12 червня 2014 року Справа № 915/1691/13
Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:
головуючого - суддів:Поляк О.І. (доповідач), Грейц К.В., Шаргала В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
матеріали касаційної скарги Заступника прокурора Одеської області
на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 25.02.2014
у справі № 915/1691/13 Господарського суду Миколаївської області
за позовомПрокурора Баштанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Головного управління Держземагенства у Миколаївській області та Баштанської районної державної адмінінстрації
доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4
продострокове розірвання договору оренди земельної ділянки, повернення її у розпорядження держави
за участю представників:
від позивача -1.не з'явився 2.не з'явився
від відповідача -не з'явився
прокурор - Гудименко Ю.В.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 04.12.2013 (суддя - Ю.С. Бритавська), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.02.2014 (головуючий суддя - С.В. Таран, судді - Л.І. Бойко, Т.А. Величко), у справі №915/1691/13 у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаними рішенням та постановою, заступник прокурора Одеської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та прийняти у даній справі нове рішення про задоволення позову, посилаючись при цьому на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, ст. ст. 19, 20, 22, 31, 33 - 37 ЗК України.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 26.05.2014 касаційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 12.06.2014.
Розпорядженням секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 11.06.2014 № 03-05/779 для розгляду касаційної скарги у даній справі було сформовано судову колегію у складі головуючого судді - Поляк О.І. (доповідач), суддів - Грейц К.В., Шаргала В.І. Відзиву на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходило.
У призначене судове засідання з'явився лише прокурор, сторони та третя особа у справі своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні не скористалися.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення прокурора, розглянувши матеріали касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 12.04.2007 між Баштанською районною державною адміністрацією (орендодавець) та приватним підприємцем ОСОБА_4 (орендар) було укладено договір оренди землі (далі-договір), за умовами якого орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за межами населеного пункту на території Баштанської міської ради Баштанського району Миколаївської області, площею 14,37 га пасовищ, зі строком дії 50 років.
Вказаний договір зареєстровано Баштанським районним відділом Миколаївської регіональної філії ДП „Центр Державного земельного кадастру при Держкомземі України", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 30.05.2007 за № 040700601281.
Відповідно до п. 5.1 договору земельна ділянка передається в оренду орендарю для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Цільове призначення земельної ділянки - землі сільськогосподарського призначення. Земельна ділянка повинна використовуватись орендарем виключно як пасовище для вирощування багаторічних трав, випасання худоби. Не допускається розорювання земельної ділянки для вирощування зернових та просапних сільськогосподарських культур (п. 5.2 договору).
Пунктом 11.4 договору визначено обов'язок орендаря використовувати земельну ділянку тільки за цільовим призначенням; виконувати встановлені щодо земельної ділянки обмеження в обсязі, передбачено законом та цим договором.
Згідно з п. 12.3 договору підставою припинення дії договору є, зокрема, допущення орендарем порушень, зазначених у пункті 11.4 цього договору; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.
Відповідно до п. 12.4 договору його дія припиняється шляхом його розірвання, зокрема, за рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором.
Судами попередніх інстанцій також встановлено, що 21.05.2013 Державною інспекцією сільського господарства в Миколаївській області було проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства приватним підприємцем ОСОБА_4, за результатами якої встановлено, що земельна ділянка площею 14,37 га в період 2012-2013р.р. використовується останнім не за цільовим призначенням та не виконуються вимоги природоохоронного режиму використання земель, а саме: на час перевірки земельна ділянка, призначення якої пасовища, використовується як рілля, що є порушенням пункту "а" ст. 96 Земельного кодексу України - використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, про що складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 21.05.2013 та в акт обстеження земельної ділянки від 21.05.2013 № 5.
У зв'язку з виявленим порушенням Державною інспекцією сільського господарства в Миколаївській області видано припис від 21.05.2013 №000430, складено протокол про адміністративне правопорушення від 21.05.2013 №000285, винесено постанову про накладення адміністративного стягнення від 21.05.2013 №000277, а також здійснено розрахунок розміру шкоди, заподіяної внаслідок використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.
25.06.2013 Державною інспекцією сільського господарства в Миколаївській області проведена перевірка з питання виконання вимог припису від 21.05.2013 №000430, за результатами якої встановлено, що приватний підприємець ОСОБА_4 продовжує використовувати земельну ділянку не за цільовим призначенням. Враховуючи невиконання приватним підприємцем ОСОБА_4 вищевказаного припису, Державною інспекцією сільського господарства в Миколаївській області повторно видано відповідачу припис від 25.06.2013 № 00540, складено протокол про адміністративне правопорушення від 25.06.2013 № 000377 та прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення від 25.06.2013 № 000372.
Звертаючись до господарського суду з даним позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держземагенства у Миколаївській області та Баштанської районної державної адміністрації, прокурор Баштанського району Миколаївської області послався на те, що оскільки ФОП ОСОБА_4 використовує орендовану земельну ділянку не за цільовим призначенням, а відтак укладений між ним та Баштанською райдержадміністрацією договір оренди землі від 12.04.2007 підлягає достроковому розірванню зі скасуванням його державної реєстрації, а земельна ділянка - поверненню у розпоряджання держави в особі позивача-1.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з недоведеності факту використання відповідачем земельної ділянки не за її цільовим призначенням.
Залишаючи без змін ухвалене судом першої інстанції рішення та погоджуючись з наведеними у ньому мотивами, апеляційний господарський суд послався також і на приписи ч. 2 ст. 651 ЦК України, зазначивши при цьому про недоведеність істотності порушення відповідачем договору оренди землі, тобто коли внаслідок завданої шкоди орендодавець значною мірою позбавляється того, на що він розраховував при укладанні договору.
Однак, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не надали власної правової оцінки фактичним обставинам справи, виходячи з умов укладеного між сторонами договору оренди землі та норм Земельного кодексу України й Закону України "Про оренду землі", які є спеціальними для спірних правовідносин, що мало своїм наслідком порушення ними не лише норм процесуального права, а й незастосування норм матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.
Так, як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, у розумінні ст. 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Відповідно до ст. 13 названого Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Статтею 15 вказаного Закону до істотних умов договору оренди, серед іншого, віднесені також і умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, умови збереження стану об'єкта оренди та існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки.
В силу ст. 24 Закону України „Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди.
Відповідно до ст. 1 Закону України „Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки - це використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Відтворюючи дієвість принципу раціонального використання та охорони земель, Земельний кодекс України поділяє землі України за цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення (ч. 1 ст. 19 названого Кодексу).
Кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її особливого правового режиму.
Так, у відповідності до ч. 1 ст. 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо) (частина 2 вказаної норми).
З аналізу наведеного слідує, що земельні ділянки, віднесені до однієї і тієї ж категорії, можуть використовуватися за різними видами цільового призначення, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності і т.п., та визначені у Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженій наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 548 від 23.07.2010, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 01.11.2010 за № 1011/18306.
Отже, з'ясувавши, що спірна земельна ділянка, будучи віднесеною до категорії земель сільськогосподарського призначення, з видом використання як пасовище для вирощування багаторічних трав та випасання худоби, у період 2012-2013р.р. використовувалася відповідачем як рілля, суди попередніх інстанцій дійшли мотивованого висновку про те, що у даному випадку мова йде не про зміну категорії цільового призначення земельної ділянки, а про зміну виду її цільового використання в межах однієї категорії.
Разом з тим, встановивши вищезазначену обставину справи, господарські суди не надали їй правової оцінки в аспекті ст. 20 ЗК України, якою закріплено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно, а земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33 - 37 цього Кодексу.
Таким чином, самостійна зміна виду використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення її користувачем не допускається.
У контексті зазначеного судами попередніх інстанцій не було проаналізоване й положення п. 5.2 договору, яким обумовлено використання земельної ділянки орендарем виключно як пасовища для вирощування багаторічних трав, випасання худоби та встановлено пряму заборону на її розорювання для вирощування зернових та просапних сільськогосподарських культур, а також умови п. 11.4 договору, який кореспондується з приписами ст. 25 Закону України „Про оренду землі" та закріплює обов'язок орендаря земельної ділянки виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження в обсязі, передбаченому законом та договором.
Навівши у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень умови п. п. 12.3, 12.4 договору, які однією з підстав його припинення визначають допущення орендарем порушень, зазначених у п. 11.4 договору, а також приписи ст. 32 Закону України „Про оренду землі", згідно з якою на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду, зокрема, в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, ні місцевий господарський суд, ні суд апеляційної інстанції не надали їм ґрунтовного правового аналізу в аспекті встановлених обставин справи та не навели власних висновків щодо наявності чи відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин.
Натомість, посилання суду апеляційної інстанції на недоведеність істотності порушення відповідачем договору, тобто коли внаслідок завданої ним шкоди орендодавець значною мірою позбавляється того, на що він розраховував при укладенні договору, як те передбачено ст. 651 ЦК України, колегія суддів вважає недостатнім, оскільки при вирішенні спорів про розірвання договору оренди землі судам слід керуватися не лише положеннями наведеної норми, яка є загальною, а й спеціальними нормами, що регулюють дані правовідносини, та закріплені, зокрема, Земельним кодексом України та Законом України „Про оренду землі".
Таким чином, суди попередніх інстанцій, з'ясувавши дійсні обставини справи, не проаналізували їх та надали власної правової оцінки в аспекті приписів спеціальних для спірних правовідносин норм права, у зв'язку з чим припустилися не лише порушення вимог процесуального законодавства, а й не застосували ті норми матеріального права, які підлягали застосуванню при вирішення даного спору по суті.
Також суди попередніх інстанцій залишили поза увагою й положення п. п. 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 року, згідно з якими рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Враховуючи передбачений ст. 111-5 ГПК України порядок розгляду касаційної скарги, а також те, що в силу ст. 111-7 названого Кодексу суд касаційної інстанції не в праві надавати власну юридичну оцінку тим чи іншим обставинам справи та доказам на їх підтвердження, колегія суддів дійшла висновку, що наведене у розумінні ст. 111-9 ГПК України є підставою для скасування рішення місцевого господарського суду і постанови суду попередньої інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді справи суду необхідно врахувати вищевикладені обставини, які стали підставою для скасування оскаржуваних судових актів, і надавши обґрунтовану правову оцінку фактичним обставинам справи, вирішити спір з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів вважає, що касаційна скарга заступника прокурора Одеської області підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 04.12.2013 та постанова Одеського апеляційного господарського суду від 25.02.2014 у справі № 915/1691/13 - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Господарського суду Миколаївської області
Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -
1.Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задовольнити частково.
2.Рішення Господарського суду Миколаївської області від 04.12.2013 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.02.2014 у справі № 915/1691/13 скасувати, а справу № 915/1691/13 передати на новий розгляд до Господарського суду Миколаївської області.
Головуючий суддя О.І. Поляк
Судді К.В. Грейц
І.В. Шаргало