05 червня 2014 року м. Київ К/9991/59704/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого Степашка О.І.
суддів: Островича С.Е.
Федорова М.О.
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Золочівському районі Львівської області
на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 04.02.2011
та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2011
у справі № 2а-8970/10/1370
за позовом Золочівського міського виробничого житлово-комунального підприємства
до Державної податкової інспекції у Золочівському районі Львівської області
про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень
Золочівське міське виробниче житлово-комунальне підприємство (далі по тексту - позивач, Золочівське міське ВЖКП) звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Золочівському районі Львівської області (далі по тексту - відповідач, ДПІ у Золочівському районі Львівської області) про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень від 28.09.2010 №0000431600/1, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у розмірі 2788,36 грн. за порушення граничного строку сплати узгодженого податкового зобов'язання з податку на додану вартість (далі ПДВ); від 28.09.2010 №0000411600/1, яким позивача було зобов'язано сплатити штраф у розмірі 2244,80 грн. за порушення граничного строку сплати узгодженого податкового зобов'язання з ПДВ; від 28.09.2010 №0000421600/1, яким позивача було зобов'язано сплатити штраф у розмірі 953,11 грн. за порушення граничного строку сплати узгодженого податкового зобов'язання з ПДВ.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 04.02.2011, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2011, позовні вимоги задоволено частково. Визнано частково протиправними податкові повідомлення-рішення від 28.09.2010 №0000411600/1 в частині нарахування штрафних (фінансових) санкцій на суму 6700,00 грн. та від 28.09.2010 №0000431600/1 в частині нарахування штрафних (фінансових) санкцій на суму 11300,00 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
В касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права.
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами проведеної відповідачем перевірки КП «Золочівське міське виробниче житлово-комунальне підприємство» з питань дотримання вимог пп. 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону України від 21.12.2000 №2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі по тексту - Закон №2181-III), складено акт перевірки від 21.07.2010 №11/15-213/03348703.
На підставі висновків акту перевірки та на підставі пп. 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону №2181-ІІІ податковим органом винесено податкові повідомлення-рішення від 21.07.2010: №0000411600/0, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у розмірі 2448,80 грн. (20% від суми узгодженого податкового зобов'язання з податку на додану вартість за січень 2010 року); №0000431600/0, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у розмірі 2788,36 грн. (20% від суми узгодженого податкового зобов'язання з податку на додану вартість за лютий 2010 року); №0000421600/0, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у розмірі 915,11 грн. (50% від суми узгодженого податкового зобов'язання з податку на додану вартість за лютий 2010 року).
За результатами розгляду в порядку адміністративного оскарження податковим органом 28.09.2010 прийнято податкові повідомлення-рішення: №0000411600/1, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у розмірі 2448,80 грн.; №0000431600/1, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у розмірі 2788,36 грн.; №0000421600/1, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у розмірі 915,11 грн.
Судами встановлено, що згідно з декларацій з податку на додану вартість за січень 2010 року позивач задекларував до сплати вказаний податок у сумі 11224,00 грн. та за лютий 2010 року позивач задекларував до сплати вказаний податок у сумі 15848,00 грн.
З матеріалів справи вбачається, що нарахування штрафних санкцій було здійснено відповідачем в автоматичному режимі на підставі даних особового рахунку позивача. При цьому, сплачені частково позивачем кошти з податку на додану вартість за січень 2010 року у розмірі 6700,00 грн. та за лютий 2010 року у розмірі 11300,00 грн. по деклараціям зараховані відповідачем на погашення попереднього податкового боргу позивача.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суди попередніх інстанцій виходили з наступних обставин, з чим погоджується суд касаційної інстанції.
За змістом пп. 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону №2181 платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 цього Закону для подання податкової декларації.
Згідно п. 7.7 ст. 7 вказаного Закону податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобов'язань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а в разі одночасного його виникнення за різними податками, зборами (обов'язковими платежами) і у рівних пропорціях.
Вказана норма не позбавляє платника податку права самостійно визначити джерела погашення узгоджених податкових зобов'язань відповідно до п. 7.1 ст. 7 Закону №2181 та від обов'язку самостійно сплатити суму податкового зобов'язання відповідно до п.5.3.1 п. 5.3 ст. 5 цього ж Закону.
Відповідно до пп. 7.1.1 п. 7.7 ст. 7 Закону №2181-ІІІ, джерелами самостійної сплати податкових зобов'язань або податкового боргу платника податку є будь-які власні кошти такого платника податку. Отже, грошовий платіж є єдиною формою сплати податкових зобов'язань і погашення податкового боргу.
Згідно з п. 6 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України визначає систему, порядок і форми платежів.
Пунктом 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 №22, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 за №377/89/76, кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі платіжних вимог стягувачів у разі примусового списання коштів згідно з главою 5 цієї Інструкції. При цьому згідно з п. 3.8 зазначеної Інструкції реквізит «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність установленим вимогам лише за зовнішніми ознаками.
З наведеного випливає, що право визначати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України належить виключно платнику. Тому суми податкових зобов'язань або податкового боргу з урахуванням пп. 16.5.2 п. 16.5 ст. 16 Закону №2181-ІІІ слід вважати сплаченими у день реєстрації банківською установою платіжного документа із зазначеним у ньому призначенням платежу на сплату відповідних податкових зобов'язань або податкового боргу, визначених платником податків.
Відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом №2181-ІІІ, визначено вичерпний перелік заходів, які вживаються контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу. Серед таких заходів немає зміни призначення платежу, самостійно визначеного платником податків.
Таким чином, у разі недотримання платником податків порядку погашення податкового боргу та виконання податкових зобов'язань, передбаченого п. 7.7 ст. 7 Закону №2181-ІІІ, податковий орган не наділений правом чи обов'язком змінювати призначення платежу, визначене платником податків.
За таких обставин самостійне зарахування податковим органом сплачених платником податку сум у рахунок податкового боргу або тих податкових зобов'язань, які не вказані в призначенні платежу під час перерахування платником податків коштів до бюджету, є неправомірним.
З огляду на зазначене колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Враховуючи викладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судами попередніх інстанцій належним чином з'ясовані обставини справи та надано їм відповідну правову оцінку. Порушень норм матеріального та процесуального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішень судів попередніх інстанцій не встановлено.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 220-1, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Золочівському районі Львівської області відхилити.
Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 04.02.2011 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2011 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення та може бути переглянута Верховним Судом України у випадках, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України.
Головуючий(підпис)О.І. Степашко
Судді(підпис)С.Е. Острович
(підпис)М.О. Федоров