Справа № 587/1854/13-ц
18 червня 2014 року Сумський районний суд Сумської області у складі:
Головуючого - судді Черних О.М.,
при секретарі Остапенко І.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Суми цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів,
встановив:
Позивач в особі свого представника звернулась до суду з тих підстав, що відповідач працювала продавцем у неї як у ФОП. Під час перевірки позивачем було виявлено нестачу переданих для реалізації товарів на суму 10000 грн. Документи з виправленнями були пред'явлені відповідачу, яка визнала факт привласнення виручки за проданий товар в сумі 7200 грн. та взяла на себе зобов'язання повернути вказані гроші до 31 грудня 2012 року, про що 10 червня 2012 року написала розписку. До часу свого звільнення відповідач своєчасно отримувала заробітну плату, але свої зобов'язання щодо повернення коштів не виконала та гроші не повернула. Виходячи з норм права, що регулюють правовідносини договору позики, просила стягнути з відповідача суму боргу в розмірі 7200 грн., проценти за користуванняч чужими грошима в сумі 716,78 грн., а з урахуванням інденсу інфляції сума заборгованості становить 7932,61 грн. Крім того, просила стягнути судові витрати по справі у вигляді сплаченого судового збору в сумі 229,40 грн. та витрат на надання правової допомоги в сумі 2500,00 грн.
У судовому засіданні позивачка та її представник позов підтримали повністю, наполягали на його задоволенні.
В судовому засіданні відповідач позов не визнала та пояснила, що грошей в борг у позивача вона не брала. Розписку дійсно написала на вимогу позивача під тиском.
Заслухавши позивача та її представника, відповідачку, дослідивши матеріали справи, суд вважає позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець і між нею та ОСОБА_2 укладений трудовий договір, відповідно до якого відповідач працювала у позивача в якості продавця продовольних товарів (а.с.6), за що отримувала заробітну плату (а.с. 8-19).
При проведенні первинної господарської документації ОСОБА_1 помітила виправлення у відомостях отриманого товару та зданої виручки за період з 02 серпня 2011 року по 27 травня 2012 року та нарахувала нестачу товару на суму приблизно 10 тис. грн. Після пред'явлення цих документів ОСОБА_2 остання 10 червня 2012 року написала розписку, відповідно до змісту якої зізналась в тому, що в період з 02 серпня 2011 року по 01 квітня 2012 року самовільно брала аванси на суму 7 200 грн і зобов'язується їх повернути до 31 грудня 2012 року (а.с. 7).
З постанови про закриття кримінального провадження від 30 травня 2013 року вбачається, що в ході досудового розслідування було призначено судову-економічну експертизу, згідно з висновками якої в обсязі наданих документів підтвердити документально або спростувати нестачу товарно-матеріальних цінностей та грошових коштів станом на 27 травня 2012 року в сумі 10 тис. грн. за період часу з 02 серпня 2011 року по 27 травня 2012 року у матеріально-відповідальної особи ОСОБА_2, працюючої у фізичної - особи підприємця ОСОБА_1 не видається за можливе у зв'язку з відсутністю належно оформленого акта інвентаризації, яким встановлена зазначена сума недостачі, та не представленням на дослідження первинних документів бухгалтерського обліку матеріальних цінностей (а.с. 39) .
Таким чином, за відсутності доказів вини ОСОБА_2 встановити, що розписка, яку вона написала 10 червня 2012 року, стосується саме виявленої позивачем недостачі товарно-матеріальних цінностей, не можливо.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з нормами частини 1 статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.
При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством (частина 2 статті 130 КЗпП України).
Відповідно до статті 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.
Положенням пункту 1 статті 134 КЗпП України передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 КЗпП України укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.
Проте, в судовому засіданні не встановлено, що розписка, яку 10 червня 2012 року написала ОСОБА_2 стосується саме виявленої позивачем нестачі товарно-матеріальних цінностей, а згідно з нормами трудового законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.
При цьому, відповідно до положення ч. 1 ст. 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням. Отже, умовами здійснення новації є, по-перше, двостороння угода (домовленість), по-друге, дотримання форми такого правочину (новаційного договору), тобто у формі, передбаченій для укладання договору позики (ч. 2 ст. 1053 ЦК України), а по-третє, це дійсність первинного зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК України).
Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.
Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (ч.1 ст. 1051 ЦК України).
При цьому, за змістом ч. 2 ст. 1051 ЦК України при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) безгрошовість такого договору не може ґрунтуватись на поясненнях свідків, а може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч. 2 ст. 58, ст. 59 ЦПК України).
Судом встановлено, що згідно розписки між сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 10 червня 2012 року було укладено договір позики, відповідно до якого позивачка передала, а відповідач ОСОБА_2 отримала 7200 гривень, при цьому зобов'язалася повернути борг до 31 грудня 2012 року, але у визначений строк борг не повернула.
Всупереч вимогам ст. 60 ЦПК України відповідачка ОСОБА_2 не надала суду жодного доказу, що розписка була написана під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (ст.ст. 230-233 ЦК України), внаслідок чого допускаються в якості доказів пояснення свідків і правочин визнається недійсним.
Факт написання розписок саме відповідачкою підтверджено її особистими поясненнями.
Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України.
Обставини, визнані сторонами, згідно із ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, проценти в сумі 716 грн. 78 коп., з урахуванням сумарного індексу інфляції, позивачем нараховані на законних підставах.
Враховуючи вищевикладене суд вважає, позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Проте вимоги позивача в частині стягнення компенсації за правову допомогу у розмірі 2500 грн. підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.
Статтею 84 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року № 590 «Про граничні розміри компенсаційних виплат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» затверджено граничні розміри компенсаційних витрат, пов'язаних з розглядом справ. Так, граничний розмір витрат, пов'язаних з правовою допомогою стороні, на користь якої ухвалено судове рішення у цивільній справі у випадку, якщо компенсація сплачується іншою стороною, не повинен перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що зазначеній особі виплачується 40% розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи.
Законом України «Про Державний бюджет на 2013 рік» від 06.12.2012 року розмір мінімальної заробітної плати становить з 1 січня 2013 року по 30 листопада 2013 року - 1147 грн., з 01 грудня 2013 року - 1218 грн., Законом України «Про Державний бюджет на 2014 рік» від 16.01.2014 року розмір мінімальної заробітної плати становить з 1 січня 2014 року - 1218грн.
На підтвердження отримання правової допомоги позивачем надано договір про надання правової допомоги, свідоцтво платника єдиного реєстру, акт виконаних робіт та касовий чек на суму сумі 2500 грн. за складання позовної заяви, та на представлення інтересів позивача у суді.
Як вбачається з матеріалів справи представник позивача ОСОБА_3, взяв на себе обов'язок щодо представництва інтересів позивача у суді. Загалом він приймав участь у п'ятьох судових засіданнях (31.10.2013 р.-30хв., 18.112013р.-7 хв., 04.12.2013р.-46 хв., 08.01.2014р.-30 хв., 18.06.2014р.-21 хв.), отже компенсації за рахунок відповідача підлягає сума у розмірі 2270 грн. 57 коп. (1200 грн. - за складання процесуальних документів та 1070 грн. 57 коп. за представництво представника позивача ОСОБА_3 в суді).
Крім того, відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати в розмірі 229 грн. 40 коп.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 60,213,215,218 ЦПК України, ст.ст.202,203 ЦК України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів задовольнити
Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки с. В.Сироватка, Сумського району, Сумської області, ідентифікаційний код НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженки м. Горлівка, Донецької області, ідентифікаційний код НОМЕР_2, суму боргу в розмірі 7916 грн. 78 коп., витрати на правову допомогу в розмірі 2270 грн.57 коп. та судовий збір в розмірі 229 грн. 40 коп.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя О.М.Черних