, шляхом визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 1939,08 грн.
Не погодившись з висновками наведеними в рішенні суду, апелянт звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Колегія суддів вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги вважає, що вона не обґрунтована та задоволенню не підлягає.
Судом першої інстанції було встановлено наступні обставини.
Сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 02.09.2006 року по 07.11.2009 року.
Під час перебування у шлюбі позивач та відповідач придбали квартиру АДРЕСА_1.
Згідно витягу з реєстру права власності на нерухоме майно(а.с.10) від 09.04.2008 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за відповідачем ОСОБА_1
Відповідно до п. 2 ст.60 СК України майно, набуте за час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У відповідності до ст.70 СК України у разі розділу майна подружжя, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до ст.63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Враховуючи, що квартира АДРЕСА_1 придбана під час шлюбу є спільним сумісним майном подружжя, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Намагаючись спростувати висновки суду в цій частині, відповідачка-апелянт звернулась спочатку з зустрічним позовом про визнання спірного майна подружжя її особистою власністю (а.с.93-94), провадження по якому, було закрито ухвалою місцевого суду від 18 лютого 2014 року (а.с.130) з посиланням на наявність рішення Апеляційного суду Київської області від 07.03.2013 року, яке було постановлено за аналогічними позовними вимогами апелянта ОСОБА_1, яке набрало законної сили та згідно з вимогами ст. 61 ЦПК Українита ст. 205 ЦПК України є підставою для закриття провадження по спору між тим ж сторонами, за тим же предметом позову.
Ухвала місцевого суду від 18 лютого 2014 року набрала законної сили та сторонами не оскаржувалась.
Не зважаючи на наявність зазначенного вище рішення апеляційного суду Київської області від 07.03.2013 року, апелянт в своїй апеляційній скарзі посилається на ті ж самі обставини, які вже були предметом розгляду судової справи у 2013 році, а саме, про те, що спірне майно (квартира) дійсно була придбана в період шлюбу сторін, але за кошти, які їй надали її родичі.
В обґрунтування своїх апеляційних вимог надала слідуючи докази, а саме; - розписку від гр.-ки ОСОБА_4 про отримання нею грошей від іншого громадянина (а.с.149), розписка апелянта про отримання від ОСОБА_4 суми грошей (а.с.150), про отримання ОСОБА_1 суми грошей від інших осіб (а.с.151, всі датовані 6 жовтня 2006 року), а також договір купівлі-продажу домоволодіння, укладений між ОСОБА_4 та іншими особами 6 жовтня 2006 року, договір купівлі-продажу земельної ділянки між ОСОБА_4 та іншими особами від 6 жовтня 2006 року, виписка-повідомлення по рахунку щодо гр.-ки ОСОБА_4 та іпотечний договір від 16 травня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 про передачу в іпотеку спірного майна, а саме спірної квартири.(а.с.152-160).
Разом з тим, колегія суддів не вбачає жодних підстав вважати їх належними та допустимими доказами згідно з вимогами ст. 58-59 ЦПК України.
Так, згідно з вимогами ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування та сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно з вимогами ст. 59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом та обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Натомість, надані апелянтом документи жодним чином не стосуються розгляду справи про розподіл спільного майна подружжя, стосуються інших осіб та датовані 2006 роком, зважаючи на ту обставину, що спірна квартира сторін була придбана у 2008 році, жодних доказів того, що між зазначеними документами та придбанням квартири за кошти родичів апелянта, існує причинно-наслідковий зв'язок, не має.
Крім того, колегія суддів, також звертає увагу на ту обставину, що апелянт мала всі процесуальні можливості надати зазначені документи до суду першої інстанції, що нею зроблено не було.
Таким чином, зазначені документи не є належними та допустимими доказами по справі.
Інших підстав, обставин та доказів для задоволення апеляційної скарги не має, таким чином, апеляційна скарга не доведена та задоволенню не підлягає.
Відмовляючи у задоволенні апеляційних вимог апелянта, колегія суддів також враховує, що апелянт вже зверталась до суду з позовом про визнання спірного майна подружжя її особистою власністю та рішенням Апеляційного суду Київської області від 07.03.2013 року їй було відмовлено у задоволенні її позовних вимог.
Таким чином, її посилання в апеляційній скарзі на ті ж обставини (про те,що гроші на квартиру надано її родичами) вже було предметом розгляду у судовій справі та було визнано безпідставним.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Рішення суду ухвалено з дотриманням вимог чинного законодавства, з правильним вирішенням правовідносин сторін та наданням обґрунтованої процесуальної оцінки доказам по справі.
Згідно з вимогами ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд, першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. ст.303,304,307,308,313-315 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду від 18 лютого 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до касаційної інстанції протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: